Реферат: Українська національна революція 1649-1657рр
Українська національна революція 1648 – 1657рр.
План
1. Причини, характер, періодизація Української національної революції.
3. Переяславська Рада. “Березневі статті” 1654 р. Суспільно-політичні наслідки національно-визвольної боротьби у 1648 – 1657 рр. та приєднання українських земель до Російської держави.
Велике революційне хвилювання, що пронеслось багатьма країнами світу у XVI - XVIII ст. докорінно змінило, оновило традиційне суспільство і відкрило нові шляхи розвитку, породило новий буржуазно-капіталістичний тип суспільного устрою і державотворення. Вже з кінця 16 ст. піднялась хвиля повстань і буржуазних революцій, які стали важливими ступенями процесу творення світової історії, призвели до розпаду могутніх імперій і виникнення незалежних капіталістичних держав. Ця хвиля “пробудження” національної свідомості, жага незалежпості й свободи охопила й Україну. Українська національна революція XVII ст. займала важливе місце в ряді Європейських революцій XVI - XVII ст.
Насамперед слід визначити причини, що призвели Україну до цього грандіозного вибуху непокори 1648 р., адже на перших етапах нової історії Європи навряд чи можна виділити повстання аналогічних маштабів. По-перше , слід зазначити, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, Україна не мала жодних шансів на повноцінний політичний та національно-культурний розвиток. Правлячі кола Польщі не визнавали за потрібне надання українським землям хоча б часткової самостійності. Польська державна ідея була провідною, що призводило до денаціоналізації української еліти й інтелігенції шляхом вимушеної консолідації з польською шляхтою. Українці цілеспрямовано не допускались до участі в процесі керівництва і розпорядження власними землями, а також до занять наукою, ремеслами, торгівлею тощо. Отже, економічне і політичне життя зосереджувалось в руках іноземців, переважно поляків. По-друге , що є дуже важливим, суперечності виникали і в сфері суто економічних відносин. Особливо в сільськогосподарському виробництві півдня України, адже розвиток якісно нового типу господарювання, що зумовлювався встановленням козацького
устрою йшов врозріз із панщинним станом господарства, грунтованим на праці кріпаків. Причому закріпачення все нових вільних селян зростало швидкими темпами. До того ж козацтво почало виробляти нові, власні принципи соціальної організації, що радикально різнились від середньовічних принципів Речі Посполитої. По-третє , оссобливо гостре протистояння окреслилось в релігійно-національній сфері. Політика Речі Посполитої відносно православної Церкви була вкінець несприйнятною для етнічного населення України. Прикладались всі можливі зусилля по її ліквідації і впровадження католицизма чи уніатства: закриття православних монастирів і церков, насильницьке навернення до католицизму (уніатства), в той же час будівництво костьолів, жвава діяльність місіонерів католицьких орденів. Дискримінація за релігійною й мовною ознаками в управлінській діяльності, в системі освіти і т. ін., що значно посилювало національне обурення і ненависті до гнобителів. Отже, дія цих чинників, постійні жорстокі репресії колоніального режиму, напрямлені на придушення найменших виявів непокори, до того ж постійні виснажливі напади татар призвели населення до розуміння нестерпності й неспрйнятності свого становища. І це почало давати свої плоди. Бродіння серед найбільш свідомих умів революційних ідей, розвиток і становлення козацтва, як виразника національних інтересів,ядра, навколо якого гуртувались невдоволені маси, утворення ним зародків державних інституцій у південному регіоні, і, нарешті, визрівання національно-визвольної боротьби на Європейському континенті в цілому – все це й призвело до того “вибуху”, що сколихнув і привів до боєвої готовності націю, що вже почала занепадати й вироджуватись під гнітом колоніального становища.
