Реферат: Сучасна соціально-релігійна ситуація в Україні

В середині 80-х років XXст. в Україні взято курс на демократизацію суспільно-політичного, економіко-соціального та духовного життя, на виправлення помилок в управлінні державою, в тому числі стосовно релігії та церкви. Релігія знайшла розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості та важливий елемент національної культури. Нове ставлення держави до релігії та церкви знайшло відображення в Законі «Про свободу совісті та релігійних організацій». Держава повернула церкві тисячі храмів, десятки монастирів, раніше відібраних, або тих, що припинили функціонування з інших причин. Замість 9 раніше існуючих монастирів, тепер понад 180. Широко розгорнулось будівництво нових храмів. Виникло і діє майже 60 різних релігійних навчальних закладів для підготовки священиків і богословів. Створена Київська духовна академія. Православна церква отримала найширші і, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітних галузях країни: благодійній, охорони здоров'я, культурно-освітній, релігійно-пропагандистський, редакційно-видавничій, господарсько-виробничій та ін. Держава та її органи всебічно підтримують православну церкву авторитет релігії в суспільній свідомості. Та проголошені в законі рівності прав і можливостей всіх віросповідань насправді не здійснюються. Високі права існують лише для однієї православної церкви, саме їй одній надаються всебічні привілеї і шана, хоча в Україні є ряд інших впливових конфесій.

Курс церкви , насамперед, православної , на проникнення в сфери суспільного життя, відчувається здебільшого в галузі культури і засобів масової інформації. Церква широко використовує підтримці держави засоби масової інформації, розраховані на широкі кола населення, а не тільки на віруючих. Багато газет, журналів, також радіо й телебачення систематично насичується релігійно-церковними матеріалами найрізноманітного характеру. Богослужіння та релігійні свята — все це одержало постійне місце в засобах масової інформації.

В Україні спостерігається відносно швидкий розвиток протестантських громад (п'ятдесятників). Усупереч твердженням, що на сході України переважає православ'я, а на заході — католицизм, виявилося, що захід ще й вірний служитель православ'я, оскільки православних парафій удвічі більше, ніж католицьких. Тому точнішими є твердження про релігійний захід і атеїстичний схід України. Останнім часом в Україні виникли нові, екзотичні для неї, релігійні громади (кришнаїти, бахаї, мормони, дзен-буддисти). У Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі існують незареєстрованні секти сатаністів.[5]

Проголосивши себе незалежною державою, Україна конституційно гарантувала своїм громадянам свободу совісті та віросповідань. Це створило широку правову основу для плюралізації духовного життя, світоглядних позицій і настанов, сімейних, територіальних, етнонаціональних соціальних спільнот. Посилилися активність і вплив релігійних організацій. До ідей вищого суду, істини, добра, викорінювання зла, бездуховності (необов'язково в ортодоксальному церковному трактуванні) звертається значна частина громадян, у тому числі творчої інтелігенції. Зростає рівень довіри до церкви, релігійних організацій, відбувається переорієнтація значних мас населення з атеїстичного світогляду на релігійний чи еклектичний. Часто цей процес пов'язаний не з глибоким усвідомленням «новими віруючими» сутності релігійних повчань, а з прийняттям зовнішніх форм релігійності (носіння хрестиків, придбання релігійних книг, ікон, відвідування богослужінь, вінчання, хрещення дітей, поховання померлих тощо). Релігійна віра сприймається багатьма як реабілітаційний засіб впливу на людей в умовах соціально-економічної кризи і нестабільності.

По-справжньому віруючу людину характеризують єдність віри, культової поведінки, належності до певної конфесійної громади. Така людина не просто заявляє про свою віру в Бога, а й веде діалог з об'єктом своєї віри за допомогою культових дій.

В Україні на початку 90-х років віруючі становили 40% населення, а регулярно відвідували богослужіння не більше 8%.

Релігійна поведінка відтворюється в релігійності населення, яка традиційно є предметом соціологічних досліджень. В Україні релігійність часто змінювала свої параметри, що зумовлено політичними процесами в XXст.

В останнє десятиліття XX ст. намітилася тенденція зростання релігійності серед молоді . Фахівці твердять про появу так званих «молодіжних» релігій, зорієнтованих на 18—24-річних людей. Саме цієї пори трансформується внутрішній світ людини, наступає криза ідентичності, за якої відбувається вибір «дорослої» системи цінностей, що часто зумовлює «релігійний вибух», пов'язаний з психічними зривами, пошуками «сильної руки», «авторитету».

На рубежі ХХ і ХХI тисячоліть більшість громадян українського суспільства переживає кризу ідентичності, потребуючи допомоги і підтримки держави, нації, партії, спільноти тощо. Авторитарні релігії виникають не за бажанням «апостолів зла», а у зв'язку із захворюванням соціального і культурного організму, особливо в умовах соціальної аномії, реорганізації соціальних інститутів, зниження інтеграційних процесів у суспільстві.

Помітний інтерес виявляє соціологія релігії до проблеми впливу конфесійної належності віруючих націннісні орієнтації та соціальну поведінку.[8]

Міжцерковні конфлікти і церковні розколи супроводжують все десятиріччя української незалежності, маючи під собою якнайглибші історичні, культурно-цивілізаційні, політичні підстави. В цілому вони є вища і остання стадія розвитку міжцерковних суперечностей, яка не пом'якшує, а підсилює протилежні тенденції і інтереси різних церков, що притягують широке коло цілей, інтересів, позицій, думок, поглядів як в питаннях організації і діяльності церкви в суспільстві, так і в питаннях віровчення, культової практики. Хоча можна відзначити деяку стабілізацію положення, відсутність спалахів релігійного фанатизму і екстремізму, все ж таки високий ступінь конфліктності залишається, що є показником розбалансованості релігійно-церковного організму, дисгармонії інтересів.

Значущість позначеної проблеми визначається тим, що релігія грає величезну роль при змінах економічного, політичного і соціального устрою життя людей, а також їх ціннісних орієнтацій і регуляторів індивідуальної і колективної поведінки. Що стосується України, то вона останнім часом намагалася створити інститути сучасної демократії, ефективнішу ринкову економіку, структури відкритого суспільства, інтегрованого в світову спільноту. Ця ситуація характеризується активацією церков, їх прагненням зайняти впливове місце в структурах суспільства, що трансформується, провокуючи нестабільність в конфесійній сфері.

Позиція і інтереси світських властей зрозумілі. Але так само і очевидні глибоке нерозуміння суті, специфіки інституціалізації і способів функціонування релігії і її організацій. Якщо говорити про православну Церкву, то вона налічує тисячолітню історію існування, доведену життєздатність, і міцність в багатьох історичних драмах, що спирається на чітко сформульований віросповідальний догматизм, принципи організації з їх глибоко ієрархічною структурою, чистотою і непошкодженістю учення, своїм апостольським