Реферат: Текст як спосіб пізнання
Немає й не може бути таких текстів, які не фіксували б який-небудь фрагмент людського досвіду і його осмислення. Це робить текст можливим об'єктом концептуального й когнітивного аналізу, тобто дозволяє встановити, з яким баченням миру ми зштовхнулися в даному тексті, що й з якої причини привернуло увагу людини, які саме фрагменти знання й оцінок у ньому закріплені й т.д.
Але немає таких текстів, які не з'явилися б також кінцевим підсумком дискурсивної, тобто соціально орієнтованої й соціально обумовленої комунікативної діяльності. Як би анонімним не здавався текст, у нього є автор або автори, а виходить, текст відбиває їх мово розумовий акт. Із сказаного випливає, між іншим, що, хоча поняття тексту й дискурсу й варто розрізняти, поняття ці аж ніяк не протипоставлені один одному, тобто не є взаємовиключними.
Подібне протиставлення здається мені позбавленим підстави, а оскільки до понять тексту й дискурсу ми вже неодноразово поверталися (Кубрякова, Александрова, 1999), тут мені представляється необхідним обґрунтувати свою точку зору ще раз.
З когнітивної і язикової точок зору поняття дискурсу й тексту зв'язані, крім іншого, причинно-наслідковою зв'язком: текст створюється в дискурсі і є його дітищем. Різний, однак, ракурс їхнього розгляду, тому що дискурс, будучи, за словами Н.Д. Арутюнової, діяльністю, зануреної в життя, вимагає при підході до нього обов'язкового обліку всіх соціальних параметрів що відбуває, всіх прагматичних факторів його здійснення.
Не можна вивчати дискурсивну діяльність поза культурологічними й соціально-історичними даними, поза відомостями про те, хто проводив дискурсивну діяльність, для чого, при яких умовах, з яких позицій і т.д. Але текст можна аналізувати й абстрагуючись від багато чого із зазначеного переліку, тобто задовольняючись тим, що можна витягти з тексту як такого й вивчаючи його як завершений язиковий добуток.
Не випадково в момент становлення лінгвістики тексту дискурсивний і текстовий аналіз розумілися як синонімічні терміни. Нагадаю, що виникненню терміна ми зобов'язані 3. Харрису (Harris, 1952) і що, відповідно до його думки, у сферу дискурсивного аналізу входила одна лише розбивка його на складовий текст частини (ядерні пропозиції), що й здійснювалося за допомогою дистрибутивної методики.
Лише значно пізніше закордонними вченими стали ставитися питання про те, чому ж природно складний текст настільки різко відрізняється від набору ядерних пропозицій, у яких представлене головний зміст тексту, і чому мовець вибирає для здійснення свого задуму ті або інші язикові форми з їх власним синтаксичним пристроєм і референційним навантаженням.
Хоча текст по суті справи виявляє собою зразок утворення, що виникає по ходу здійснення певного процесу, він вивчається саме у своїй завершеній формі, тобто як щось кінцеве. Це й відрізняє його від дискурсу, вивчення якого як би природно треба процесу його виникнення. Дискурс - це явище, досліджуване on-line, у поточному режимі й поточному часах, у міру своєї появи й розвитку. У всякому разі, дискурсивний аналіз вимагає відновлення цього процесу, якщо навіть вивчається його результат (порівн., наприклад, роботи П. Серіо, присвячені дискурсивним особливостям мови політики в радянський час).
Текст же в сформованому остаточно виді створює, як ми говорили вище, особливу матеріальну довжину, послідовність зв'язаних між собою пропозицій і сверхфразових одиниць, що утворять семантичне, а точніше - семіотичний простір.
Фізично такий простір обкреслений досить точно, але семантично й семіотичне - немає закінчення: якщо в будь-якого знака є своя інтерпретанта а текст може бути охарактеризований як складний або навіть надскладний знак, у нього теж повинна бути своя інтерпретанта - свій, що роз'ясняє даний текст новий текст.
Вихід за межі язикових форм, що втримуються в самому тексті, таким чином, обов'язковий.
Хоча при текстовому аналізі семантичний простір можна замкнути їм самим, обмежуючи спостереження внутрітекстовими зв'язками й працюючи усередині безпосередньої даності тексту, сьогодні віддається перевага дискурсивному аналізу, при якому той же семантичний простір розглядається як зв'язане тисячею ниток з умовами його створення, цілями й завданнями даного тексту у зв'язуванні з аналогічними для нього текстами й т.п. що. властиво, і відбивається в понятті інтертекстуальності.
Не можу не укласти свої міркування про критерії тексту ще одним зауваженням. Текст, що містить інформацію, розрахований на розуміння, а виходить, на витяг цієї інформації. Із цього погляду текст повинен бути розглянутий як такий добуток, що по всій своїй архітектоніці й організації, по всім використаним у ньому язиковим засобам повинен забезпечити в адресата формування його ментальної моделі.
