Реферат: Україна в ключових геополітичних контурах Європа - США - Ісламський світ - Україна - Російська Ф
УКРАЇНА В КЛЮЧОВИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНТУРАХ
Європа - США - Ісламський світ - Україна - Російська Федерація
З поступовим зникненням осі геополітичної конфронтації по лінії "Захід-Схід" на поверхню міжнародного життя випливають більш глибинні форми глобальних взаємодій. Іноді говорять про нові форми протистоянь по лінії "багаті (розвинені) країни" - "бідні країни", "Південь - Північ" тощо. Пошуки глибших засад світового порядку приводять багатьох дослідників до уявлень про міжцивілізаційні схеми взаємодій великих угруповань держав, і під цим кутом зору вони намагаються визначити нові можливі лінії конфронтації. З легкої руки С. Хантингтона особливо часто говорять про протистояння Заходу ("Півночі") та Ісламського світу ("Південь"). Нині з-поміж країн "Півдня" маємо низку досить розвинених держав, а на "Півночі", зокрема в пострадянському просторі, - низку країн, які важко зарахувати до числа "багатих".
З позиції країн "Півдня" не існує істотної відмінності між розвиненими країнами Заходу та країнами колишньої "системи соціалізму", зважаючи на певну тотожність їхніх ментальних структур, що грунтуються загалом на європейській аксіологічній системі. Реальність є значно складнішою, ніж це виглядає під кутом зору класичної геополітичної схеми, яка віддзеркалює суто проєвропейське бачення світового порядку.
Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії й намагався прилучити ці країни до своїх уявлень про світ, до сучасних форм технологічного прогресу, до європейського типу соціально-полі тичної системи. Багато в чому європейській досвід був адаптований країнами "Півдня", але при зіткненні з місцевими цивілізаціями локального типу він пробудив також у багатьох країнах прагнення знайти свою модель соціально-технологічного прогресу, унезалежнити своє існування від західної аксіологічної парадигми, користуючись, правда, її здобутками, але до певного рівня, тобто не втрачаючи власних ідентифікаційних схем.
Отже, новий світовий порядок має будуватися з урахуванням як чинників соціально-технологічного розвитку, так і чинників культурно-цивілізаційного гатунку. Можна окреслити кілька часом альтернативних, а часом збіжних і таких, що взаємодіють, напрямків формування суспільств майбутнього:
· вестернізація - радикальна модернізація суспільно-економіч ного життя за західними взірцями, швидкий перехід до ринкової економіки й демократичного устрою, збагачення панівної еліти;
· радикальний консерватизм (фундаменталістська модель) - полягає у відновленні традиційних схем мислення й поведінки та спирається на відторгнення швидких і незрозумілих широким верствам реформ, усього процесу модернізації в його західному модусі, на відповідну риторику відродження традицій, національної культури, багатовікового досвіду життя;
· поступова трансформація існуючої системи в напрямку синтезу традиційної схеми національно-культурного та суспільно -політичного життя й елементів західної економічної системи; панівні еліти також трансформуються в напрямку до модерних систем цінностей.
Існуючі стратегічні перспективи розвитку східних суспільств утворюють поле вибору, що має бути зроблений у часовій перспективі.
Але інтенції, спрямовані в майбутнє, підлягають коригуванню також у просторовому вимірі з огляду на структуру геополітичного ландшафту, який формується в регіоні та його оточенні. Від того, які геополітичні сили тут домінуватимуть, багато в чому залежить і сам вибір стратегічного шляху розвитку, і його реальне втілення.
На цей вибір впливатимуть, безумовно, і переваги сучасної високотехнологічної Західної цивілізації, провідні держави якої починають усвідомлювати власні інтереси в цьому регіоні. Зокрема, це стосується США, які активно сприяють процесу реформування економічних і політичних систем у країнах Сходу і вважають цей регіон сферою власних інтересів. Але вони знову вступають у конфронтацію з ісламістами, які мають тут значний вплив. Важливими є також впливи, джерелом яких є інтереси Російської Федерації. Остання користуєть ся тут підтримкою деяких місцевих політичних еліт, спирається на колишні економічні зв'язки та настрої певних верств населення.
З розпадом біполярної моделі міжнародних відносин відбуваються значні зміни в геополітичній ситуації в країнах Азії. Деякою мірою ці зміни подібні до процесів у європейському регіоні. Створюється нова карта геополітичних реалій. У складній мережі взаємодій і переплетенні глобальних інтересів й інтенцій значну роль відіграють місцеві актори, які ведуть між собою внутрішньорегіональну гру за лідерство, і які також прагнуть вийти на світову арену, посісти одне з центральних місць в азійській геополітиці взагалі (Індія, Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Ізраїль, Пакистан тощо).
