Реферат: Суспільний та державний лад Київської Русі

Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, ніж Галичина – вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Волинь на півстоліття довше, ніж Галичина, була пов’язана з Києвом і до самостійної організації дійшла у половині 12 ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.

Нову епоху волинської історії розпочав Роман Мстиславич (1173 – 1205 рр.), визначний войовник і організатор. Роман у своїй з’єднаній державі дбав про те, щоб зміцнити авторитет княжої влади. Через те він зайшов у конфлікт з галицькими боярами, що намагалися затримати управу у своїх руках.

Розвиток Галицько-Волинської держави був пов’язаний з її географічним положенням: країна розташована на шляху, що найкоротшою лінією з’єднувала Балтицьке море з Чорним, після занепаду Києва перейняла на себе головні торгові і політичні користі. Галицько-Волинські князі зуміли цю територію укріпити і забезпечити. Господарство західних земель, під впливом розвитку торгівлі, піднеслося на вищий рівень.

Галицько-Волинська держава щасливо перейшла період поділів і під сильною князівською владою зберегла територіальну єдність. В організації держави, особливо в адміністрації і війську, використано західні зразки, щоб захистити державу проти ворогів.

Галицько-Волинська держава об’єднувала етнографічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше зазначилися прикмети української культури. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на цілі сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

3. Особливості суспільно-політичного устрою Київської Русі.

У цьому розділі я хотів би більш конкретніше розповісти про роль окремих ланок суспільно-політичного устрою держави у часи князівства.

3.1. Соціальний поділ населення в Київській державі.

Заняття і економічні різниці були основою поділу населення на три соціальні групи: привілейованих бояр, вільних селян та міщан і невільних різних категорій. Це не були замкнені класи, як на заході Європи, а доволі пливкі верстви, між якими був можливий перехід і переміни.

3.1.1. Бояри.

Назва бояр, спершу “боляр”, походить від “болій” – великий. Ця група складалася з різних елементів. Згодом перевагу здобула князівська дружина. Членами дружини ставали також різні визначні люди – землевласники, купці, войовники: всі, що добилися значення майном чи заслугами. Згадуються також бояри, які походять з смердів. Але, не зважаючи на різне походження, бояри складали добре спаяну верству, сила якої спиралася головним чином на земельну власність. Відношення боярина до князя полягало на вільній умові: боярин міг залишити князя і перейти до іншого. Але взагалі боярство було тісно зв’язане з князями, і обидві сторони взаємно себе підтримували. Боярська служба була спадковою: по батькові ставав боярином син; майно переходило у спадщину боярській донці.

3.1.2. Вільні люди.

Другу групу творило вільне населення сіл і міст. Вільні селяни звалися смердами. Смерди жили на власних дворищах і займалися хліборобством. Мали особисті права, могли подавати свої справи до князівського суду. Населення міст, особливо менших, не відрізнялося від селян ані своїм побутом, ані правами. Окрема міщанська верства купців і промисловців творилася тільки по великих містах. Міське населення брало участь у міських вічах і здобуло значний вплив на політичні справи. І міщани і селяни виконували військову службу – народне рушення. До вільних людей належали також церковні люди.

3.1.3. Напіввільні і раби.

Третю соціальну групу становило населення напіввільне і невільне, що було під владою бояр. Існували різні ступені поневолення, під різними назвами. Закупами звалися селяни, що ввійшли в залежність від дідича через позичку грошей. Вони працювали на землі дідича, як робітники, користувалися його землею. Закуп ставав вільним, коли віддавав або відробляв свій борг. Але якщо закуп не міг віддати борг, то втрачав свободу цілком.

Ніяких справ не мали раби, яких називали холопами або челяддю. Джерела рабства були різні: полон під час війни, купівля невільної людини при ньому і свідках, подружжя з рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від пана. Діти холопа були також рабами. Холопам не належало ніяких прав – вони не могли подавати своїх справ до суду, не могли бути свідками, всюди відповідав за них власник. Раб мав право викупитися з неволі.

3.2. Князь.

Перші київські князі мали необмежену владу, розпоряджалися всіма засобами держави. Джерелом їх могутності було одновладство і військові сили: князь ні с ким не ділив проводу держави, а дружина залежала тільки від нього, та коли держава почала ділитися, князівська влада послабшала. Найтяжчу кризу князівська влада зазнала в Галицько-Волинській державі під час боярської анархії.