У цьому змісті він повинен також забезпечити адресатові вихід за межі безпосередньо даного в самому тексті й послужити джерелом подальших можливих інтерпретацій тексту. Раніше часто ставилося питання про те, які саме ментальні моделі будує мовець в опорі на той або інший текст. Але треба повернути це питання й по-іншому, підкресливши, що текст як правильно організована форма комунікації, як повідомлення, уже містить у собі самому якоїсь одиниці, засобу, сигнали й т.п., достатні й необхідні для побудови на його основі правильної й осмисленої моделі.
Наша здатність будувати резюме тексту, писати на нього анотацію, становити конспект тексту, створювати лібрето опер й нарешті, писати твори на основі текстів і по їхньому приводу - це доказ не тільки того, що в тексті головне - його зміст, інформація, структура досвіду й знань і т.п., але і явне свідчення того, що процес витягу знань - процес, що вимагає особливих прийомів обробки язикового матеріалу в тексті (Sprachverarbeitung). У цьому процесі - по суті своєї когнітивному - виявляються задіяними й знання мови, і знання миру, і, нарешті, знання в прийняті в мові співвіднесеннях язикових структур з когнітивними. До того ж цей процес не слід уважати таким, який є винятково на раціональному рівні, тому що в когніції все не поривно пов'язані з емоціями, оцінками, а отже, з розумінням того, як саме представлена інформація в тексті і як вона в ньому розподілена.
При першому знайомстві з текстом з метою успішного орієнтування в ньому реципієнт використає різні опори. Сприймаючи текст на незнайомому йому іноземному або навіть штучній мові, вона відразу ж намагається побачити в ньому якісь значимі частини, орієнтуючись по пробілах між словами, розділовим знакам, що повторюються елементам висловлення або елементам окремих слів. При цьому особливу роль грають структурні опори. Їхня функціональна значимість формується в реципієнта в міру нагромадження їм мовного досвіду.
У результаті осмислення тексту в індивіда повинна утворитися проекція цього тексту. Проекцію тексту визначають як "продукт процесу значеннєвого сприйняття тексту реципієнтом, тією чи іншою мірою, що наближається до авторського варіанта проекції тексту". Проекцію тексту становить система подань (змістів), що формується в реципієнта при взаємодії зі знаковою продукцією.
На думку Т.М. Дрідзе, реципієнт адекватно інтерпретує текст тільки в тому випадку, якщо основна ідея тексту витлумачена адекватно задуму автора, тобто проекції текстів автора й читача максимально наближений друг до друга. Якщо реципієнт чітко зрозумів, з якою метою породжений даний текст, що саме хотів сказати його автор за допомогою задіяних у тексті засобів, то можна зробити висновок, що він інтерпретував текст адекватно.
Проте загальновідомий той факт, що в інтерпретації того самого тексту різними реципієнтами часто спостерігаються значні розбіжності. Насамперед це ставиться до художніх текстів, тому що інші види текстів (наприклад, наукові тексти) будуються так, щоб бути однозначно понятими читачем. Художні ж тексти навіть припускають розходження в трактуванні їхнього змісту. Адже зміст художнього тексту найчастіше "настільки неоднозначно, що можна говорити про множинність змістів". Тому людина, що сприймає текст, може створити для себе його власну проекцію, що докорінно може відрізнятися як від проекцій текстів інших реципієнтів, так і від авторського задуму.
Звідси останнє: текст - це те, із чого люди, що володіють якимись усередненими відомостями про мову й про світ, роблять досить розумні умовиводи. Ніякі дослідження тексту й дискурсу неможливі тому без звертання до процесів інференції, вивідного знання. Будь-яка язикова форма, але текст насамперед, сигналізують не тільки про те, що в ній реально є присутнім, але й про те, що підлягає семантичному висновку - висновку по інферентному типу.
Текст існує як джерело випромінювання, як джерело порушення в нашій свідомості численних асоціацій і когнітивних структур (від простих фреймів до набагато більше складних ментальних просторів і можливих світів. Текст у силу цієї властивості показовий саме в тім, що з нього можна вивести, укласти, витягти.
Він виявляє собою тому зразок такої складної язикової форми, такого семіотичного утворення, що спонукує нас до творчого процесу його розуміння, його сприйняття, його інтерпретації, його переосмислення - до такого роду когнітивної діяльності, що має справу з осмисленням людського досвіду, відбитого в описах миру й засобів створенню нових щаблів пізнання цього миру.
Список літератури
1. Арутюнова Н.Д. Дискурс // ЛЭС. 1990.
2. Гальперин І.Р. Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження. - К., 1981.
3. Миколаєва Т.М. Від звуку до тексту. - К., 2006.
4. Лурия А.Р. Речь и мышление. - М., 1975.
5. Сахарный Л.В. Введение в психолингвистику. - Л., 2003.
6. Сорокин Ю.А. Психолингвистические аспекты изучения текста. - М., 1985.