Реферат: Украина ХХІ века: верховенство права или верховенство закона
Вступ
Основна частина
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
В сучасній Україні постало питання, що покласти в основу української правової системи: верховенство права чи верховенство закону? Чи можна поєднати ці два принципи в одному явищі? Як вони співвідносяться між собою? Чи можна знайти компроміс, який дозволить побудувати правову державу у ХХІ столітті?
Автор вважає, що в самій ідеїверховенства закону є багато проблем, але все ж таки саме цей принцип може допомогти зробитипростий вибір між тиранією та беззаконням, на користь правової держави.
На думку автора державі властиві три стани: тиранія, беззаконня, панування права. Тиранія має місце тоді, коли держава приймає курс на утвердження верховенства права, саме в такій ситуації державний апарат починає приймати рішення обґрунтовуючи їх «справедливим правом», що в результаті приводить до зловживань та встановлення тиранії. Беззаконня, має місце тоді, коли держава навпаки, взагалі відмовляється від того, щоб діяти за принципом верховенства права і в результаті, державному апарату, навіть не треба пояснювати, чому було прийняте саме таке рішення, не дивлячись на те, що воно прямо суперечить принципам справедливості. Ну і нарешті, стан панування права досягається лише при умові функціонування держави за принципами верховенства закону, адже тільки чітко закріплені норми можна або виконувати або порушувати. Можливо такий погляд є дещо суперечливим, саме його аргументації – присвячена основна частина цієї роботи.
Крім того ця робота більшим чином спрямована на пошук саме такої відповіді, що допоможе встановити у державі стабільність, адже саме стабільність є найціннішою та найнеобхіднішою ознакою, без набуття якої подальший розвиток нашої держави - неможливий.
Основна частина
Чи можливе "верховенство закону" взагалі? Адже для того, щоб закон діяв, необхідно забезпечити його виконання. А коли його виконання доводитьсязабезпечувати, то цілком можливо, що вершити правосуддя буде незакон, а ті, хто забезпечує його виконання. А для того, щобправоохоронці суворо дотримувалися законності, вони в свою чергуповинні повністю підкорятися не тільки силі закону, а й ще суворішійсилі, яка сама собою може бути незаконною. Саме намагання забезпечитиверховенство закону призводить до створення все могутніших потенційнихтиранів.
Конституціявизначає ухвали Конституційного Суду обов'язковими для виконаннявсіма, то як же можна чинити опір цьому Суду в ім'я дотриманняКонституції? Одна можлива відповідь на це запитання така: правотлумачення -- це ще не право вносити поправки. Таким чином, якщоКонституційний Суд намагався внести поправки до Конституції підвиглядом простого тлумачення її статей, то вірність конституційномупорядку вимагатиме чинення опору таким рішенням Суду.
Можна сформулювати цю думку дещо по-іншому. Якщо ми скасуємо поліціюта суди для того, щоб залишити людей "не під ким, окрім Бога і Закону", ми тим самим відкриваємо шлях беззаконню. Але якщо ми надаємополіції або судам чи їхнім зверхникам повне право забезпечення є певні тертя з правопорядком, як, зрозуміло, й з відсутністюправопорядку.
Єдиним принциповим способом усунення цієї суперечності, що внутрішньопритаманна ідеалу законності або верховенства закону, є наданнянайвищим правоохоронцям, які водночас цілком безсторонні і мудрі, прав, щоб вони безпомилково застосовували закони. Закон може мативерховенство, може цілком узгоджуватися з правопорядком тільки тоді, коли вершителі доль, ті, кому довірено відправляти правосуддя, маютьнепохитний намір і здатні слідувати тільки закону. Саме через побоювання відсутності порядку, держави впадають у спокусу сподівання на безпомилковість і непогрішність застосування верховенства права судовими органами. Вони довіряють всю свою правову систему одному "верховному" чи "конституційному" суду, який підпорядковується об'єктивним науковим юридичним знанням та мудрості тлумачення законів. Здається, що і тиранії, і беззаконня вдається уникнути завдяки безстороннім експертам, які беззастережно зобов'язують всіх інших безумовно підкоритися їхнім безпомилковим тлумаченням закону, на основі верховенства права. Надавати абсолютної законної влади будь-якому одному вищому суду – цеозначає помилятися, причому тоді, коли у всьому світі, самі судді всеменше й менше дотримуються думки, що право є наукою, а не політикою.Всевладні політики -- це можливі майбутні тирани. Проте альтернативоюмонізму (відсутність плюралізму) не має бути беззаконня. Такоюальтернативою може бути правовий плюралізм. Право офіційноготлумачення закону не слід зосереджувати в одному місці або ж відмінятиповністю -- його можна розподілити або ж збалансувати. Скажімо, убагатьох країнах є не один апеляційний суд найвищої інстанції, акілька. Як буде показано далі, у деяких правових системах світуіснують цей та інші цілком прийнятні компроміси. Ті держави, дерозробляються нові конституції або вдосконалюються старі, не повиннівідчувати, що є тільки один шлях -- надання необмеженого праватлумачення законів одному суду чи іншій подібній інституції.