Отже повалення гнобительської влади було вигідне усім верствам населення: селянству, міщанству, духовенству, козацтву, інтелігенції, що й об”єднались задля спільної мети. А саме: добитися ліквідації національно-релігійного гноблення, побудувати власну незалежну державу, знищити феодальне землеволодіння, кріпацтво й утвердити нову систему соціально- економічних відносин на основі приватної власності і праці вільної людини. Що ж до хронологічних меж і типологічної класифікації події, то й досі серед дослідників не існує єдиної думки з цього предмету. Характеризують її як “велике повстання”(Орест Субтельний), “війна”(козацька, селянська, національно–визвольна і т. ін.), “революція” (козацька, буржуазна, національно-визвольна і т. д.). Найсучасніші дані (група істориків на чолі з В.Смолієм) говорять за те, що за характером, маштабами, метою, формами, змінами, що відбулися в соціальному, політичному, економічному й духовному житті суспільсва, подія становила собою саме “Українську національну революцію”, яка продовжувалась на протязі 1648 – 1676 рр. І, відповідно до цього , має місце така її періодизація:
| ||||||
| 1 період | 2 період | 3 період | 4 період | 5 період | ||
|
Лютий 1648р - чер- вень 1652р Найбільший розмах визвольної боротьби. Нова Українська держава фактично виборює незале-жність. Селянська війна завершуєтся ліквідацією феода-льних відносин. |
червень1652р – серпень 1657р Активні пошуки союз-ників для розгрому Речі Посполитої й воз- з”єднання етноукраїн- ських земель. Намічается тенденція щодо утвердження монархічної форми правління (спадковий гетьманат). |
вересень 1657р – чер - вень 1663р Різке зростання соці- ально – політичної боротьби. Грормадянська війна. Розкол України на два гетьманства. |
липень 1663р – чер - вень 1668р Намагання польського і росій- ського урядів поді- лити Українську державу. Боротьба за збереження єдності. |
липень 1668р – вере- сень 1676р Нове загострення політичної боротьби. Втручання іноземн- них держав у справи козацької України. Ліквідація держ. ін- ституцій на Право - бережжі. Поразка революції. | ||
Отже, в масах зростала готовність до повстанського виступу, зростало невдоволення й обурення. В той же час мешканці Наддніпрянщини, що не знали тягаря кріпацтва, відчували себе вільними, до того ж козацтво відчувало себе рівним у правах з ляхами і ця впевненість і незламний дух, і звичайно ж велика бойова майстерність і висока організація і стали тим самим ядром, осередком гнівного запалу і національно-визвольного руху. Але, для справжньго “спалаху” не вистачало лише “іскри” – реального лідера. Розумного й освіченого, що міг би запалити і повести за собою. І він з”вився, звичайно. Можна сказати, навіть дещо несподівано й неочікувано, адже Богдан Хмельницький, а саме йому судилось стати тією визначною особою, що змогла згуртувати громадськість і змінити перебіг всієї східноєвропейської історїї, виступив, так би мовити, на терени непокори вже в досить зрілому пя”тдесятирічному віці, змінивши погляди доброго прибічника існуючого ладу на бунтарську невдоволеність і жадобу розправи. Але така палка вдача і двоїстість натури, як відмічали очевидці, супроводжувала його все життя.
Богдан (Зіновій) Хмельницький народився 27грудня 1595р в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, що служив у польського магната. За цю службу батько отримав хутір Суботів. Він посилае сина на навчання до Ярославської єзуїтської школи, де той одержує добру освіту, навчается іноземних мов. Після закінчення навчання Богдан вступає до війська, разом з батьком бере участь у військових походах, попадає в турецьку неволю, де перебуває два роки. Повертаючись, вступає до реєстрового козацтва, отримує посаду писаря і починає заможне життя. Завдяки добрим взаєминам з урядом стає сотником Чигиринського козацького полку. Але суворе життя тих часів диктувало свої правила. І ті безчинства, що творили поляки на український землі не обійшли стороною заможного українського сотника. Шляхтич Чаплинський, заручившись підтримкою місцевих магнатів, зажадав собі маєтку Хмельницького, і ,у відсутність господаря, напав на Суботів, убивши сина Хмельницького. Коли ж численні скарги до суду виявилися марними, бо ж судова суперечка між українцем й поляком мала лише одне цілком логічне завершення, звичайно ж на користь останньго, Хмельницький вибухнув нестерпним обуренням, образою. Він зрозумів нарешті безправне становище укр. населення, через власну образу пережив стан, в якому вже довгий час знаходився його народ. Це сподвигло його залишити рідний Суботів і податись на Запорізьку Січ, де він миттєво зміг згрупувати навколо себе талановитих однодумців. На козацькій раді1648 р він був обраний гетьманом Війська Запорозького. І, завдяки своєму досвіду і таланту лідера та стратега почав швидко розробляти план дій. До керівного центру також входили: Вешняк, Бурляй, Гиря, Топига, Нестеренко, Клиша, Кривоніс та ін. Б. Хмельницький умів привертати до себе людей, завойовувати їх довір”я, любов, міг запалити, зачарувати своїми палкими речами. Універсал, з яким він звернувся до українського народу, в якому говорилося про необхідність об”єднання задля спільної мети – боротьби проти польського засилля, був широко підтриманий по всій Україні. Після цього виступи набули грандіозного, всенародного характеру.