Промислово розвинені країни Західної Європи та Японія значною мірою залежать від постачання нафти з Близького Сходу. Витискування транснаціональних корпорацій з близькосхідних родовищ і значне підвищення цін на нафту країн - членів OPEC у 70-ті роки казково збагатило деякі країни регіону. Контроль над енергетичними ресурсами та шляхами їх постачання надає державам регіону істотні геополітичні переваги. Завдяки значній концентрації фінансових ресурсів у руках переважно авторитарних режимів, вони взмозі підтримувати свою внутрішню стабільність. На сучасному етапі боротьби за світовий паливно-енергетичний порядок США прагнуть витіснити таких експортерів нафти, як Іран, Ірак, Лівія та РФ на користь свого традиційного союзника - Саудівської Аравії та монархій Перської затоки. Західноєвропейські країни проробляють питання розбудови альтернативних мереж постачання енергоносіїв, зокрема з каспійських джерел.
Втративши контроль над процесом видобування нафти, транснаці ональні нафтові корпорації останнім часом переорієнтовують свою бізнесову стратегію на середню ланку виробничого циклу - переробку (переважно на місці) та транспортування готових нафтопродуктів на ринки споживання (переважно в країни Західної Європи). Внаслідок цього загострюється боротьба за транспортні маршрути, які, зокрема, йдуть і через Україну. Щоправда, зараз надійнішими вважаються морські шляхи з огляду на нестабільність ситуації в деяких країнах-посередниках.
Боротьба за економічний і політичний контроль над процесами в регіоні між глобальними силами може породити новий виток конфронтацій та істотно вплинути на стабільність і безпеку в Європі та у світі. Окрім традиційних сил, що прагнуть до консолідації і формування ісламської моделі порядку, за встановлення контролю над основними транспортними коридорами в регіоні ведуть гостру політичну й економічну боротьбу три групи гравців - США, РФ та європейські країни. Кожна з великих потуг прагне до встановлення власної моделі міжнародного порядку з метою забезпечення своїх інтересів. Кожна з них має шанси здобути перевагу і забезпечити своє домінування в регіоні, спираючись на підтримку відповідних внутрішніх політичних сил та зовнішніх потуг1. Їх аналіз дає можливість визначити перспективи майбутнього розвитку регіону і зорієнтувати, таким чином, власне українську політику.
Ісламська модель порядку формується у зв'язку з процесами відродження ісламу, а також внаслідок посилення зовнішньополітичного тиску на ісламські країни, розчарування в ефективності арабо-ізраїльського мирного процесу в частині, що стосується інтересів палестинців. Посилення ісламського фундаменталізму зумовлене реакцією населення країн регіону на процеси модернізації та вестернізації соціально-економічного життя, що пов'язані з відмовою від низки традиційних цінностей.
Перемога ісламської революції в Ірані (1979 р.) та успіхи ісламських рухів в інших країнах регіону перетворили іслам на значну геополітичну силу, яка набуває все більшої організованості та внутрішньої консолідації. Після розпаду СРСР ісламські рухи поширюються й у пострадянському просторі, що ставить перед урядами нових незалежних держав проблему так званої "ісламської загрози". У країнах регіону, що дотримуються прозахідних схем орієнтацій - Туреччині, Саудівській Аравії, Єгипті, - існують впливові проісламські політичні сили, які, користуючись підтримкою населення, здатні прийти до влади і змінити загальний зовнішньополітичний курс. Це призведе до загострення боротьби глобальних інтересів у регіоні.
1 Див.: Saad Eddin Ibrahim. Future Visions of the Arab Middle East // Security Dialogue. December 1996. - Vol. 27. - № 4. - Р. 425-436.
Ісламське мислення спрямоване проти західної експансії та сіонізму. Поміркований мусульманський рух прагне до відновлення ісламського порядку за допомогою співробітництва і праці в напрямі ісламської єдності. Але панісламісти не мають пророблених схем, програм, проектів, тобто належної конструктивної прагматики, яка здатна забезпечити економічний поступ. Украй радикальні угруповання ісламістів обрали тактику тероризму та збройного вирішення існуючих проблем (Ліван, Афганістан, Таджикистан, Чечня), що створює загрозу безпеці й стабільності.
Протистояння ісламського світу та Заходу має скоріше соціокуль турне, ніж політичне та економічне забарвлення. Дуже легко розглядати іслам як загрозу. Це позиція, згідно з якою панісламізм вважається монолітним за природою і до того ж історичним ворогом, чиї віра та наміри діаметрально протилежні Заходу. Зрештою, це веде до підтримки авторитарних, хоча й прозахідних, режимів, що створюють більший ризик, ніж проісламськи орієнтовані сили. Значно важчий шлях - відійти від стереотипних відповідей.
