Реферат: Цикл оповідань І. Нечуя-Левицького про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне

Актуальність теми полягає в тому, що не дивлячись на зміну часів та традицій, проблеми залишаються ті ж, що і за життя Нечуя-Левицького. У світі багато людей, взаємини яких часто призводять до комічності ситуацій. Вони так само підлягають висміюванню та сатирі. Часто ці комічні ситуації виникають на основі конфлікту між людьми, які характеризуються своєю приватновласницькою натурою, зубожінням душі. Як і раніше, висміюються неуцтво, схильність до найдикіших забобонів і здатність ворогувати через найменші дрібниці.

Мета роботи полягає у висвітленні своєрідності народного гумору, манери оповіді І.С. Нечуя-Левицького та розкритті ним проблеми конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.

Виходячи з мети, ставимо перед собою такі завдання:

охарактеризувати манеру оповіді письменника у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;

проаналізувати проблему конфлікту у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку;

розкрити питання комічності ситуацій у циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку.

Об’єкт дослідження: власне цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, який складається з двох творів: „Не можна бабі Парасці вдержатися на селі” та „Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”.

Методи дослідження, які будуть використовуватися у роботі: описовий, порівняльно-історичний.

Розглядаючи проблему комічності в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна звернутися до багатьох джерел, які нам дають терміну „комічне” та „гумор”. Наприклад, у „Літературознавчому словнику-довіднику” можна знайти такі визначення: „Комічне (грецьк. komikos – смішний) – категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. Ті суспільні явища, які втрачають свою. Доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартість, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання”.

„Гумор (лат. humor – волога, рідина) – різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор піддає осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні риси в характері людини”.

„Словник літературознавчих термінів” дає трохи інше визначення комічного. Це одна з естетичних категорій: комічними називають ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх. В основі комічного лежить суперечність між новим і старим, між тим, що народжується, і тим, що відходить в минуле, відмирає.

А в „Словаре литературоведческих терминов” наявне таке визначення комічного: „Комічне – суспільно значуще життєве протиріччя (мети – засобам, форми – змісту, дії – обставинам, сутності – її прояву), яке в мистецтві являється об’єктом особливої емоційно насиченої естетичної критики-висміювання”.

Засоби гумору можна звести до двох найтиповіших, найпоширеніших груп:

Ситуаційні засоби гумору. При ситуаційному комізмі смішним є передусім сам зміст події, ситуації, у яку потрапляють персонажі твору, а не слова, якими ці ситуації передаються.

Власне мовні засоби гумору. У цих випадках комічний ефект досягається суто мовними прийомами комізму. Найхарактернішими з них є такі:

а) гумористичні порівняння – часто вживаний у художній літературі засіб створення образності: пояснення одного предмета або явища за допомогою іншого, подібного до нього, в якому потрібна риса виступає дуже яскраво;

б) гумористичні евфемізми (грецьк. euphēmismos, від eu – добре та phēmi – кажу) – благозвучне слово або вираз, вжите для заміни непристойних, небажаних чи заборонених.

г) літоти (гр. litotēs – простота) – це показ з художньою метою ознак якогось предмета чи явища в нарочито зменшеному вигляді.

д) гіперболи (грец. hyperbolē) – різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього.

е) алогізми, за визначенням із „Літературознавчого словника-довідника”, – це сполука заперечливих понять, свідоме порушення логічних зв’язків, ініційоване задля створення певного стилістичного та смислового ефекту.

є) епітет (грецьк. epitheton – прикладка) – один із основних тропів мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом” .

У „Словнику літературознавчих термінів” зазначається, що в художніх творах алогізми вживаються саме для створення комічного враження.

Щодо проблеми конфліктності у циклі оповідань про бабу Праску та бабу Палажку, то визначення поняття конфлікту також має небагато відмінностей у різних джерелах, хоча ці погляди не можна назвати однобічними. Так, у „Літературознавчому словнику-довіднику” є таке формулювання терміну „конфлікт”( лат. conflictus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних поглядів та інтересів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Визначення конфлікту у „Словнику літературознавчих термінів” таке: „Це суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у художньому творі”.

Досліджуючи манеру оповіді в циклі оповідань про бабу Параску та бабу Палажку, можна розглядати такі поняття як манера, оповідач та оповідь. „Літературознавчий словник-довідник” визначає термін „манера” (фр. maniere – вправність рук) – особлива прикмета творчості митця – письменника, маляра, музики, яка ґрунтується на його звичці, особливостях внутрішнього світу. У цьому ж словнику „оповідач” визначається як різновид літературного суб’єкта, особа, вимислена автором, від її імені в художньому творі автор оповідає про події та людей. Оповідач провадить оповідь від першої особи .

Визначення поняття „оповідач” у „Словнику літературознавчих термінів” являється подібним до попереднього. А оповідь у ньому визначається як своєрідна манера розгортання подій і змалювання образів людей у художньому творі від першої особи. В оповідній формі для зображення дійсності використовується монолог (від гр. monos – один і logos – слово, мовлення) – роздуми персонажа вголос, розмова з самим собою або з читачами. У „Літературознавчому словнику-довіднику подається більш широке визначення монологу. Монолог (грецьк. mōno – один, єдиний, logos – слово) – тривале внутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, що належить одному суб’єктові і виражає думки, свідомі чи підсвідомі переживання, рефлексії, почуття та акти волі.

Для дослідження теми роботи: „Цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку: манера оповіді, конфлікт, комічне”, найзручніше використовувати порівняльно-історичний та описовий методи.

Метод (від гр. methodos – шлях дослідження, спосіб викладу) у „Словнику літературознавчих термінів” – це сукупність основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва.

Компаративістика – друга назва порівняльно-історичного методу, визначення якого подає багато джерел. Наприклад, „Словник літературознавчих термінів” подає таке формулювання компаративістики: компаративістика – це такий спосіб дослідження літератури, при якому зіставляються однорідні або близькі за своїм характером літературні факти і явища в різних національних літературах.

У „Літературознавчому словнику-довіднику” компаративістика (лат. comparo – порівнюю, фр. la literature compare – літературна компаративістика, порівняння) – „порівняльне вивчення національних літератур, процесів їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)”.