Реферат: Україна і НАТО
Міф 3. Вступ до НАТО вимагатиме від України значних додаткових витрат бюджетних коштів
Членство в НАТО не спричинить значного перебільшення запланованих витрат бюджетних коштів на військові цілі. В НАТО існує рекомендація, що національні витрати на оборону країни-члена Альянсу повинні складати близько 2% ВВП. Ще в 2000 році Верховна Рада прийняла рішення збільшити витрати на оборону до 3% ВВП, втім, реальні видатки у 2005 році становили 1,452% ВВП.
Військовий компонент НАТО вимагає суттєвих капіталовкладень у рамках національного бюджету. Однак основні гроші витрачаються не на нарощування кількості озброєнь, а на їх якісне поліпшення та на створення нормальних умов служби і життя для військовослужбовців та їх сімей.
В європейських країнах військові витрачають гроші на товари з магазинів і на послуги сервісних фірм, сприяючи створенню нових робочих місць і поліпшенню соціально-економічного становища місцевих жителів.
Міф 4. Вступ України до НАТО зіпсує відносини з Росією
На сьогодні Київ, так як і Москва мають партнерські стосунки з НАТО. При цьому слід наголосити, що Росія раніше за Україну започаткувала такі відносини, і їх стосунки постійно поглиблюються. У сфері практичної взаємодії з НАТО у 2005 році Росія в цілому випереджала Україну, яка заявила про своє прагнення набути членства в Альянсі. Тому природно, що НАТО не може стати ворожим до Росії зі вступом України до Альянсу.
Росія має спільні кордони з діючими членами НАТО – Польщею, Балтійськими державами, Норвегією. При цьому взаємини з цими країнами не тільки не стали гіршими, вони навіть зміцнилися, оскільки зміцнилися кордони та зросла ступінь їх безпеки, а отже – значно зменшилися можливості для діяльності міжнародних торговців людьми, наркотиками, зброєю, для нелегальних мігрантів.
Враховуючи потенційні загрози міжнародного тероризму, етнічних, релігійних та економічних криз, членство України в Альянсі значно підвищить гарантії національної безпеки України і беззаперечно – безпеки нашого стратегічно важливого сусіда – Росії.
Міф 5. Для України членства в ЄС досить і тому НАТО не потрібно
НАТО, на відміну від Європейського Союзу, вже сьогодні пропонує надійну, вивірену роками структуру безпеки, здатну встановлювати, підтримувати мир та боротися з викликами і загрозами безпеці.
Шлях до НАТО для України може бути набагато коротший, ніж до ЄС. Опинившись в «клубі» НАТО за одним столом переговорів з переважною більшістю країн ЄС, ми зможемо на рівних спілкуватися, краще вивчимо одне одного, призвичаїмося до вимог і стандартів Євросоюзу, зможемо досягти такого рівня політичного, соціально-економічного та безпекового розвитку, коли Європейський Союз виявить не тільки готовність до інтеграції України, а й сам запропонує членство.
2.2. Інші перепони вступу України до НАТО
Найбільш вражаючою та негативною виявилася позиція Нідерландів. Базуючись на даних із різноманітних джерел, на засіданні Північноатлантичної Ради на рівні міністрів закордонних справ 6 березня, Голландія приєдналася до тієї групи країн, політична поведінка яких по відношенню до України не викликала практично ніяких сумнівів.
Якщо було дійсністю те, що офіційна Гаага підняла руку проти приєднання України та Грузії до початку реалізації Плану дій щодо набуття членства після Бухарестського Самміту НАТО, тоді США потенційно втрачають ще одного, дуже важливого союзника на європейському континенті. На тлі того, що голландські підрозділи спільно з американцями, британцями та австралійцями несуть найбільш важкий тягар на півдні Афганістану, де, можливо, вирішується як доля місії, так і майбутнє афганської держави. Так, можливо, й майбутнє Північно-Атлантичного Альянсу.
Важко передбачити долю «помаранчевої революції», якщо б її дні співпали з не нідерландським, а з люксембурзьким, наприклад, президентством у ЄС та особистою позицією прем’єра Балкененде. І саме «країна тюльпанів» остаточно вирішила питання про так звану «європейську конституцію», положення якої були відверто спроектовані на різке зниження ролі НАТО в євроатлантичних координатах безпекового співробітництва з перспективою його повного демонтажу.
В Брюсселі 6 березня Україні, фактично, сказали «ні» шість «євроатлантичних союзників». Майже безпомилково можна вести мову про те, що промовчали, але приєдналися до цього табору ще три-чотири країни. Міріади та ієрархії оцінок, що лунали до, під час і одразу після засідання Ради можна класифікувати по свого роду висхідний, як за ступенем, скоріш за все помилкового та некоректного сприйняття, так і стратегічного проектування.