Адміністрація США та західні мас-медіа схильні ототожнювати ісламський фундаменталізм з радикалізмом, тероризмом та антиамериканізмом, так само мусульмани схильні дивитися на Захід як на щось монолітне і бачити там загрозу для себе та створювати образ ворога. Насправді "ісламський фундаменталізм" є внутрішньо гетерогенним і багато з місцевих урядів часто використовують загрозу ісламського радикалізму для власного контролю за ісламським рухом.
Сучасна ісламська політика є більше викликом, ніж загрозою. Це виклик Заходу щодо знання та розуміння диверсивності ісламського досвіду. Диверсивність є скоріше нормою для ісламської політики, ніж монолітна єдність. Ісламісти вважають, що іслам забезпечує життєздатну систему віри, формує модель цілісності суспільства та правління, є альтернативою капіталізмові, комунізмові, демократії й іншим соціально-політичним та ідеологічним системам; що корумповані режими та іноземні впливи вносять "неправедність" у їхні суспільства, підривають природній порядок відносин чоловіка і жінки, руйнують сім'ю та вносять аморальність; вони прагнуть до вирішення проблем викорінення корупції, виключення іноземних впливів та виховання народу на релігійних засадах.
З об'єктивної точки зору всі розмови про "посилення ісламського тиску з Півдня" слід сприймати як рецидив конфронтаційного мислення старих часів, зумовлений пошуками нових глобальних загроз, якими можна виправдовувати військово-політичні та геостратегічні концепції великих держав. Загалом ісламський рух не є агресивним.
Статут Організації Ісламської Конференції (1972 р.) та Всезагальна ісламська декларація прав людини (1981 р.) визначають принципи побудови цього руху на загальнолюдських і демократичних засадах згідно із Статутом ООН. Ісламські радикально-терористичні угруповання є розрізненими і мають локальні цілі. Останній форум Організації Ісламської Конференції на найвищому рівні, що відбувся в Тегерані в грудні 1997 р., продемонстрував високий рівень консолідо ваності ісламських держав, а також ствердив лідерство Ірану. Ця країна відіграла головну роль у спробах уладнання конфлікту в Таджикистані й усіляко сприяє подоланню афганської кризи.
Американська модель порядку в ісламських країнах спирається на стратегічне партнерство США та Ізраїлю, а також на тісні відносини США з Туреччиною та низкою арабських країн (Саудівською Аравією, Йорданією, Єгиптом, монархіями Перської затоки, Пакистаном). Згідно з нею всі регіональні конфлікти можуть бути врегульовані завдяки схемі, в якій економічне співробітництво узгоджене з політичними домовлено стями (схема Кісінджера - Переса). В такій моделі в цілому розвивався арабо-ізраїльський мирний процес з кінця 70х рр., хоча нині можна бачити, наскільки він залишається хитким і непередбачуваним.
Ізраїльську державу істотно підтримують впливові фінансові кола Заходу та США, єврейське лобі в політичних колах різних країн світу. Контролюючи значні світові фінансові потоки, Ізраїль здатний впливати на політичний та економічний розвиток і зовнішню політику багатьох держав. Внаслідок посилення ізраїльсько-турецького військового співробітництва (угоди про співпрацю в оборонній галузі 1993, 1996 рр.) формується базовий трикутник: США - Ізраїль - Туреччина, на якому грунтуватимуться подальші кроки по впровадженню й посиленню американської парадигми. Водночас США намагаються збалансувати свою проізраїльську близькосхідну політику, спираючись більшою мірою, ніж раніше, на окремі арабські країни, зокрема на Єгипет, Саудівську Аравію, Йорданію.
Незважаючи на певні успіхи американської моделі, арабська суспільна й політична думка ставиться з підозрою або ворожістю до ідеї порядку проамериканського зразка. Ця схема бачення наражається на опір політичних режимів низки близькосхідних країн. Зрештою, її поширення внесло розкол у систему арабської єдності та змусило країни регіону шукати інші засади консолідації, зокрема - в ідеї ісламської єдності.
Американська підтримка репресивних режимів (шаха в Ірані, Лівану, Німейрістського Судану) призвела до сплеску антиамериканізму та посилення антизахідних настроїв. За сучасних умов американська політика має бути більш різноплановою та спрямованою на співробітництво з дружніми урядами ісламських країн, комбінуючи ясну та послідовну політику з захистом прав громадян.
Після розпаду СРСР, приблизно з 1994 р., США починають розглядати Центральну Азію як стратегічно важливий для себе регіон, що розташований на перехресті трансазійських шляхів. На певному рівні США погоджуються з російською політикою в регіоні, спрямованою на підтримку стабільності. Захист прав етнічних меншин, демократичні та економічні реформи однаково в інтересах США і РФ.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--