Реферат: Світовий порядок як система

Однак, ми бачимо, що феномени геополітичної глобалізації досить погано поєднуються з теорією циклічної культури (зокрема Шпенглер), адже кожна культура, відповідно до концепції представників цього напряму, є замкненим організмом, на який дуже мало впливають сусідні культури. Таким чином, сучасне спрямування геополітики відверто суперечить циклічній концепції культур, адже передбачає мультикультуралізм.

Тому, говорячи про геополітику, ми можемо сперечатись дуже довгого, гарно це чи погано, програє хтось, чи виграє, хто стає сильніше, а хто слабше. У багатьох аспектах, такі суперечки зовсім не мають змісту.

Чи ми приймаємо міжнародний феномен, і намагаємось використовувати його вигоди, чи відторгаємо його, а значить зосереджуємось тільки на його вадах і недоліках.

І зрозуміло, що зараз вже жодна культура не може залишитись в ізоляції, адже світові процеси так чи інакше діють на кожну країну в сіті. Ми також можемо визначити, що геополітичні процеси у деякій мірі можуть підтримувати цю досить стару ідею тільки у випадку багатополярного світу. Але, навіть у такому випадку блоки, скоріш за все, будуть створюватись не за культурними, а за політико-економічним принципом.

3. Поняття гегемонії та гегемоніальність держав

Гегемонія (грец. ηγεμονία — провід, керівництво) — провідна роль якоїсь держави у зносинах з іншими (наприклад Афін чи Спарти серед грецьких міст); — або ж провідна роль якоїсь верстви населення в управлінні державою (скажімо аристократії).

Вся історія міжнародних відносин (а до формування національних держав, її влучніше термінувати "історією дипломатії") проходила під знаком боротьби за гегемонію – себто беззаперечну домінантну позицію на світовій арені.[2]

Стосовно самого поняття гегемонії, його раціональності, класифікації та типології гегемонічних систем точаться безперервні суперечки. Одні дослідники заперечують здатність побудови стабільного світового порядку в межах однополярності (Богатуров, Циганков та інші), інші визначають гегемонію як основу стабільної міжнародної системи (Кьоейн, Най), деякі намагаються надати гегемонії плюралістичності у межах інтеграційних теорій (Моравчік, Краснер та інші), або екстраполювати економічні та політекономічні "об’єктивні фактори" на дискусію навколо цієї проблеми (Гілпін, Фукуяма та інші).

Світополітичні процеси у 20-му столітті вивели Сполучені Штати Америки на перший план у міжнародних відносинах. Упродовж століття критики зовнішньої політики США звинувачували американську еліту в претензіях на роль "світового поліцейського", у спробах заблокувати процес перебудови "міжнародного суспільства", за концепцією Хедлі Була, "узурпації" ролі "лідера демократичного світу". Сполучені Штати явили світові небачений досвід еволюційної побудови надстабільної національної економіки, яка не спиралася б на колоніальні володіння; гармонійного розвитку плюралістичної демократії; найбільш дієздатних професійних збройних сил; крім того, американці безперечно очолюють інформаційну та промислову революцію з середини 60-тих років.

Потрібно підкреслити, що поняття гегемонії у давнині співвідноситься із поняттям "ойкумени", себто "світу дослідженого". Лише двом державам у світовій історії вдалося встановити беззаперечне панування над власною ойкуменою – Македонії та Риму. Розширення ойкумени в період з 15-го по середину 19-го століть позбавило змісту доцільність та оптимальність ойкуменічної (територіальної) гегемонії. Державні утворення, що намагались проігнорувати розширення ойкумени та виключити це явище з елементів своєї зовнішньої політики було в ході світової історії знищено, або позбавлено світополітичних ролей (Китай, Монголія, індіанські імперії обох Америк). Епоха ілюзорної ойкуменічної гегмонії минула.

Отже, свідомою чи несвідомою ціллю зовнішньої політики кожної внутрішньої стабільної, порівняно економічно розвинутої держави – яка вирішила свої питання безпеки – є зайняття домінантної позиції у міжнародній системі; з якої вона може домагатися вирішення важливих для себе проблем із стовідсотковою ефективністю, а отже – встановлення гегемонії.

Свідома чи несвідома формалізація претензій на гегемонію з боку окремої держави залежить від рівню її порівняного економічного розвитку, ефективності операціоналізації суспільних засад та внутрішньої стабільності. На відміну від "вихідних" геополітичних факторів, ці – "динамічні" суспільно-вольові фактори і зумовлюють місце країни у змаганні за гегемонію.[3]

Проте, чи було можливим створення великої територіальної імперії в Європі чи де-інде без посередництва Ватикану? Тут маються на увазі процеси, що їх розпочали лояльні Ватиканові держави. Або міжцивілізаційні конфлікти? Адже без участі Папської області вони втрачали сенс. Проте без участі Великої Британії навіть за часів ранньої індустріалізації жодна загальнорегіональна, або колоніальна ініціатива мала завершитися невдачею без британської участі чи нейтралітету.