Існує два теоретично можливих правових способи обмеження повноваженнябудь-якого вищого суду: принцип "розподілу повноважень" не дозволяєсуду переглядати тлумачення закону певними іншими органами, тоді якпринцип "стримувань і противаг" дозволяє певним органам, за якимиздійснює нагляд суд, самим здійснювати "зустрічний" перегляд рішеньцього суду. Обидва підходи або ж певне поєднання цих підходівпередбачає компромісне вирішення, що зменшує ймовірність тиранії іводночас дозволяє запобігти неприйнятного ризику виникнення безладу.
Чому краще підкорятися законам та діяти за умови його верховенства? На думку відразу спадаєщонайменше чотири причини.По-перше, без верховенства закону не може бути верховенства "вищогозакону" (права). Ті, що визнають непозитивне природне право, що існує "додержави" і вимагає поваги до основних прав людини, обов'язковопідтримують ідеал "верховенства закону". Треба відзначити, що тиран, необмежений законом і не поважає прав людини, але чи поважає він право?По-друге, без верховенства закону не може бути демократії та й навітьістотних елементів демократії. У будь-якому, за винятком зовсім вженадзвичайно малого, політичному організмі не можна вирішувати кожнуокрему суперечку більшістю голосів. Тільки тоді, коли більшість людейможе встановити загальні правила, які будуть правильно застосовуватисяполіцією та судами в кожному окремому випадку, з'являється надія нате, що народ може вдало урядувати. Як і у випадку вищого закону, верховенство закону необхідно для права народу, хоча знову ж таки йогозовсім недостатньо, тому що недемократичні диктатори здатні нав'язатисвою волю через конституцію та законодавчі акти.
По-третє, верховенство закону забезпечує приватну особисту таекономічну свободи. Заздалегідь визначаючи те, як державні службовціборотимуться із злочинами та вирішувати цивільні суперечки, принципверховенства закону дозволяє людині планувати своє життя та капітальнівитрати. Навіть недемократичний режим, який зневажає основні правалюдини, гарантує певну ступінь приватності і намагається дотримуватисясвоїх власних раніше встановлених норм, не змінюючи їх заднім числом.По-четверте, верховенство закону надає легітимності уряду і такимчином сприяє його стабільності. Вищезазначені цінності (права людини, демократія та особисті свободи) є головною причиною того, що людиготові толерантно ставитися до того, що ними керують, і навітьвиступати за це. Уряд, який зневажає верховенство права, підриває нетільки ці три групи цінностей, а й своє власне існування. Збереження держави є ще однією причиноюнеобхідності дотримуватися верховенства закону, а не покладатися нарозум політичних лідерів.
Оскільки ми дуже зацікавлені у верховенстві закону, ми хочемо, щоб вінадекватно й ефективно застосовувався, а його дотримання належним чиномзабезпечувалося. Приватні особи можуть через помилку або із злимумислом не завжди дотримуватися закону, якщо ніхто не буде стежити задотриманням ними закону. Подібним же чином президент абозаконодавець, незважаючи на свою клятву поважати конституцію, може, переймаючись певною політичною метою, неправильно витлумачити або йзігнорувати цей правовий документ. Зазвичай, суди мають функціюзабезпечення того, аби такі особи все ж таки підкорялися закону, скажімо, через застосування права переглядати та відміняти законодавчіакти або вибіркового проголошення їх неконституційними. А через те, щосамі суди можуть умисно чи випадково помилково тлумачити закон, їхніухвали часто розглядаються та переглядаються вищим судом, а ухвалиостаннього -- ще вищим, і так аж до верховного суду, чиє тлумачення єостаточним.
