Реферат: Сутність процесуальних гарантій у кримінальному судочинстві

Сучасний етап розвитку кримінально-процесуального законодавства характеризується, насамперед, посиленням уваги до учасників кримінального процесу, їх прав, свобод та законних інтересів, а також гарантій забезпечення цих прав.

На сьогоднішній день в умовах реформування правоохоронної системи щодо забезпечення реального захисту прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності суспільства постає питання про відповідність кримінально-процесуального законодавства і практичної діяльності державних органів, що його здійснюють, Основному Закону та вимогам міжнародно-правових актів. Тому кожне втручання уповноважених органів в особисті права та свободи особи повинне здійснюватися відповідно до закону та мати достатньо обґрунтовані підстави. У зв’язку з цим існує нагальна необхідність дослідження гарантій прав і свобод осіб, що потрапляють у сферу кримінально-процесуальної діяльності, зокрема залучених до провадження слідчих дій.

У процесуальній літературі здавна сформувався такий підхід, що примусовий характер мають лише окремі слідчі дії – обшук, виїмка, освідування [6, с. 144]. Деякі автори до цього переліку додають накладення арешту на кореспонденцію [2, с. 158]. Решту слідчих дій більшість науковців не визнають примусовими. Така ситуація, на нашу думку, обумовлена тим, що примусовий характер таких слідчих дій, як обшук, виїмка є очевидним, оскільки вони супроводжуються активними організаційно-розпорядчими і пошуковими заходами, що обмежують права та свободи особи. В інших слідчих діях примус не настільки очевидний, проте також їм притаманний і полягає в тому, що після прийняття слідчим рішення про проведення слідчої дії обов’язки його учасників, сформульовані в законі у загальних рисах, персоніфікуються. Кожна слідча дія, як і будь-яка процесуальна дія в цілому, не може не спиратись на державний примус. Заходи примусу в слідчій дії існують поряд із правовими обов’язками учасників і є гарантіями їх виконання [4, с. 106]. Визначені слідчим учасники слідчої дії обмежуються в праві вільного вибору поведінки і можуть бути притягнуті до відповідальності за відмову від виконання вимог відповідної кримінально-процесуальної норми. Підкорення власної волі державній, що спостерігається в таких випадках і реалізується через розпорядження слідчого (наприклад, з’явитись на виклик, повідомити ті чи інші відомості або посприяти їх отриманню є істотною правообмежувальною ознакою і свідчить про примусовий характер слідчої дії. Примусовість є об’єктивною ознакою тієї чи іншої слідчої дії і обумовлюється тим, що законні вимоги слідчих органів мають обов’язкову силу [5, с. 55]. Таку думку підтримують 56,9 % (107) опитаних практичних працівників. Навіть те, що особа добровільно погоджується на проведення певної слідчої дії, не заперечує її примусовості, оскільки не можна не враховувати той факт, що законодавчо закріплена можливість застосування примусу спонукає особу діяти відповідно до правових вимогам.

Примусове провадження слідчих дій обумовлене можливістю виникнення конфліктної ситуації під час розслідування злочину та здатністю врегульовувати її правовими нормами. Враховуючи те, що необмежених прав і свобод особи не повинно існувати, необхідність у застосуванні правообмежувальних заходів виникає у випадку нехтування учасником слідчої дії відповідним приписом закону, оскільки його неналежна поведінка посягає на права і свободи інших учасників кримінального процесу [6, с. 152].

Визнання примусового характеру слідчих дій, на нашу думку, зобов’язує законодавця створити додаткову систему гарантій прав та свобод осіб, залучених до їх проведення. І, навпаки, заперечення їх примусових властивостей не лише створює підвищену загрозу для необґрунтованого обмеження цих прав та свобод, а й послаблює значення процесуальної дисципліни, обов’язкової для всіх учасників слідчих дій.

Водночас слід наголосити, що ми не ототожнюємо слідчі дії з заходами процесуального примусу, як це роблять деякі науковці [7, с. 51], оскільки вважаємо, що різниця між ними обумовлена метою їх застосування. Виняток, як ми вже зазначали, становить лише затримання.

Таким чином, проведення слідчих дій, спрямоване на вирішення завдань кримінального судочинства, неминуче тягне за собою й негативні наслідки, об’єктивно обумовлені примусовим характером останніх та специфікою кримінально-процесуальної діяльності загалом, які полягають в обмеженні прав та свобод громадян, залучених до їх проведення. Саме це обумовлює необхідність вирішення питання процесуальних гарантій забезпечення прав та свобод особи під час їх провадження.

