Общини первісного християнства складалися з бідних елементів, тому вони були релігією пригноблених. Церкви не було — вона тільки формувалася. У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захо­пили керівництво ними. Християнські общини, які почали на­зиватися парафіями, об'єдналися у більш значні одиниці — єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополита­ми. Церква, що виникла, стала на захист існуючих порядків.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323—337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об'єдна­лись у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася кон­стантинопольська, а у V ст. — єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто з'їзд духівництва, який відбувся у 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство усієї імперії. Скли­кання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духівництво імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча Вселенські собори скликалися по­рівняно рідко (з IV по VIII ст. було скликано всього 7), все ж вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідео­логії та обрядовості.

На етапі античного християнства сформувалося «святе пись­мо» християн — Біблія. Етап античного християнства змінився етапом феодального християнства (VI—XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ'я та католицизм. Передумовою розколу був поділ Римської імперії у кінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі і наступне завоювання у кінці V ст.західної імперії германськими племенами.На тери­торії, котра раніше належала Західній імперії, утво-рилися чис­ленні феодальні держави. Східна імперія як єдина існувала до кінця XV ст.

Християнське віровчення і культ

Основні положення християнського віровчення сформульовані у Біблії та у постановах християнських вселенських соборів і викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.

Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає у трьох особах: Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого («свята трійця»). Бог-отець розглядається як тво­рець світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською «біографією». Бог-дух святий походить від Бога-отця, у като­лицизмі — і від Бога-сина. Християнська «трійця» несе на собі відверті сліди політеїзму, звільнитися від яких ця монотеїстична релігія так і не змогла.

Найважливішим положенням християнства вважається догмат , боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишившись Богом, і начебто став людиною, народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням, що припи­суються Христу, авторитету «божественних істин», а саме: пред­ставити християнство як «боговстановлену релігію».

Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-отцю за гріхи людей — спокутував їх. Тим самим він начебто відкрив людству шлях до «спасіння від влади гріха». Одне з центральних місць у християнському віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запору­кою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих. Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, котра ніби чекає на людину у потойбічному світі. Такий же фантастичний характер, породжений релігійним спо­творенням реальності, мають й інші християнські догми, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До таких запозичень слід віднес­ти, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення про потойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя на землі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогріш­ними істинами, набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідо­мості віруючих спотворених уявлень про світ.

Символ віри приписує вірувати в «єдину святу, соборну та апо­стольську церкву», визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично жодна з цих ідей не є породженням самого христи­янства, а запозичена від дохристиянських вірувань з досить не­значною переробкою стосовно культу Ісуса Христа. Паралельно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу, покликаного впливати на почуття віруючих з метою підтримування та поглиблення їхньої релігійності. Найважливіші елементи християнської обрядності називають­ся таїнствами. До них належать: хрещення (залучення до хрис­тиянства шляхом занурення у воду або скроплення), миропома­зання (передавання хрещеному «благодаті святого духа» шляхом змащування його ароматичною речовиною — миро), євхаристія, або причастя (з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло та кров Христа), покаяння (сповідь віруючих в своїх гріхах свя­щеникові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб (здійснення у храмі одруження), священство (посвята у сан дия­кона, священика або єпископа) та

маслосвяття або соборовання (помазання хворого освяченою оливою — єлеєм). Своїми дже­релами християнські таїнства сягають первісних культових дій.

Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) — театралізоване дійство, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням «свя­щенного писання», поклонами, запалюванням свічок та лампад, курінням ладану тощо. Мета богослужіння — постійно вплива­ючи на розум та почуття віруючих, стимулювати їхню релігійність, віру у надприродні сили. Разом з ушануванням Бога, діви Марії (богородиці, богоматері, мадонни) склався культ «святих» — ушанування осіб, які «догодили богу» і відзначені ним «даром чудотворення». Серед цих святих чимало міфічних персонажів і важлива роль у християнстві культ хреста, який сприймається не тільки як знаряддя Христа, а як засіб «спасіння».

Значне місце у християнському культі відводиться святам: «воскресіння» Христа, Трійця або п'ятидесятниця (на честь зішестя на апостолів святого духа, що ніби було на п'ятидесятий день після воскресіння Христа), Різдво Христове тощо.

Нехристиянські джерела

Автори І ст. не згадують про християнство, до нас дійшло багато творів іудейських письменників Йосифа Флавія і Філона Александрійського. Вони розробляли питання історії Пале­стини та іудаїзму і не могли б промовчати про нову релігію, якби в євангельському оповіданні про Ісуса Христа та в розпо­відях про його чудеса була хоча б крихітка історичної істини. Правда, в «чудейських древностях» Флавія говориться про Ісу­са Христа як про Бога, про його чудеса, смерть і воскресіння. Але місце, як установлено наукою, є вставкою якогось благо­честивого християнського переписувача. Воно не могло нале­жати самому Флавію, бо він був правовірним іудеєм і не міг говорити про Ісуса як про Бога. До того ж увесь уривок аж ніяк не пов'язаний ані з попереднім, ані з наступним оповіданням і є чисто механічною вставкою. Проте твори цих письменників мають велике значення для передісторії християнства. Автори новозавітних євангелій брали у Й.Флавія майже всі дані про історію Палестини в І ст. Докладно описана Флавієм чудейська війна 66-73 рр. проти римлян яка багато в чому визначила антиримську спрямованість автора «Одкровення Іоанна». Тво­ри Філона використовувались авторами інших новозавітних пи­сань. Так само стоїть справа і з римським філософом Сенекою, він жодним словом не згадує християн, але розвинуті ним філософські ідеї широко запозичалися отцями церкви. Таким чином, хоча письменники І ст. і не повідомляють нічо­го про нову релігію, проте дані, що містяться в їхніх творах, свідчать, як створювався грунт для виникнення і поширення християнства.