Для того, щоб забезпечити однаковість результатів і не розглядати суду, доцільним видається встановити тлумачення закону цією найвищоюінстанцією остаточним не тільки стосовно сторін у конкретному процесі, а й стосовно всієї правової системи. Цього можна досягти або череззастосування сильного ("горизонтального") варіанту stare decisis("зобов'язуючого прецеденту"), згідно з яким немає сенсу знову слухатистарі справи, тому що найвищий суд ніколи не визнає своїх помилок ініколи не змінює свого рішення, або ж через юридично зобов'язуючї винятком самого суду, повинні дотримуватися тлумачень закону, зроблених найвищим судом, а не своїх власних уявлень та розуміньзакону. Останнє можна назвати слабким (або "вертикальним") варіантомstare decisis. У Сполучених Штатах Америки Верховний суд проголосивцей принцип лише 1958 року, коли було чітко зафіксовано, що йоготлумачення Конституції є законом країни. В Україні майже такий самийрезультат досягається конституційною нормою, згідно з якоюКонституційний суд "здійснює офіційне тлумачення Конституції Українита законів України" і таке тлумачення "є обов'язковим до виконанняна всій території України, остаточним і оскарженню не підлягає".
Хоч у щойно згаданому правовому контексті це може видаватися доречним, саме поняття "тлумачення, обов'язкового до виконання" є досить-такидивним. Скажімо, у літературному контексті воно б видавалося зовсімнедоречним чи й безглуздим. У відкритому суспільстві всі були бобурені проголошенням офіційного, зобов'язуючого тлумачення, скажімо, Шекспіра, незалежно від того, як високо там цінується чесність тамудрість тлумача. А причина тут досить проста. Сама ідея тлумаченнявключає поняття повідомлення і заразом поняття вірності тому, про щоповідомляється. Хоч ми знаємо, що будь-яке тлумачення або повідомленнямістить певним чином дібрані відомості і аналізує сприйняття сенсу, саме елемент вірності першоджерелу робить відмінним тлумачення відоригінального твору, першоджерела. Інакше кажучи, тлумачення цінне нетим, чим воно є, а насамперед тим, що цінним є те, щотлумачиться. Тлумачення -- це вторинна інформація, до якої мизвертаємося, коли не в змозі адекватно зрозуміти першоджерело. Алеякраз тому, що для нас важливе першоджерело, для нас є важливим йвиправлення помилок у вторинному тексті, якщо ми маємо засоби іможливість зробити це. Отже, робити вторинний текст, вторинне джерелоінформації юридично зобов'язуючим -- це означає заявити, що для насуже не є важливим точне й адекватне розуміння першоджерел, у нашомуприкладі, власне самих творів Шекспіра. Але ж, згадаємо, що вториннийтекст цінний тільки тим, що важливим для нас є першоджерело. Отже, немає жодного сенсу у "зобов'язуючому тлумаченні".Якщо зобов`язуюче тлумачення закону є необхідним для громадськогопорядку, то таким воно стало все-таки відносно недавно. Власне кажучи, в історії європейського (за винятком англійського) права неодноразововідкидалася ідея про те, що ті, хто застосовують закон, повиннінамагатися слідувати чиємусь тлумаченню закону, а не самому закону.Простіше кажучи, в Європі вже давно добре зрозуміли, що суди можутьпомилятися у своїх тлумаченнях законів та інших правових документів.Але згідно з досить дивною доктриною "зобов'язуючого тлумачення"подібні міркування такі ж безглузді, як, скажімо, заяви про те, щозаконодавчі акти парламенту є хибними. Юридично зобов'язуючетлумачення -- це вторинне джерело, вторинний текст, що перетворюєтьсяна першоджерело. Це сам закон. А тому він не може бути помилковим.
Можна поки що стисло викласти цей аргумент так. Верховенство права --значний і цінний ідеал. Для того, щоб забезпечити першу частину цьогоідеалу -- "верховенство", для того, щоб зробити так, аби закон бувпонад усе, доцільним на перший погляд видається повністю довіритизабезпечення законності якомусь найвищому суду. Але якщо таку довіруне буде виправдано, то виникає досить загрозлива можливість врядуваннябез закону, тобто судовий деспотизм. І в Європі, і в Америці роблятьсядосить-таки надзвичайні зусилля уникнути такого наслідку, залишаючиможливість юридичного протесту, юридичної незгоди з тлумаченнямзакону.Але якщо вивищення "верховенства" над "законом" приховує в собізагрозу, то чи не ймовірна також загроза вивищення "закону" над"верховенством"? Якщо вірність громадян керівникам дозволяє уникатибезладдя ціною можливої тиранії, то вірність громадян закону дозволяєуникати тиранії ціною можливого безладдя. Що, скажімо, буде, якщораптом велика кількість німців-радикалів дійдуть висновку, що чиннийзаконний режим є взагалі неконституційним?
