Реферат: Традиція судочинства на Запорозькій Січі

План

Вступ

Система адміністративного устрою і козацького судочинства у XVIст.

Судоустрій Війська Запорозького у XVII – XVIIIстолітті

Висновок

Список літератури

Вступ

За польської доби дніпровські пороги стають найбільшим центром українського козацтва. Постійна загроза з боку урядових польській військ, нападів татар і турків змушувала козаків будувати укріплені засіками містечка, так звані “січі”. У середині ХVI ст. з’явилося перше достовірно відоме постійне укріплення на дніпровському острові Мала Хортиця, яке прийнято вважати першою Запорізькою Січчю.

Населення Січі становили селяни, що втекли від своїх феодалів, та інші верстви (міщани-боржники, шляхтичі, які тікали від судового переслідування).

Особливість політико-правової системи Запорізької Січі була в тому, що вона (як, наприклад, англосаксонська система права) не знала писаної конституції чи іншого закону, в рамках якого була б чітко визначена структура вищих органів влади та управління, їх компетенція, розмежовані сфери діяльності законодавчої, виконавчої та судової влад. У відповідності до звичаєвого права верховна законодавча влада належала раді, чи загальній нараді, що було прямим продовженням традицій народних віче Київської Русі і давніх звичаях Запоріжжя.

Однією з найважливіших складових драматичного, суперечливого розвитку державності України є організація судової системи у Війську Запорізькому протягом ХVI – ХVIІ ст. Тому дослідження судів Війська Запорізького сприяє складанню цілісного уявлення про місце, роль і значення судової влади у державному будівництві держави.

Основною метою нашої роботи є дослідження судової ієрархії козацького судоустрою, уособленою в найвищих судах гетьмана, Ради генеральної старшини і Ради старшини.

Система адміністративного устрою і козацького судочинства у Х VI столітті

В період становлення держави формувався новий суд. Кожен стан мав свій суд. На першому місці стояли козацькі суди. На Запоріжжі суд відбувався на загальній військовій раді, в якій брали участь усі козаки.

Загальна військова рада скликалася за потреби і обов’язково - 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На раді вирішувалися важливіші питання: вибору кошового отамана й військової старшини; війни і миру; розподілу земель; воєнних походів; покарання злочинців.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну[1] . Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духовенство для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді., здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах.

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя (заступник кошового) здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії.

Військовий писар вів документацію, облік прибутків і витрат.

Військовий осавул відповідав за громадській порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою.

Рангом нижче стояли військові службовці (довбиш, пушкар, товмач, шафар, булавничий, бунчужний, хорунжий). У межах паланок керівництво здійснювала паланкова старшина – полковник, осавул, писар, підосавул та ін.

Як вже зазначалося, військова старшина виконувала не тільки адміністративні функції, а й судові.

У куренях та паланках діяв суд курінних отаманів та паланкових полковників. Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої – суд військової ради.

Однак з занепадом “чернецької” (загальної) ради і зростанням ролі старшинської ради судочинство також почало переходити до рук старшини. Судову владу мали всі представники вищої і місцевої адміністрації.

Продовжуючи державно-правову реформу України, розпочату 5 червня 1572р. королем Речі Посполитої Сигізмундом ІІ Артуром, Стефан Баторій 19 квітня 1579 р. надав Січі привілей на утворення Українського трибуналу, вищого органу гетьманського управління на українських теренах.. Містом його розташування король визначив місто Батурин. Своїм привілеєм, дарованим Запорізькій Січі, Стефан Баторій збільшив кількість українського генералітету, призначив двох генеральних осавулів та одного генерального бунчужного, а в полки - по одному судді та писарю[2] .

У рік створення до складу полкового суду Запорозького реєстрового козацтва входили полковий суддя та полковий писар. Суд підпорядковувався поводиреві полку – полковникові. Суддя ж входив до старшини полку. Він зберігав велику срібну печатку суду полку та відповідав за її збереження. Печатка була зовнішньої ознакою влади полкового судді. Нею суддя скріплював усі постанови січового товариства; він був зобов’язаний мати її при собі під час загальних рад полкової старшини (уся вона згідно за чергою повинна була брати участь у засіданнях) та представника від значкових товаришів (почесне звання військових старшин Гетьманської України).

До компетенції суду входив розгляд кримінальних та цивільних справ. У випадку незгоди з рішенням суду козак, котрий вважав себе потерпілою стороною, мав право його оскаржити, звернувшись до гетьмана, Генеральної військової канцелярії або Генерального військового суду.

Полковий суддя належав до полкової старшини. Формально його посада вважалася виборною, проте, зважаючи на важливість посади, гетьман призначав полкового суддю самостійно чи за згодою старшинської ради[3] .

Як правило, полковий суддя обмежувався розглядом справ. Винесення остаточного вироку покладалося на полковника чи полкову старшину. Військовий суддя тільки розглядав справи, давав поради позовним сторонам, але не затверджував своїх постанов. Іноді писар викладав вирок старшині на раді, сповіщав осуджених, особливо, коли справа торкалася осіб, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі округах або станах.

Як зазначає Д. Яворницький, “Тому, що все історичне буття козаків сповнено було майже безперервними війнами, що не дозволяли їм вельми зосереджуватися на влаштуванні внутрішніх порядків свого життя, через те й самі покарання й страти запорозьких козаків стосувалися кримінальних те немайнових злочинів... Через те у запорозьких козаків за такий злочин як крадіжка, що тягне за собою у налагодженій державі штраф чи позбавлення волі злочинця, застосовувалася смертна кара: “у них за одне путо чи нагайку вішають на дереві”. Звичай, замість писаних законів, визнавався за гарантію твердого порядку в Січі й російськими правителями[4] ”.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--