На самому низькому рівні знаходиться безапеляційна позиція щодо надзвичайно низького рівня підтримки самої ідеї членства в НАТО серед українського населення. Але про яке НАТО ведеться мова? Про НАТО часів протистояння єдиній світоглядній загрозі або про НАТО часів «стратегічних канікул» 90-х років, або про сучасне НАТО без якогось окресленого бачення свого майбутнього? Якщо про такий Альянс, тоді рівень підтримки серед українців у 20 % можна розцінювати для НАТО в якості дуже схильного авансу. А неадекватність сигналів від вищого керівництва країни на тлі глибокого несприйняття надскладних процесів у трансатлантичному середовищі та майже істеричних, але рефлекторно зрозумілих, дій опозиції, робить показник у 20 % майже фантастичним.
На більш високому рівні знаходиться російська протидія. Напевно, заради її посилення було прийнято рішення про запрошення «вже майже не президента» Путіна до румунської столиці. Розділена «путінським бізнесом» Європа, схоже на все, просто боїться. Але цей острах має складну внутрішню природу, що для пост-модернової конструкції ЄС вочевидь. І, скоріш за все, стає очевидним, що для багатьох в ЄС російський фактор виявився більш потужним, аніж клятви про трансатлантичну солідарність та «подальше розширення зони стабільності та безпеки» на європейському континенті. Кондолізза Райс у Брюсселі майже визнала це. Але яким чином вона могла діяти на тлі «політичного слабкого» Буша та враховуючи надскладну внутрішньополітичну боротьбу у себе на батьківщині?
Ще більш високий рівень несе безпосереднє, як наполягають багато хто з європейців, відношення до перспектив стратегічної союзницької узгодженості всередині Альянсу, що може бути ще більш трансформована вже навіть у разі приєднання України та Грузії до виконання ПДЧ. На цьому рівні навряд чи приймаються до уваги надзвичайно важливі аспекти перерозподілу тягаря як політичної, так і мілітаристської відповідальності серед майбутніх аплікантів.
І практично «зелене світло» для Хорватії, Албанії, Македонії – найбільш яскраве підтвердження такої поведінки. Як і попередні дві хвилі, «адріатична хвиля» знову стає історико-психологічним та морально-політичним актом та знову немовби повертаючи Альянс до минулого.
«Українська хвиля» та «грузинська хвиля», за всіма ознаками, поки що розбиваються об найбільш високий та небезпечний рівень– стратегічний. «Бухарестська катастрофа» України, що насувається, може стати, і скоріш за все стане, надзвичайно глибоким, черговим євроатлантичним водорозділом після Іраку 2003-року. Серед шести опонентів – чотири учасники сумно відомого «шоколадного самміту» у передмісті бельгійської столиці Тервюрені наприкінці квітня 2003 року.
Тервюрен – «ніж у серці Європи» та «рана в євроатлантичних відносинах, що не загоюється». Так дописували тоді багато хто з європейських та американських аналітиків та експертів. Бухарест реально ризикує стати «другим Тервюреном», тільки з більш фундаментальними наслідками. Але в Україні, так як і в Грузії, повинні чітко усвідомлювати, що вони стають, схоже на те, абсолютно природними детонаторами. На їхньому місці міг опинитися хтось інший, наприклад, Білорусь.
Після закінчення засідання Ради стало майже зрозумілим, що три країни «Адріатичної Хартії», фактично, зрівнялися у своїх шансах стати на один крок до запрошення до НАТО.
Поза сумнівом, Хорватія не викликала сумнівів і до цього. Згідно оцінок «Freedom House» 2007 року, країна знаходиться в ранзі «вільних», а тоді як Албанія та Македонія мають статус «частково вільних». До початку широкомасштабної урядової кампанії щодо підтримки вступу країни до НАТО, цей рівень коливався на позначці у 30 %. Після дуже важких президентських виборів у Сербії в лютому, рівень підтримки членства Хорватії у НАТО виріс відразу до 50 відсотків. А після подій у Белграді, пов’язаних з проголошенням незалежності Косово та нападом, зокрема, на посольство Хорватії, підтримка вступу зросла вже до 67 %.
В Албанії підтримка вступу до НАТО взагалі знаходиться на захмарній позначці у 90 %.
Верховний Головнокомандувач веде Україну до найбільш жорстокої зовнішньополітичної поразки з моменту набуття незалежності, яка напряму може бути пов’язана з безпековими та оборонними викликами.
Якимось чином можна розтлумачувати, фактично, втечу з Іраку, коли Грузія збільшила свою присутність вже до рівня двох тисяч військових, та до сих пір невизнання Косово. «Бухарестську катастрофу», якщо вона станеться, пояснити не вдасться.
Замість того, щоб «поглянути в очі» своїм візаві у Берліні, Люксембурзі, Гаазі, Брюсселі та Мадриді, український Верховний Головнокомандувач вирішив «дивитися в очі» диктаторам у Москві, Астані та Душанбе.
РОЗДІЛ 3. Переваги вступу України до НАТО