Право влади мала династія Рюрика або рід Володимира. Ця династія мала виключне право князювати, чужоземців вважали за узурпаторів.а ще більше незгідне з тодішніми поглядами було “вокняження” бояр, - тому галицький боярин Володислав, що проголосив себе князем, зустрівся з обуренням усіх князів, а князівська неласка перейшла навіть на його дітей.

Порядок спадщини на київському престолі не був точно визначений ні заповітом Ярослава, ні пізнішими постановами, і це давало причину до суперечок і боротьби між князями. В Чернігівському князівстві зобов’язувало так зване “листвичное восхождение”, що влада після старшого брата переходила до молодшого, а пізніше верталась до синів старшого. В інших землях престол найчастіше переходив від батька до найстаршого сина. Але князі, що відзначилися особливою енергією чи іншими прикметами, не раз захоплювали владу до своїх рук.

У народному розумінні князь – це батько і господар землі, що сам дбає про своє велике господарство, державу, сам усього доглядає і пильнує порядку та справедливості. Зразком такого патріарха був Володимир Мономах, що у своїм “По-ученні дітям” подав методи правління, якими князі повинні були керуватися. На взаємному довір’ї між князем і громадою спирався весь державний лад.

3.3. Боярська рада.

Співпраця громадянства з князем проявлялася в тому, що при боці князя існувала боярська рада, дума. Вона складалася спершу з представників княжої дружини, тих хто допомагав князеві керувати державою. Коли до слова дійшла земельна аристократія, до ради ввійшли представники визначних боярських родів. Не було ніяких постанов про те, хто має належати до княжої ради, про це рішало значення різних осіб у громаді і воля князя. Найчастіше князь кликав до ради бояр, що мали найвищі становища в адміністрації і війську – тисяцьких, воєвод та ін. Дума не розвинулась в постійну установу, вона не набрала означених, регламентованих форм. Але все-таки князі, що бажали мати добрі зв’язки з боярством, не легковажили цієї ради. Згідлива співпраця бояр з князем була головною основою розвитку держави. Коли одна або друга сторона порушувала цей усталений порядок, державна організація переживала кризи.

3.4. Віче.

Надзвичайним чинником для вирішування державних справ було віче. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Коли княжа влада обняла всі державні функції, віче занепало, а знову віджило у 11 ст. у зв’язку з послабленням княжої влади. Це була народна влада, в якій брали участь не тільки бояри, але і все населення. Більшого впливу на віче мали визначні бояри чи міщани, і вони використовували народне зібрання для своїх потреб. Віче деколи скликав князь, якщо бажав повідомити про що-небудь народ або шукав для себе підмоги серед маси. Але частіше народна рада збиралася сама, на заклик випадкових проводарів. Провід вів князь, тисяцький, єпископ – взагалі той, хто віче скликав. Впорядкованого голосування не було, - учасники криками виявляли свою думку. Віче вирішувало різні справи: обирало нового князя, складало з князем умову, висловлювало бажання щодо управління, суду тощо. Взагалі, віче – це був тільки надзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід.

3.5. Закони та судочинство у Київській Русі.

Князь, як верховний представник влади, скупчував функції законодавчі, виконавчі і судівничі. Закони і розпорядки князь визначав у порозумінні з боярською радою.

Законодавство існувало вже за часів Олега: в договорі з греками 911 р. є вже згадки про приписи “руського закону”. За Ярослава з’явився перший кодекс – “Руська Правда”, а сини та інші князі доповнювали його новими законами. Розвиток життя великої держави потребував щоразу нових правних норм. “Руська Правда” в усіх редакціях була складена у Києві при дворі князя, - це право зв’язане передусім з побутом українських земель. Головним джерелом “Правди” було місцеве звичаєве право, що своїми початками сягало до родово-племінного ладу.

Правні поняття того часу були вже високо розвинені. Завжди зазначається публічний характер злочину: винний не тільки має вирівняти шкоду покривдженому, але також платить кару князеві за зневагу права. Оцінюючи справу, брали до уваги не тільки розмір шкоди, а також звертали увагу на свідомість винного і його лиху вдачу. Тодішнє законодавство мало сильно виявлений соціальний характер. Панівні класи мали окремо забезпечену правну охорону і за вбивство княжого боярина кара була вдвоє більше, як за звичайного чоловіка.