Реферат: Творчість Маріанни Кіяновської
1.2 «Дещо щоденне» від Маріанни Кіяновської - близьке і болюче, як саме життя
Якщо театр починається з вішалки, то збірка поезій – з обкладинки. Деякі книжки привертають увагу своєю фізичною формою (видовженістю, опуклістю чи іншою метафізикою). З книжечкою Маріанни Кіяновської все дещо простіше – з неї на Вас дивиться око. Під оком маємо по-жіночому акуратно виведений підпис: «Дещо щоденне», який з першим, що тут спадає на думку – буденністю – не має нічого спільного. Ключове слово – «дещо». Справді, «дещо» – це думки особливої витримки, густоти і мінералізації, які завжди, щодня поруч, але найчастіше залишаються поза кутом зору, поза прозою і поетикою. Дещо – обов’язково особисте, таємне. Як і епіграф до всієї збірки – три вислови латиною, так і декілька віршів з її вкрапленнями – все це додає вишуканого шарму середньовічної готики – глибоких і дивних часів, яких вже не повернути.
Існую, мислю – грекою й латинню,
Садами йдучи, садами мов,
Бо sermiofacit. Троп триває тінню
Не проминань. В метафорі – любов
До віддзеркалень, як до переміщень
Крізь істину, що тло, і що за тлом.
А Бог в метафорі, щоб ближче,
Усе й ніщо – час між добром і злом.
Основна ж частина книги – це певного роду спектакль, гра, де на сцені – Бог, Смерть, Любов та Слово. Вони перетікають одне у одне, утворюють складні конструкції, які своєю глибиною сягають вічності. Здається, немає понять, яких не можна було б синтезувати з чотирьох головних сутностей цієї поетичної вистави. Масштабність окресленого у поезіях «Дещо щоденне» ледве сягає меж людського сприйняття. Кожен вірш, як філософський камінь, що здатен перетворювати повітря на густу і водночас приємну на дотик субстанцію, яка унаочнює собою всі щоденні істини, так старанно приховувані від людського зору.
...речі і суті
невидимі оку, лиш серцю відкриті часами.
Поезія Маріанни Кіяновської постає повсякчас різною – то судомно задихається від слів:
Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.
Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.
то спокійно, наче голкою, вишиває в просторі метафізичні сюжети:
Ми – камінці, упіймані за груди
І за серця. Нас оточив прибій,
Лишивши тільки лінії і шрами ...
то впевнено і без права на заперечення їй мовить:
Не засну у могилі. Лежатиму, як і сьогодні,
Із очима, відкритими в небо, якщо воно є.
У збірці поезія тримається на чотирьох стовпах, якими є вже загадані Любов, Смерть, Слово і Бог, і це дозволяє віршованим думкам бути тисячекратно різними, і в той же час, вічними, незламними і щоденними, як і їхні власні засади.
Стежка світла сходжена птахами.
Довгий вечір довший, ніж зима.
І нема нічого поміж нами,
Окрім смерті, а її нема.