Розглядаючи процесуальні гарантії прав і свобод особи при проведенні слідчих дій, необхідно, насамперед, визначити сутність процесуальних гарантій у кримінальному судочинстві.

Процесуальні гарантії у сфері кримінального судочинства є похідними від соціально-економічних, політичних, ідеологічних та юридичних засобів [6, с. 153-154], що в сукупності забезпечують належне виконання завдань кримінального судочинства.

Соціально-економічні гарантії створюють відповідні економічні передумови для забезпечення захисту матеріальних благ особи, її прав та свобод, інтересів суспільства і держави в ході кримінально-процесуальної діяльності. Політичні гарантії спрямовують політику держави на формування сприятливих умов для швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних у поєднанні з забезпеченням прав та свобод особи, залученої до сфери кримінального судочинства. Ідеологічні гарантії породжують певну моральну атмосферу в суспільстві, яка висловлює загальносуспільне ставлення до завдань кримінального судочинства, що стимулює громадян сприяти органам кримінального судочинства в їх вирішенні.

Вищенаведені гарантії утворюють комплекс умов, які загалом забезпечують реальність всебічного, повного та об’єктивного провадження у кримінальних справах. Проте вони лише визначають потенційну можливість реалізації завдань кримінального судочинства. Особливу групу, соціальне призначення якої полягає у нормативному закріпленні попередніх, утворюють юридичні (правові) гарантії [9, с. 144]. Різновидом правових гарантій є процесуальні гарантії.

Є.Ф. Куцова, дослідивши історичний аспект кримінально-процесуальних гарантій прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві, приходить до висновку, що вони притаманні усьому кримінальному процесу з часу його виникнення. Це пояснюється тим, що гарантії об’єктивно необхідні кримінальному судочинству, оскільки вирішення його завдань вимагає законності та стає можливим лише при оптимальному поєднанні інтересів правосуддя та інтересів особи. Так, першими гарантіями, які мали законодавче закріплення, були: право на касаційне оскарження, право мати захистника, право заявляти відвід, право підсудного на останне слово, вимога підтверджувати одноособове рішення судді про затриманння підозрюваного постановою всього складу суду, передбачалась також необмеженість касаційної перевірки вироку «формальними порушеннями» [7, с. 51].

Як ми вже зазначали, серед вчених-процесуалістів не існує єдиної думки щодо сутності та змісту процесуальних гарантій. Розглянемо підходи, які існують в юридичній літературі.

М.С. Строгович розглядає процесуальні гарантії як встановлені законом засоби, що забезпечують правильне вирішення завдань правосуддя по кожній кримінальній справі, серед яких як особливий вид виділяє гарантії прав учасників кримінального процесу. На його думку, процесуальні гарантії – це перш за все гарантії правосуддя, гарантії досягнення судом та органами досудового розслідування поставлених перед ними цілей, гарантії здійснення завдань кримінального судочинства. Вони включають в себе і гарантії прав і інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві [1, с. 56-58].

Е.Ф. Куцова стверджує, що кримінально-процесуальними гарантіями прав та законних інтересів особи є численні та багатоманітні за своїм змістом засоби, передбачені нормами кримінально-процесуального права, що сприяють забезпеченню можливості здійснення, захисту прав та законних інтересів осіб у кримінальному судочинстві [2, с. 8]. В.М. Тертишник процесуальні гарантії розуміє як «закладену у процесуальній формі систему правових засобів, які забезпечують встановлення об’єктивної істини та справедливість правосуддя, можливість усіма суб’єктами кримінального процесу реалізовувати свої права, свободи і обов’язки, досягнення мети і виконання завдань кримінального судочинства» [7, с. 16]. М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, ВП. Шибіко визначають процесуальні гарантії як «передбачені кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завдань кримінального судочинства й охорони прав та законних інтересів осіб, які беруть в ньому участь» [3, с. 32]. М. І. Мичко зазначає, що «процесуальні гарантії – це один з видів юридичних гарантій захисту прав та свобод усіх суб’єктів процесу та порядок захисту та відновлення порушених прав і свобод людини» [4, с. 169].

