Реферат: Туристична діяльність та ії вплив на економіку України

Уперше незалежна Україна заявила про себе як про самостійного партнера на ринку туризму на Варшавському туристичному ярмарку і туристичному салоні в Познані в 1993, уклавши понад 300 контрактів, переважно з приймання туристів у країні. Основою відродження туристичної індустрії стало створення державного комітету з туризму, розробка закордонних актів, що регулюють туристичну діяльність, ліцензування підприємств, установ, фірм і компаній сфери туризму. У 1994 році почалася атестація готельно-туристичних підприємств, було організовано перший в Україні Міжнародний туристичний салон „Україна-94", в роботі якого взяли участь 79 фірм із 26 країн Європи, Азії, Африки, Північної Америки, а також 226 вітчизняних фірм. Однак туристичні ресурси використовуються не в повному обсязі, оскільки одночасна місткість природних ресурсів України з урахуванням можливого навантаження та екологічних вимог - до 50 млн. осіб (фактичний рівень використання внутрішніх туристично-рекреаційних ресурсів ( 7 - 9%). Це спричинено відсутністю коштів на проведення маркетингу туризму в Україні; необхідністю отримання візи для в'їзду в Україну, що викликає негативне ставлення в потенційних туристів; низький рівень сервісу. З огляду на це, Україна сьогодні не створює відповідної конкуренції з туризму багатьом країнам Центральної та Східної Європи, що межують із нею, в яких скасовано візові вимоги до громадян Сполучених Штатів, Канади і країн-членів Європейського Союзу, інтенсивно здійснюється маркетинг туристичних послуг та продуктів. Світовий досвід засвідчує, що індустрію туризму можна розвивати і в період економічних, криз, оскільки витрати на створення одного робочого місця тут у 20 разів менші, ніж у промисловості, а оборотність інвестиційного капіталу в 4,2 рази вища, ніжв інших галузях господарства. Україна має вигідне географічне та геополітичне розташування, розвинуту транспортну мережу, володіє значними природно-рекреаційним та історико-культурними ресурсами. Забезпечити належну віддачу від цього потужного потенціалу, використати його в інтересах активного відпочинку та оздоровлення можна лише за чіткої організації туризму, створення і зміцнення матеріально-технічної бази, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів, тобто за умови ефективного управління туризмом.

По-іншому розвивалася рекреаційно-туристична діяльність у Західній Україні, яка була поділена між Польщею (Галичина і Волинь), Румунією (Буковина) і Чехословаччиною (Закарпаття). Найкраще ця галузь була розвинута в Галичині. Тут функціонували курорти європейського значення (Трускавець, Моршин, Черче, Немирів), відбудовано санаторії та пансіонати, здійснювалася реконструкція зелених насаджень. Більшість курортів належали приватним особам. Дуже слабко була розвинута санаторно-курортна діяльність на Буковині. У міжвоєнний період туризм набув значного розвитку. Найпопулярнішими туристичними центрами стали Яремне, Ворохта, Криворівня, Коростів, Гребенів, Славське. Значний внесок у розвиток туризму в Західній Україні в 1924-1939 рр. зробило краєзнавчо-туристичне товариство „Плай", яке розробляло туристичні маршрути, організовувало екскурсії, мало свої турбази, розвивало видавничу діяльність.

Міжнародний туризм був розвинутий слабко. Лише невелика частина громадян України могла відвідувати зарубіжні країни, що було пов'язано зі значними бюрократичними перешкодами, невеликим відсотком відносно багатих людей таіснуванням значної кількості населення, віднесеної до категорії „невиїзних". Багато міст і територій в Україні були заборонені для в'їзду іноземних туристів. Основними центрами міжнародного туризму були Київ, Одеса, Львів, Південний берег Криму й деякі інші міста, що обмежувало його розширення. У 60-х - першій половині 80-х років рекреаційно-туристичне обслуговування стає в Україні масовим: значно зросла кількість баз відпочинку, туристичних закладів, оздоровчих таборів для дітей, розширилася географія подорожей та екскурсій. Постала потреба у створенні міцної матеріально-технічної бази туризму.

