Реферат: Свобода совісті зміст поняття та його вияв за сучасних умов

Будучи формою суспільної свідомості, релігія тіс­но пов'язана з правом. Цей зв'язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріп­лення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юри­дичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного про­цесу в Україні, пов'язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних вза­ємин між сакральними і секулярними видами духов­ної культури, паритетності між релігійними і віль­нодумними ідеями. Тому пропонуються до розгляду такі питання:

1. Поняття свободи совісті як конституційно-пра­вової категорії.

2. Особливості українського закону про свободу совісті та релігійні організації.

Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії. В сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуаль­ною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії "свобода со­вісті" — це право громадян сповідати будь-яку ре­лігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важли­вим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті е однією з загально­людських соціальних і духовних цінностей. За висло­вом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона "є най­більш цінною з усіх свобод".

Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної самосвідомості особи, її моральна само­оцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними мо­ментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона охоплює індивідуалізовані, суб'єк-тизовані, включені до мотиваційної і емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід. Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається первинна соціалізація особи, тобто лю­дина сприймає й засвоює соціальні норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх життєвих потреб.

Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є суб'єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної особи. Тому індивід завжди перебуває в певних пра­вовідносинах з іншими членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і гро­мадянином створюються змістовні відносини, юри­дичною стороною яких є правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов'язок. Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи, організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто виражає у законах те соціальне стано­вище, яке займає особа в громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і сво­бод.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов'язки й відпові­дальність за їх виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною ха­рактеристикою. Свободу совісті необхідно розгля­дати і як правове явище, в контексті всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.

Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті мав різні форми виразу.

У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки суспільство без класів і дер­жави регламентувало ставлення членів громади до первісної релігії лише моральними нормами, що доб­ровільно визнавалися усіма членами. В рабовласниць­кому суспільстві, особливо при існуванні деспотії, ре­лігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе класове правове навантаження. Принцип свобо­ди совісті набуває певних обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства (Демокріт, Епікур, Лукрецій).

В епоху середньовіччя панував релігійний сві­тогляд; сповідання певної релігії фактично вважалося обов'язковим. За цих умов принцип свободи совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлен­ня до релігії. В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії, які боролися з фео­дальним абсолютизмом і офіційною церковною вла­дою. Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі просві­тителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О. Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи совісті.

У західному суспільстві свобода совісті тракту­ється як право вільного вибору того чи іншого віро­сповідання, а також гуманістичного світогляду.

В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований характер. Роль релігії та цер­ковних організацій в суспільному житті вкрай при­нижувалася, водночас атеїстично-просвітницька ді­яльність фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над свідомістю громадян. "Атеї-зація" державної політики призводила до численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу свободи совісті.

В умовах переходу до правової держави розгор­тається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захи­щає невід'ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації.

Отже, свобода совісті тісно пов'язана зі стано­вищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання у різ­них політичних регіонах.

Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія, Пакистан) кле­рикальний вплив поширюється на різні сфери суспі­льного буття. Наприклад, в Саудівській Аравії держа­вною релігією є іслам ваххабістського типу (заснов­ником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеї­зму, то він заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Ко­рану, судова влада здійснюється шаріатськими суда­ми. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїль­ське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повно­важення у галузі політики, управління державою, ре­гулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні роз­глядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських — ка­толицизм; в Греції і Росії — православ'я. Визнання особливого становища тієї чи іншої церкви за­фіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної церкви. Та­ким чином, в означених країнах не відповідають дій­сності механізми конституційного закріплення і пра­вового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним орга­нізаціям надається можливість брати участь в полі­тичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої ре­лігії. Такі права розглядаються невід'ємними осо­бистими громадянськими свободами в конституціях цих країн.

Ще за часів буржуазних революцій, як уже факти­чно зазначалося, у Європі виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою за­вдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що об'єдну­ють атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці товариства входять до Всесвітнього союзу ві­льнодумців. У 1981 р. у Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу вільнодумців, в ро­боті якого взяли участь представники національних організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА, Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему "Вільнодумство і молодь: за май­бутнє без догм". У своїх виступах делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за всебічний духовний розвиток людини.

У зв'язку з цим необхідно враховувати дві про­тилежні тенденції, в контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних орієнтацій — кле­рикалізму і атеїзму.

Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті вивчається як сукуп­ність правових норм і реальних гарантій, що регу­люють і визначають розвиток зв'язаних з релігією су­спільних відносин. Тобто, свобода совісті є правовою категорією.

Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним елементом інституту свободи совісті, виступає її най­вищою юридичною силою. Вона надає рівні мож­ливості щодо реалізації власних духовних потреб і ві­руючим, і невіруючим.

Стаття 35 Конституції України закріплює відок­ремлення церкви від держави. На її важливість вка­зують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирі­шальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церквою.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює конституційні норми: 1) рівність гро­мадян перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному, полі­тичному, соціальному і культурному житті; 2) ви­користання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, пра­вам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод не­від'ємне від виконання громадянином своїх обо­в'язків.

Таким чином, категорія "свобода совісті" має ба­гато аспектів розгляду. В даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому зміс­ті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що ре­гулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин.

Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними пе­реконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути суб'єктом суспільних відносин, що регу­люються державою.

У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті, особливого значення набу­ває конституційна заборона підбурювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з релігійними віруваннями. Така норма покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками різних конфесій, ві­руючими і невіруючими.

Ці конституційні положення поєднуються із зако­нодавством про релігійні культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих гаран­тій здійснення свободи совісті. Соціальним фун­даментом будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і політична природа су­спільства, наявність широких демократичних проце­сів у ньому. У зв'язку з цим розглянемо конститу­ційні та законодавчі гарантії здійснення свободи сові­сті в нашій країні.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--