Поступовий розвиток ролі “відстороненості” у гегемонічній концепції супроводжував створення та розклад однополярних (або замаскованих під багатополярні) світових порядків. У періоди відсутності або “дорослішання” чергової гегемонії історія свідчить про епохи хаосу. Кожна гегемонічна система виконала певну функцію у межах суспільного прогресу та розклалася, вичерпавши свій ресурс: Pax Romana довів перевагу державницького устрою над додержавними формами організації і впав, вичерпавши свій ресурс поширення полісної системи на весь об’єм своїх володінь; Pax Vaticana інтегрував гігантські території поза старою “ойкуменою”, але став на заваді новим суспільним реаліям та промисловому прогресу, а також наштовхнувся на протидію власних союзників у своїй спокусі територіального розширення (Парагвайські війни); Pax Britannica опосередковано позбавив змісту релігійні війни (приклад “проміжкового” хаосу, так само як і спроби варварських монархій відтворити Pax Romana, чи деколоніалізація післявоєнного періоду).

Обидві системи явили світові приклад пост-ойкуменічної гегемонії – відстороненої гегемонії.

Підтримати, опанувати та ствердити гегемонічну стабільність у післявоєнний період, адаптувати свої претензії на гегемонію у межах нової технологічної реальності вдалося лише Сполученим Штатам Америки.[4]

Отже, геополітична концепція у світополітології не тільки настільки суперечлива, що не здатна пояснити та передбачити сучасні процеси у міжнародних відносинах, а й виявляється такою, що почала втрачати свій досліджувальницький ресурс задовго до початку модернізації. Гегемонічна проблематика та геополітика перестають існувати у межах єдиного наукового простору-часу, і ця остання здається загалом найбільш оптимальною для використання лише у рамках історії дипломатії у феодальній та пост-феодальній періоди та у межах регіональної й субрегіональної конфліктології.

Висновок

Нинішній світовий порядок з домінуванням західних держав на чолі зі США щоразу менше спроможний відповідати сучасним тенденціям розвитку політичних, економічних, соціальних та культурних процесів у світі. Тому актуальним завданням є розробка моделі нового морального гео-політичного порядку, який відповідає сучасним викликам і характеру нинішніх глобальних і регіональних процесів.

Світ без пригноблення і нерівності — світ рівноправних держав, незалежно від їхнього військово-політичного й економічного потенціалу.

Світовий порядок повинен бути заснований на гармонійному співвідношенні, з одного боку, прав і свобод держав і народів, а з іншого — обов'язків перед людством. Разом з тим необхідне збереження національного суверенітету держав як гарантів захисту інтересів, прав і свобод свого населення.

За рахунок подальшого удосконалення міжурядової співпраці на світовому та регіональному рівнях можливе створення системи істинно рівноправних відносин на основі загальнолюдських моральних принципів. Справедливий світовий порядок, що ґрунтується на дійсному рівноправ'ї держав і народів, неможливий без вироблення чіткого кодексу поведінки держав на міжнародній арені. Необхідні прийняті всіма державами дієві, навіть жорсткі механізми впливу на держав-по-рушників цього кодексу. Світовий порядок, безперечно, має забезпечуватися переважно мирними засобами. Він повинен бути побудований так, щоб провідні держави світу були такими ж відповідальними за порушення норм міжнародного права, як і всі інші.

Отже, світова гегемонія постійно є максимальним ступенем забезпечення добробуту суспільства – населення держави-актора. Із тим запереченням, що територіальна гегемонія навряд чи є оптимальною співвідносно із підвищенням добробуту – адже вона пов’язана із чималими витратами та неабиякими викликами для держави-встановниці.

Список використаної літератури

1. Райс К. Во имя национальных интересов // Pro et contra. - №2. – 2000.

2. Системная история международных отношений (в 4-х томах), Т. 1. Под. ред. д.п.н. проф. Богатурова А.Д. М.: Московский Рабочий, 2000. – с. 420.

3. Сучасна українська геополітика: навчальний посібник / В. В. Мадіссон, Шахов В.А. - К.: Либідь, 2003. - 176 с.

4. Україна в міжнародних відносинах ХХ століття: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Я. Малика. - Львів: Світ, 2004. - 468 с.

5. Шепєлєв М.А. Теорія міжнародних відносин. Підручник / Передмова Д.В. Табачника. – К.: Вища школа, 2004. – 622 с.