Хто ж боїться "верховенства закону"? Відповідь буде така: всі ми. Аджеця внутрішньо суперечлива ідея може призвести і до не стриманого нічимзосередження влади в одних руках, і до не стриманої нічимдецентралізації влади -- отже, і те, й те приховує в собі жахливізагрози.
Істотною причиною того, що верховенство закону має тенденцію довиродження у тиранію або безлад, є невизначений характер тлумачення, що веде до можливих помилок тлумачів або до спокусикорисливого тлумачення. Якщо існує тільки один найвищий тлумач, то цяневизначеність тлумачення робить можливим деспотію; якщо ж існуєбагато тлумачів, тоді може виникнути безладдя. З другого боку, якбитлумачення було абсолютно безпомилковим, то не виникало б зазначенихзагроз, незалежно від того, чи багатьом, чи одному надано право робитиостаточне тлумачення.
Але можна із упевненістю сказати, що мало хто із нас вважає, що святий дух веде суддів та іншихсвітських тлумачів закону до правильного результату. І справді, ніхто ніколи не стверджував, що всі громадяни обов'язковоправильно розуміють якийсь закон країни. Але, хоч як дивно, претензіїна непогрішність або на щось дуже подібне до цього часто здавалисядосить обґрунтованими щодо тлумачень, які роблять вищі суди.
Наприклад, стверджується, що коли пленум Верховного Суду СРСР робив"юридично зобов'язуючі тлумачення", він і не додавав нічого до змістузакону, і не вилучав нічого з закону, а лише роз'яснював справжніййого сенс, який і так уже був би зрозумілий для уважного читача.З огляду на зростання у наші часи скепсису щодо об'єктивності процесутлумачення, сумніви щодо спроможності вищого суду правильнозастосовувати закон, здається, зростають. Оскільки віра управознавство меншає, то зникає єдиний світський аналог папськоїнепогрішності. Надання суду права юридично зобов'язуючоготлумачення закону -- це спосіб забезпечення лише порядку, а незаконності.
Отже, надання суду права юридичнозобов'язуючого тлумачення і відповідного забезпечення виконання законуне може бути виправдано посиланням на припущення, що суд нібито будемайже безгрішним або ж виводитиме свої ухвали з юридичних текстівякимось об'єктивним науковим способом. І процес тлумачення, і сенсконституції стали сьогодні такими заполітизованими, щосудова влада несе в собі загрозу тиранії.
Висновки
"Розподіл влад або повноважень" -- найбільш доречний термін для визначеннятого, що можна протиставити домінуваннювищого суду, яке засновано на принципі верховенства права. Якщо суд буде позбавлений права переглядати тлумаченняпевних інших державних інституцій або якщо сфера його права переглядубуде обмежена, тоді буде усунуто зосередження права тлумачення навершині піраміди. Замість одного інтерпретатора, який має правоостаточного тлумачення, з'явиться кілька таких інтерпретаторів, щоістотно унеможливить нав'язування одним суб'єктом упереджених танепереконливих юридичних тлумачень всім іншим. Існує кілька способів, які можна опрацювати і які вже були опрацьовані з цією метою.
"Стримування та противаги" -- так доцільно позначити спосібзменшення надмірної концентрації права на тлумачення. Навіть якщонайвищий чи конституційний суд успішно використовує право переглядутлумачень всіх інших інтерпретаторів закону, його власні тлумачення неповинні сприйматися тими іншими як юридично зобов'язуючі, тобтоостаточні. Розподіл повноважень послаблює суд, обмежуючи його правоперегляду; стримування та противаги дозволяють досягти того ж такирезультату через розширення кола суб'єктів права перегляду і роблятьйого взаємним. Суд може переглядати рішення та тлумачення інших, але йті також можуть переглядати рішення та тлумачення першого.Збільшення кількості суб'єктів, які можуть відмовитися підкорятисянеправильному тлумаченню, зменшує ймовірність перекрученнязакону.
Таким чином, небезпека зробити неправильний вибір між верховенством права і верховенством закону полягає у тому де цей вибір буде закріплено, який авторитет буде мати цей документ і хто буде мати право його тлумачити.
Список використаних джерел
1. Стіт Р. "Верховенство закону чи верховенство суддів: на
захист правового плюралізму".-"Політична думка" No.3, 1997
2.Мур Д.Н. Верховенство права: обзор// Верховенство права. М.-Л., 1992.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--