Туристично-рекреаційні організації України надавали послуг населенню на суму до 368 млн. крб., обслуговуючи 6 млн. туристів. У незалежній Україні рекреаційно-туристичне господарство контролює Державний комітет молодіжної політики і туризму України. Функціонує понад 1800 фірм та організацій внутрішнього і міжнародного туризму. З прийняттям Закону України „Про туризм" закладено основи нормативно-правової бази туристичної галузі. Реалізація розвитку туристичної індустрії в умовах ринку можлива за наявності чотирьох основних складових: капіталу, технології, кадрів, туристичних ресурсів. Оскільки четверта складова -туристичні ресурси - найдешевша, то в цілому це визначає високу рентабельність туристичної діяльності. Якщо туризм пов'язаний зі створенням туристичного ресурсу, собівартість туристичного продукту різко зростає. Під туристичними ресурсами розуміють сукупність природних і створених людиною об'єктів, придатних для виробництва туристичного продукту. Як правило, туристичні ресурси визначають формування туристичної діяльності в регіоніЦі ресурси умовно поділяють на природні та інфраструктурні. Динамічний розвиток туристичної індустрії потребує обох їх видів. Навіть за високих привабливих властивостей природних ресурсів без наявності комунікацій, засобів зв'язку, комунальної інфраструктури, просвітницьких закладів, пам'яток культури, мистецтва, історії тощо туристична діяльність для широкого кола споживачів неможлива. Зменшення негативного впливу індустрії туризму на екологію регулюється на державному та міжнародному рівняхекологічною просвітою,обмеженням рекреаційно-туристичного навантаження на природні ресурси й податкового регулювання. Територіальна структура рекреаційно-туристичного комплексу визначається поєднанням туристичних і рекреаційних пунктів, центрів, вузлів, районів і зон, що сформувалися або формуються під впливом найрізноманітніших факторів.

1.2. Законодавче та правове забезпечення туристичної діяльності в Україні.

Вітчизняна туристична галузь відіграє надзвичайно важливу роль у соціально-економічному житті країни. Зростає її статус та зацікавленість держави в подальшому розвитку галузі, посилюється вплив туризму практично на всі сфери життя і діяльності людини. Прийнятий Верховною Радою України 15 вересня 1995 року Закон "Про туризм" констатує: "Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності."

Що особливо важливо, це визначення повністю відповідає рекомендаціям Гаазької міжпарламентської конференції з туризму (10-14 квітня 1989 р.) - найавторитетнішого туристичного форуму сучасності, де зазначено: "Країни повинні визначити свої національні пріоритети та роль туризму в "ієрархії" таких пріоритетів, а також оптимальну стратегію розвитку туризму в рамках цих пріоритетів" .

Рекомендації конференції містять також тези, що мають ви­нятково важливе значення для розвитку туризму. Вони стосуються ролі парламентських, урядових та інших державних інституцій в організації туристичної діяльності, а також планування розвитку туризму: "Необхідно, щоб державна влада на всіх рівнях у всіх країнах, особливо парламенти, відігравали активну роль у справі створення сприятливих умов для туризму і, зокрема, надавали фінансові та інші ресурси для реалізації всеохоплюючих програм, присвячених туризму.

Нинішній і майбутній розвиток туризму потребує активнішої підтримки з боку урядів у плані інформації та просування туризму, а також забезпечення інфраструктури; необхідно освоювати нові ринки, робити кроки щодо забезпечення співпраці в усіх сферах - державних і приватних - в інтересах максимального заохочення сектора туризму.

Туризм необхідно планувати на комплексній основі, брати до уваги всі аспекти законодавства, що стосуються інших секторів, таких як транспорт, зайнятість, охорона здоров'я, сільське госпо­дарство, зв'язок та ін." .

Потрібно визнати, що реалізація цих рекомендацій повільно, але розпочинається і в Україні. Зроблено перші реальні кроки на шляху законодавчого забезпечення та комплексного планування розвитку вітчизняної туристичної галузі.

Так, правову базу діяльності туристичної галузі країни закла­дено Законом України "Про туризм". Він є основоположним законодавчим актом, що визначає загальні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні засади реалізації державної політики в галузі туризму, всебічно регламентує туристичну діяльність в Україні, створює умови для стимулювання ділової активності суб'єктів туристичного підприємництва, забезпечує оптимальний рівень державного регулювання процесу розвитку вітчизняного туризму. Закон України "Про туризм" став правовим підґрунтям для розробки цілого комплексу галузевих нормативно-інструктивних документів, що регламентують конкретні аспекти туристичної діяльності. Про визнання вагомості туризму, його впливу на розвиток життя країни свідчать останні Укази Президента "Про підтримку розвитку туризму в Україні" та від 14.12.2001
року "Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики
у галузі туризму". В цілому ж державна політика в галузі туризму визначається Верховною Радою України. Згідно із Законом України "Про туризм" основними напрямами державної політики.