Отже, почалися рішучі дії. У1648 р Б. Хмельницький укладає договір з Іслам–Гиреєм, згідно з яким на боці козаків виступили 4 тис. татар. Тож із Запоріжжя виступило 9 тис чоловік війська. На зустріч рухалось не менш могутнє польське військо. Хмельницький пішов на переговори і висунув найнеобхідніші вимоги, щоб вирішити питання без військового конфлікту: виведення польського війська з українських земель, ліквідація “управління Речі Посполитої”, надання права самостійно укладати міжнародні договори. Вимоги прийняті не були і відбулась відома битва на Жовтих Водах 16 травня 1648 р . Польське військо було розбите. Поляки не очікували такого повороту обставин і тому були вражені й налякані. До того ж козак, навмисне підісланий Хмельницьким переконав їх, що сили повстанців значно переважають чисельність вояків Речі Посполитої. І ті почали відступать, покинули вигідні позиції, і 26 травня наскочили на козацьку засідку під Корсунем і знову зазнали поразки. Козацькі сили зросли до 15 тис (за рахунок реєстровиків). Повстанці захопили в полон 80 вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів. В той же самий час, коли на півдні збираются юрми повстанців, і Річ посполита втрачає армію й командирів вона втрачає й короля – за час корсунської битви помирає Владислав ІV.
Грандіозні перемоги Хмельницького знітили й приголомшили поляків і, в той же час надихнули, й підняли бойовий дух українців. Козаки, міщани й селяни об”єднуются у самостворені полки, і, під проводом місцевих ватажків піднімають власні повстання, або ж пристають до гетьманських. Безліч козаків і селян отримали нагоду вимістити наболілу ненависть. Вмістах і селах велися розбійні напади, грабунки, насилля – подекуди це переходило а справжні безчинства: “…шляхта, слугі замковіє, жиди й уряди міськіє – усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетності грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забивали, дворі зась и замки шляхецкіе і двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілогою. Рідкий в той кріві рук свої не умочил и того грабленія тих добр не чинил”, - описуєтся у “Літописі Самовидця” картина тих страшних подій. За кілька місяців з України було зметено майже всю польську шляхту, ксьондзів, урядників. В той же час польська шляхта й магнати відповідали різаниною за різанину. Особливо відзначився в цій борні – Ярема Вишневецький. На території своїх володінь він мобілізує 6-тисячне військо, збирає залишки шляхти, ксьондзів, євреїв і починає відступати на захід. На протязі всього шляху він полишає за собою гори трупів закатованих козаків і їх прибічників. Це визвало масове обурення, так що посталі й слухать не хотіли про мирні переговоро і заклялись боротись на смерть. В той же час Б. Хмельницький об”являє про мобілізацію і створення організованої дисциплінованої армії. Козацькі полки очолювали – Ф. Джалалій, І. Гиря. М. Несторенко, також талановиті вихідці із знаті – Д. Нечай, М. Кричевський, І. Богун, та із міщан – В. Золотаренко та М. Небаба а також відомий повстанський ватажок – Максим Кривоніс. До того ж створювались нові частини з добровольців і під кінець літа військо Хмельницького налічувало до 100 тис. чоловік . Поляки ж у свою чергу намагались відволікти Хмельницького переговорами що дозволило мобілізувати до 40 тис. польського війська. Тож 23 вересня1648р. під Пилявцями, армії зустрілися на бій, під час якого польські полководці зрозуміли свою нездатність і пішли у відступ, але їх військо було знищене дощенту. Це відкрило українцям шлях на захід і вони дійшли переможною ходою аж до Львова, якій взяли в облогу, але залишили, не бажаючи руйнувати і отримавши великий відкуп. І через місяць, готуючись до облоги польської фортеці Замостя, Хмельницький отримує і приймає від новообраного короля Яна Казимира пропозицію про перемир”я. