Реферат: Сутність моралі
Міф про Атрея та Фієста (Тієста) входить у живу тканину життя людей як першопричина трагічних подій нового часу, осмислених великими трагіками Греції. Зіткнення старого й нового часу, суперечності, ним породжені, осмислені вченими досить глибоко. Одначе в цьому аналізі не піднято важливий шар, пов'язаний зі становленням моральності й необхідний для її розуміння. Виникаючі з глибинного, доступного людині на рівні кревних зв'язків її переживання своєї співпричетності з іншими людьми, людством і досьогодні найкраще розуміються на прикладах материнської любові, яка в собі покладає інтерес дитини й себе покладає в основу цього інтересу. Та саме подібним чином розкривається суспільна сутність моральної свідомості, почуттів, їхнього духовного характеру.
У цьому зв'язку щонайглибше проникнення в сутність моральності великими представниками людства завжди пов'язане з виявленням у ній того абсолютного, що становить закон для людини, що не вкладається ні в межі кожного з наступних етапів суспільного розвитку, ні їх разом узятих. Це й породжує прагнення виділити моральність як явище або надісторичне, або як преддане людині (хоч це не завжди означає, що корені моральності передбачаються в біологічній природі людини). Скоріше йде мова про різні інтерпретації моральності — іманентної людському розвиткові. Внутрішньо притаманна людству як його істинно суспільна сутність, моральність тлумачиться як генетичний код людини, що його індивід у своєму бутті має виявити в процесі свого самовизначення, в знаходженні себе. В цьому розумінні й тлумачиться поняття предда-ного йому. В інших філософських інтерпретаціях моральність як справді суспільне буття індивіда виступає як спосіб адекватного здійснення предданої йому як людському індивідові суспільної сутності, її реалізації в конкретному бутті. Саме таким чином і дістає пояснення процес, у якому глибинні, внутрішні підвалини моральності дістають вираження в зовнішньому, розкриваються в життєдіяльності людини через учинки, поведінку згідно з нормами, які в своїй імперативності несуть міру людяності.
Родова людина вже у собі містить суспільність, яка є «загальною передумовою усуспільнення діяльності, а не її похідною» '. Усуспільнення людини в процесі моральної діяльності в своїй основі покладає розвиток суспільності через розвиток певної сутнісної сили — моральної сприйнятливості. В цих координатах і слід шукати джерело моральності. Думка, згідно з якою родова людина уже в собі містить суспільність, себе робить загальною й колективною істотою (Маркс), підводить до розуміння того, що потреба в співпричетності з іншими, суспільством, іманентна людині, аж ніяк не визначається штучним моделюванням, а є природною й найбільш органічною потребою, до задоволення якої з необхідністю спонукає людину її суспільна сутність. У процесі діяльнісного втілення своєї сутності людина, задовольняючи цю органічну для неї потребу, творить, виробляє людський суспільний зв'язок, котрий є справжнім суспільним зв'язком, оскільки в ньому людська сутність реалізується безпосередньо й адекватно.
Таким чином, розкривається сутність морального способу присвоєння людиною суспільності, родової сутності, яка становить сенс самого відношення, його мету і засоби.
У ставленні до іншого як до людини, у відповідності йому здатність відноситися реалізується в сутнісній силі — особливій сприйнятливості, своєрідність якої визначається своєрідністю предмета, тим, що предмет — інша людина — розкривається як утілена в індивідуальній неповторності справжня людська сутність.
Розглядаючи моральне вдосконалення як головне джерело відродження людини й суспільства — реальну основу людського єднання, Л. М. Толстой розкриває почуття спільності і єднання з іншими як спосіб знайдення особистістю самої себе, основу «діалектики душі» людини. Важливість для Толстого питання про можливості шляху кожної людини до інших людей, а отже й до себе, до «діалектики душі» розкривається через аналіз специфіки спілкування, вираженої в терміні «розуміння». Через зіставлення двох розрядів людей — «розуміючих» і «нерозуміючих» — Л. М. Толстой роз'яснює по суті специфіку моральної сприйнятливості. «Розумінням я називаю ту здатність, котра сприяє нам розуміти миттєво ті тонкощі в людських відносинах, які не можуть бути осягнуті розумом. Розуміння не є розум, тому що, хоча з допомогою розуму можна дійти до свідомості — тих же відносин, які пізнає розуміння, але ця свідомість не буде миттєвою, й тому не матиме прикладення. Тим-то дуже багато є людей щонайрозумніших, але не розуміючих; одна здатність ніскільки не залежить від іншої» '.
В іншому контексті великий письменник людства підкреслює: «Важко й навіть мені здається неможливим розділяти людей на розумних, дурних, добрих, злих, але розуміючий і нерозуміючий — це для мене така різка риска, котру я мимоволі проводжу між усіма людьми, яких знаю» '.
Розуміння як здатність співучасті в житті інших людей і є шлях життя власного, діалектика душі», неможлива без глибинного, внутрішнього життя, чистоти моральних почуттів.
У своїй відповідності предметові, що відкривається лише за підходу до нього як до цілісності, моральна сприйнятливість має конкретно-чуттєвий характер, реалізується через духовні почуття. Спосіб її реалізації — в освоєнні предмета, спосіб її опредмечування — у відносинах безпосередньо між індивідами. Цей смисл закріплений у моральному житті людей відомим афоризмом, що любити вітчизну, людство можна тільки люблячи конкретну людину. Через вияв у конкретній цілісності індивідуально неповторного вираження людської, суспільної сутності, сприйнятливість як продуктивна, сутнісна сила реалізується в співучасті, співпереживанні, в моральній діяльності.
«Лише поставившись до людини Павла як до собі подібного, людина Петро починає ставитися до себе як до людини»2. В даному тексті міркувань К. Маркса думка про специфіку ставлення «як до собі подібного» важлива не тільки виділенням у ньому адекватності, а й тим, що ця характеристика підкреслено призначена для виділення специфіки ставлення людини до людини як ставлення до себе як до людини. Думка про специфічно людське ставлення до іншої людини як про спосіб безпосереднього здійснення людини в собі, спосіб самоздійснення дістає дальший розвиток. Щоразу,— пише Маркс,— людина «Павло як такий, в усій його павлівській тілесності», стає для нього формою прояву роду «людина» 3. Таким чином розкривається сутність морального способу присвоєння людиною суспільності, родової людської сутності, що реалізується в своїй безпосередності в єднанні, спільності людей, на основі якої виникають усі інші соціальні зв'язки.
Розглянута з цих позицій моральна діяльність може бути представлена в її генезисі як пов'язана зі становленням специфічно людської здатності відноситися, її безпосередня реалізація у стосунках між людьми, в сутнісній силі, що продукує «єднання людей», суспільний зв'язок. її своєрідність визначається в процесі виділення спільноти з природи. На цьому етапі індивід усвідомлює себе, тобто стає людським індивідом через свою тотожність зі спільнотою, в межах того, наскільки зоологічна індивідуальність перейшла у співвіднесеність зі спільнотою, виражена на рівні усвідомлення себе як мініатюри спільноти. Саме таке виділення, здійснюване стосовно природи, його рівень слушно визначається як інстинктивне усвідомлення або ж як усвідомлення інстинктів.
Процес виділення природи як зовнішнього щодо спільноти є водночас виділенням, усвідомленням себе- спільнотою. Становлення свідомості, її суспільної сутності розкривається також у судженнях про мову — породженні так само стародавньому, як і сама свідомість. Суспільна сутність мови покладається в тому, що вона існує для всіх інших людей і лише тим самим існує також і для мене самого. Тут мається на увазі не кількісний вимір явища, що побутує в стереотипах на зразок «як усі — так і я», котрі претендують на суспільне, моральне значення. Таке тлумачення не має нічого спільного зі справжньою суспільністю, яка реалізується творчо й не мислима сьогодні поза індивідуальністю. Скоріше й істина просвічує в протилежному такій сентенції: індивід керується не міркуваннями кількісної переваги; «всі» для нього виступають критерієм узагальненого досвіду й він співвідносить із ним свій досвід, коригує його й готовий діяти творчо й з усіма, вносячи лише йому належну, лише ним творену частку. В судженнях про мову й розкривається внутрішньо притаманна мові, як і свідомості в цілому основа — співвіднесеність людини з іншими.
Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що процес становлення свідомості здійснюється як усвідомлення себе через спільність (існуюче для всіх інших і лише тим самим існуюче для мене), тобто через співвіднесеність, котра виражена у формі ототожнення зі спільнотою. Таким чином, виникаюча спільнота визначається як суб'єкт стосовно природи (об'єкта). В цих межах розвитку суспільності й розглядається рівень і характер співвіднесеності з природою.
Виниклий із співвіднесеності індивіда з іншими суспільний зв'язок і є стрижнем його взаємодії зі світом, основою, в котрій суспільна сутність специфічно людського відношення зі світом виражена безпосередньо в існуванні. Внутрішньо притаманна людині здатність бути відповідною, «ставитися», співвідносити себе зі світом і є її родова, людська суспільна сутність, начало людини, існуюче в діяльності й через діяльність. Освоюючи світ відповідно до логіки речі, ставлячись до іншого як до людини, людина підноситься до завершеності специфічно людського відношення й, пізнаючи та перетворюючи світ за міркою кожного виду, виділяє завершеність як предмет, в освоєнні якого здійснюється її власний розвиток за людською міркою.
Суспільність, загальна, родова продуктивна сила реалізується у відповідних предметові сутнісних силах (кожної — своєму предметові) — творчих, продуктивних силах, що розгортаються в способах їх опредмечування в теоретичний, моральний, художній та інші способи освоєння людиною світу, в діяльності.
Використана література
1. Курс лекція з етики. – М., 2000.
2. Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.