Зате греко-римські автори наступного століття (Пліній Мо­лодший, Таціт, Светоній, Лукіан і, головним чином, Цельс) повідомляють чимало важливих, хоча й уривчастих, відомос­тей про християн і християнство. Місце в рукопису «Анналів» Таціта на відміну від вставки у творі Флавія не можна без застереження вважати вставкою, тому що тон щодо христи­ян відзначається ворожістю, чого і слід чекати від представ­ника староримської традиції. Тут йдеться про гоніння на хри­стиян в 64 р. в Римі і про Христа, страченого за Понтія Пілата. Це місце, проте, сповнене суперечностей і не доводить історичності Ісуса. Відомості про Христа Таціт, мабуть, одер­жав від християн у Кількії, де він на початку П ст. був на­місником.

8

Більш повні відомості про християн відображені в листуванні Плінія Молодшого з імператором Траяном (початок II ст.). Вони стосуються християнських общин у Віфінії (північно-західне уз­бережжя Малої Азії). Траян рекомендує Плінію карати осіб, ви­критих в тому, що вони християни, якщо вони не відмовляться від своєї віри.

Значно більше відомостей про християн у творах Лукіана і Цельса, датованих другою половиною II ст. Перший з них скеп­тично ставився до всіх видів релігійних забобонів, як язичесь­ких, так і християнських. У творі «Про кончину Перегріна» він описує життя одного пройдисвіта, котрий у своєму бурхливому житті був «і пророком, і главою громади, і керівником зібрань» у християн. Перегрій, за словами Лукіана, не тільки тлумачив «святі» книги християн, але й складав багато з них. Знущаючись над легковір'ям християн, Лукіан висловлює співчуття проста­кам, обдуреним Перегріном. Книга Цельса «Правдиве слово» присвячена критиці християнства. Цельс, як Пліній і Лукіан, вважав християнство марновірством, не гідним освіченої люди­ни. Він зазначав, що упорядники Євангелія «три, чотири і бага­то разів переробляють перший запис Євангелія, щоб мати мож­ливість заперечити викриття». Його обурює та обставина, що християни «не хочуть ні давати, ні прийняти пояснення про те, у що вірують. Вони відбуваються фразами: «не випробовуй, а віруй», «віра твоя спасе тебе». Працю Цельса було знищено цер­ковниками, однак численні виписки з його книги збереглися у християнського автора III ст. Орігена, який написав твір «Про­ти Цельса».

Таким чином, із свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., і лише в другій половині цього століття вона почала привертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було випадковим. Християнські секти того часу були такі незначні, що пись­менники не знали про їх існування. Звідси випливає, що єван­гельське оповідання про чудеса, що їх робили і Ісус, і апосто­ли, було лише благочестивою вигадкою християнських пись­менників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де можна було передбачити існування ранньохристи­янських общин, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. У римських катакомбах найдавніші дані про християн належать до другої чверті II ст. Тим самим ча­сом датуються найбільш ранні знахідки християнських папі­русів у Єгипті.

Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально-еко­номічного та соціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивали­ся досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежни­ми. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, за­лежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько­го патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала­ся гостра богословська полеміка між західним та східним духів­ництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським па­пою і константинопольським

9

патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков­ного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утво­рення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визна­чилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.

Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до кня­жіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Ук­раїнське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дру­жини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де при­стане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церк­ви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам'ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місце­вого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний свя­щеник Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св.Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й чис­ленний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов'язки аби церква прийняла їх під свій захист. Назива­ли їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені:

ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

10

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священика­ми. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вима­гали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.

Католицизм

Католицизм є одним із напрямів у християнстві, який виник внаслідок першого великого розколу в християнстві в 1054 р. Католицизм поширений переважно в Західній (Франція, Бельгія, Італія, Португалія) та Східній (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Литва, частково Латвія і західні області України) Європі, у переважній більшості країн Південної Америки; його сповідує майже половина віруючих Північної Америки. В Азії, Африці та­кож є католики, але вплив католицизму тут незначний.

Католицизм має багато спільного з православ'ям і водночас відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віро­вчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальної діяльності і нової релігійної свідомості. Като­лицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Що це за особ­ливості?

Основним догматом католицької церкви, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про непогрішимість папи Римського. Він полягає у тому, що папа Римський, який висту­пає з амвона з тих чи інших питань віри і моралі, є непогріши­мим. Прийняття цього догмата папство домагалося протягом сторіч, але добилося тільки в 1870 р., коли його було прийнято католицьким Вселенським Собором у Ватикані.