Реферат: Суспільно-політичний та національний рухи на Україні в кінці 19 на початку 20 століть
У галузі освіти зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, що об’єднувалася в громади, активно займалася справою недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Букварь южноруський” Т.Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані.
Взагалі політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р. Аж з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85% шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.
Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали головним чином гімназії. Їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші – неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших – сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське місто й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налічувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.
Ще одного удару розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції. Було відкрито Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний інститут. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.
Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця (1873). У 1882 р. українофіли “Старої громади” заснували “Киевскую старину” – цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). На Західній Україні у 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, що у 1892 р. було перетворено у наукове товариство, визначний вклад у зміцнення потенціалу якого вніс М.Грушевський, що очолював роботу товариства з 1897-го по 1913 р.
Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М.Д.Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, зав.кафедрою хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І.Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині 19 ст. помітне піднесення відбулося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М.Костомарова, який присвятив ряд глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В.Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху та ін. У 80-90 роки почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків О.Я.Єфименко, Д.І.Багалія, Д.І.Яворницького, М.С.Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П.Г.Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О.О.Потебні.
До бурхливого розвитку української літератури спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку 19 ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт, та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло “мистецтво задля мистецтва” втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу – реалізму.
Реалісти Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний (Рудченко), Степан Руданський, що прославився своїми дотепними, гострими та афористичними “співомовками”, Леонід Глібов – автор байок, Павло Грабовський, який за свої вірші був засуджений до заслання в Сибір, прозаїк Михайло Коцюбинський та поетеса Леся Українка (Лариса Косач-Квітка), а якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників – Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Івана Франка, стане зрозумілим, що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література піднялася на якісно новий щабель свого розвитку.
Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп . Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60-70 роки. У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М.Старицький, а режисером залишився М.Кропивницький. На Західній Україні український професіональний театр був заснований 1864 р. О.Бачинським під назвою “Руська бесіда”.
В музичному мистецтві вирізнялася творчість С.С.Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.
Основоположником української класичної музики був М.В.Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза” тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М.М.Вербицького.
В українській архітектурі др. половини 19 ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О.В.Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шреттер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П.Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) та ін.
Отже, др. пол. 19 ст. небезпідставно вважається складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, пов’язані із заборонами й утисками, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.
Початок державного відродження України у 1917 році.
У новітню добу своєї історії український народ увійшов без власної держави й територіальної цілісності. Україна була поділена між двома сусідніми імперіями – Російською та Австро-Угорською.
Більшість земель, населених українцями, опинилась у складі Росії. Це перш за все територія Київської, Волинської, Подільської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Херсонської губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, Війська Донського, частина Воронізької, Курської, Гродненської, Могилівської, Мінської, Сідлецької, Люблінської губерній, Хотинський, Аккерманський, Уманський повіти Бессарабії.
До Австро-Угорщини відійшли українські землі, розташовані на захід від річки Збруч. Це – насамперед Східна Галичина і Буковина, а також Закарпаття, що входило до складу Угорщини.
У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша – Лютнева – скоріше походила на розвал чим на повстання. Почалася вона досить невинно, коли 8 березня (23 лютого за старим стилем) петроградські робітники оголосили страйк протесту проти нестачі продуктів. Але, отримавши наказ стріляти в цивільних людей, царські війська перейшли на бік робітників. За декілька днів подібне вчинила більша частина столичного війська. З поширенням демонстрацій по всій імперії Микола II зрікся престолу. Влада в російській державі перейшла до тимчасового уряду – перехідного органу, що був утворений за згодою між представниками Державної думи та есеро-меншовицькими керівниками виконкому Петроградської ради. Він зобов’язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалося у недалекому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію України. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г.Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик О.Керенський.
Новий уряд ліквідував обмеження на об’єднання громадян у партії і громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення не міг зважитися, відкладав їх до Всеросійських Установчих зборів.
Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу тих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало.
Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Так, наприклад, меншовики та есери підтримували політику Тимчасового уряду, у тому числі курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції.
Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М.Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В.Голубович, М.Ковалевський, О.Севрюк, П.Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. В галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.
Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. Її керівниками були В.Винниченко, І.Мазепа, С.Петлюра, М.Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.
Частина українського суспільства ліберально-демократичної спрямованості об’єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есери виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеральних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні діячі українського національно-визвольного руху. Як А.Ніковський, Д.Дорошенко, І.Фещенко-Чопівський, С.Єфремов, О.Лотоцький, С.Шелухин та ін.
Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети і В.Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства – приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. У цьому відношенні вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. Та А.Макаренки, І.Липа, О.Андрієвський, І.Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.
З перших днів національно-демократичної революції (12 березня – демонстрація українців у Петрограді; 19 березня – демонстрація у Києві, у якій взяли участь до 100 тис. Солдатів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді) відбувалося згуртування національних сил і це призвело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, – Української Центральної ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупівці.
У Києві самостійників на той час очолював М.Міхновський – палкий прихильник ідеї незалежності України. Ще у 1900 р. він виступив з промовою “Самостійна Україна”, яка була опублікована і стала одним з найважливіших документів українського визвольного руху. М.Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), головною програмною настановою якої було досягнення незалежності України.
З березня 1917 р. самостійники оголосили про організацію Української Центральної ради, що мали перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.
Паралельно із самостійниками власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Політичним ідеалом Товариства українських поступовців була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти.
Так утворилося два керівні осередки українського руху: радикальний і поміркований. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об’єднаного органу, що дістав назву Українська Центральна рада.