Проаналізувавши наведені визначення, можна зробити висновок, що гарантії у кримінальному судочинстві визначаються вченими, як правило, через поняття «засоби», причому конкретний зміст, що вкладається в нього кожним автором, характеризується певними відмінностями. Проте у загальному вигляді процесуальними гарантіями в кримінальному судочинстві, на думку цих науковців, виступають правові норми. Так, В. Є. Юрченко вважає, що до процесуальних гарантій прав особи належать лише правові засоби. Діяльність особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду не повинна бути складовою поняття процесуальних гарантій прав особи, проте є конкретним засобом реалізації цих гарантій. Права та законні інтереси осіб, залучених до сфери кримінального судочинства, будуть надійно забезпечені, якщо здійснення процесуальних гарантій прав цих осіб здійснюватиметься на основі суворого дотримання органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду норм права. Діяльність вищевказаних осіб – це реалізація процесуальних гарантій прав особи, конкретний засіб їх втілення на практиці. Вона вказує на те, яким саме чином забезпечуються права та законні інтереси у кримінальному судочинстві [7, с. 60].

У літературі існує й протилежна думка, відповідно до якої одне лише існування правових норм не в змозі забезпечити реальне здійснення прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві, і лише реалізація в ході кримінально-процесуальної діяльності приписів правових норм виступає процесуальною гарантією [6, с. 93].

Видається, що жоден з наведених підходів повністю не охоплює поняття процесуальних гарантій. Так, зокрема, наявність тієї чи іншої норми права не є гарантією законності та обґрунтованості кримінального судочинства. Виконання вимог правової норми викликає певну поведінку суб’єктів суспільних відносин, яке і є дієвим засобом забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства. Водночас не можна погодитись з тим, що лише кримінально-процесуальна діяльність виконує роль гарантій. По-перше, саме існування правової норми має превентивний вплив на поведінку суб’єктів кримінального процесу. По-друге, правові норми визначають юридичні факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Виходячи з цього, вважаємо більш правильним розуміння процесуальних гарантій як єдності процесуальних норм, що регламентують права та обов’язки суб’єктів кримінального судочинства, та діяльності, спрямованої на реалізацію цих норм.

Ми вже зазначали, що поняття процесуальних гарантій є досить об’ємним і визначити його через один певний засіб доволі важко. Як зазначає В.М. Тертишник, процесуальні гарантії необхідно розглядати не як окремі розрізнені засоби, а як цілісну систему, яка й забезпечує правосуддя [3, с. 16]. Цільове призначення цієї системи, на думку А.Н. Ахпанова, полягає в тому, що кожна наступна ланка повинна виконувати роль правозабезпечувального чинника, якщо перед цим було допущено порушення закону [7, с. 5].

Систему процесуальних гарантій, на думку Л.Д. Удалової, становлять: кримінально-процесуальна форма, принципи кримінального процесу, процесуальні обов’язки суб’єктів кримінального процесу, заходи кримінально-процесуального примусу [4, с. 22]. М.Я. Никоненко додає до цього переліку такі гарантії, як здійснення контролю вищестоящих судів за діяльністю нижчестоящих та прокурорський нагляд у кримінальному процесі [8, с. 64-65].

Л.В. Карабут вважає, що до процесуальних гарантій належать: принципи кримінального процесу; форма кримінально-процесуальної діяльності; права та обов’язки суб’єктів кримінального процесу; юридична відповідальність; відомчий контроль; прокурорський нагляд; обґрунтування кримінально-процесуальних рішень; оскарження дій і рішень органів, які ведуть кримінальний процес; застосування заходів процесуального примусу; взаємодія органів, які ведуть кримінальний процес, з іншими державними та недержавними органами [7, с. 17-18 ].

Е.Ф. Куцова до системи процесуальних засобів охорони прав та законних інтересів осіб, залучених до сфери кримінального судочинства, відносить: обов’язки осіб щодо забезпечення прав та законних інтересів громадян; сукупність прав, яка надана кожному з них; процесуальні права представників громадськості, використання яких може активно сприяти охороні прав та законних інтересів громадян, та ін. [2, с. 38].