Закон України "Про туризм" констатує, що центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму є Державний комітет України по туризму, повноваження якого визначаються цим законом та положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Але у зв'язку з неодноразовою реорганізацією структурних підрозділів уряду Державний комітет України по туризму було реформовано, спочатку у Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму шляхом об'єднання з іншими комітетами, а з 2002 року створено Державну туристичну адміністрацію України, яка є правонаступником вищевказаних формувань, реалізує державну політику в галузі туризму і несе відповідальність за подальший його розвиток.

Орган державної виконавчої влади в галузі туризму бере участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань туризму. В межах своїх повноважень він розробляє і затверджує нормативні акти, узагальнює практику застосування законодавства та вносить пропозиції щодо його вдосконалення;

- визначає перспективи та напрями розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, його матеріально-технічної та соціальної бази, забезпечує їх виконання;

-координує діяльність міністерств і відомств, туристичних підприємств та організацій незалежно від форм власності у питаннях, пов'язаних з прийомом та обслуговуванням туристів в Україні та організацією туристичних поїздок за кордон;

- організовує інформаційну, рекламну та видавничу діяльність з питань туристичної діяльності;

-сприяє розвитку конкуренції на ринку туристичних послуг,, створює рівні можливості на ньому для всіх суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності;

-здійснює ліцензування (позбавляє ліцензій) діяльності суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, що надають туристичні послуги. Разом із Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації встановлює державні стандарти у сфері туристичних послуг, проводить сертифікацію та атестацію туристичних підприємств, контролює виконання ними умов та правил прийому і обслуговування туристів;

- організує підготовку, перепідготовку та підвищення квалі­фікації туристичних кадрів, проведення науково-дослідних робіт у галузі туризму;

- бере участь у зовнішньоекономічній діяльності в галузі туризму, представляє інтереси України з питань туризму в інших країнах та міжнародних організаціях, укладає відповідно до чинного законодавства міжнародні угоди, відкриває туристичні представництва за кордоном.

Рішення органу державної виконавчої влади в галузі туризму, що регулюють питання туризму та видані в межах його повно­важень, є обов'язковими для міністерств і відомств, місцевих органів державної виконавчої влади, суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, туристів.

Повноваження місцевих органів державної виконавчої влади в галузі туризму визначаються положеннями про них, які затверджу­ються місцевими органами державної виконавчої влади за погодженням з центральним органом державної виконавчої влади в галузі туризму.

РОЗДІЛ 2. ТУРИЗМ – ПЕРСПЕКТИВНА ГАЛУЗЬ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ.

2.1. Розвиток інфраструктури ринку туристичних послуг як передумова подальшого розвитку туризму в України.

На даний час визначення поняття інфраструктури ринку туристичних послуг є до­сить складним завданням, оскільки сам термін «інфраструктура» досі має різні трактуван­ня як у вітчизняних, так і в закордонних дослідників. Однак узагальнене визначення, що характеризує цю економічну категорію, можна сформулювати таким чином: «інфраструктура ринку туристичних послуг (додаток 3) являє собою взаємопов'язану сукупність спо­руд, організацій та видів діяльності, що існують в межах туристичної галузі, забезпечуючи єдність її об'єктів в реальному просторі, і створюють необхідні умови для її нормального функціонування та розвитку».

Інфраструктура ринку туристичних послуг - це своєрідна судинна система туризму, яка забезпечує узгоджений просторово-часовий оборот капіталу, ресурсів та продукції (послуг) в межах означеного ринку. З іншого боку, ця інфраструктура являє собою ком­плекс об'єктів капітального будівництва та споруд, що створюють можливість його функціонування як цілісної системи з обслуговування подорожуючих.

Недостатньо розвинута інфраструктура стримує, а в деяких випадках і припиняє потік туристів до певних територій, обмежує розвиток міжнародних зв'язків і цим уне­можливлює ефективну роботу підприємств галузі. Проведений російськими дослідниками аналіз доводить, що витрати підприємців, пов'язані з поганим станом інфраструктури відповідного ринку, дорівнюють додатковому 30-відсотковому податку.

З іншого боку, удосконалення інфраструктури ринку туристичних послуг само со­бою здійснює благотворний вплив на розвиток туристичної галузі і економіки країни зага­лом. Стабільний безперебійний розвиток інфраструктури сприяє вдосконаленню таких найважливіших для нормального функціонування економіки процесів, як розподіл, обер­тання, споживання, забезпечує прискорення товарообороту, скорочення періоду відтво­рення, зниження витрат виробництва, раціональне використання усіх видів ресурсів, ефе­ктивну територіальну організацію матеріальних потоків.