В.Є. Юрченко оспорює думку, що елементом процесуальних гарантій прав та свобод особи є та сукупність процесуальних прав, яка надається кожному громадянину, залученому до кримінального судочинства. Він вважає, що коли мова йде про конкретні процесуальні права особи і процесуальні гарантії таких прав, незважаючи на тісну взаємодію, ототожнювати їх неможливо. Суб’єктивні права учасників – це те, що необхідно забезпечувати, а процесуальні гарантії прав – це засоби, якими вони забезпечуються. Гарантіями прав осіб в кримінальному судочинстві звичайно виступають не їхні процесуальні права, якими вони можуть не скористатися (оскільки це – право, а не обов’язок), а такі процесуальні засоби забезпечення цих прав, які повинні бути реалізовані в будь-якому випадку [5, с. 56].

В.М. Тертишник виділяє такі елементи системи процесуальних гарантій: юридичне визначення самих прав та свобод; недопущення звуження прав та свобод як за обсягом, так і за змістом, визначення процедури їх реалізації; роз’яснення учасникам процесу прав та свобод та порядку їх реалізації; надання реальної можливості для самореалізації; утримання від порушення прав та свобод людини з боку інших учасників процесу; надання допомоги слідчим, органом дізнання, прокурором, захисником, судом в реалізації прав та свобод інших учасників процесу; запобігання порушенням прав та свобод та покладення обов’язку щодо реалізації попереджувальних заходів на осіб, які здійснюють кримінальне судочинство чи виконують функцію процесуального контролю та нагляду; захист прав та свобод; відновлення порушених прав; повна реабілітація та відшкодування моральної шкоди [3, с. 88-89]. Аналогічну позицію займає М.І. Мичко [4, с. 169].

Слушною видається думка Т.Н. Добровольської, яка стверджує, що кримінально-процесуальними гарантіями є встановлені нормами кримінально-процесуального закону різноманітні за своїм змістом засоби, які в сукупності забезпечують можливість реалізувати свої права особам, які беруть участь у справі [8, с. 133].

Отже, як бачимо, гарантійними властивостями наділені різноманітні процесуальні засоби. Можна погодитись із В.С. Шадріним, що усі процесуальні засоби, перелічені вченими як гарантії, певним чином сприяють забезпеченню прав особи [1, с. 38-39], що значно ускладнює їх систематизацію та не дає можливості навести вичерпний перелік.

Продовжуючи розвивати думку про відкритість системи процесуальних гарантій, важливо відмітити, що їх джерелом може бути не лише кримінально-процесуальний закон, а й будь-яке інше джерело кримінально-процесуального права. Враховуючи це, усі процесуальні гарантії, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, можемо класифікувати за юридичною силою їх джерела за трьома групами. Першу з них становлять міжнародно-правові засоби забезпечення прав та законних інтересів особи в кримінальному судочинстві, другу – конституційні і третю – спеціальні. Назва останньої обумовлюється тим, що, крім норм кримінально-процесуального закону, вона охоплює норми інших галузей права, які регулюють відносини у сфері кримінального судочинства. Їх об’єднує спільний предмет правового регулювання та однакова юридична сила. Таким чином, поняття процесуальних гарантій є ширшим і включає в себе поняття кримінально-процесуальних гарантій, до яких доцільно відносити лише ті, що закріплені кримінально-процесуальним законом.

Забезпечення прав і свобод особи та вирішення завдань кримінального судочинства досягається взаємодією усіх зазначених видів гарантій. Норми міжнародного права встановлюють стандарти прав і свобод учасників кримінального судочинства та їх спеціальних процесуальних гарантій, які повинні бути закріплені у національному законодавстві. Конституційні норми забезпечують охорону основних конституційних прав і свобод учасників кримінального процесу. На це спрямовані як самі конституційні права і свободи особи, так і положення, які захищають ці права і свободи від незаконного обмеження. Крім того, Основний Закон закріплює систему принципів кримінального процесу та правосуддя, що дає підстави вважати його юридичною базою галузевого законодавства. Положення Конституції України також виступають гарантіями застосування міжнародно-правових норм про права людини і громадянина під час провадження у кримінальній справі.

Незважаючи на різноманітність процесуальних гарантій та їх класифікацій, усі вони можуть бути об’єднані у дві основні групи: гарантії прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві та гарантії правосуддя. Деякі автори як окрему групу виділяють ще гарантії встановлення об’єктивної істини. Так, В.М. Тертишник вважає, що «оптимальне співвідношення гарантій становлення істини і гарантій захисту прав і свобод людини і є системою гарантій правосуддя» [3, с. 20].

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--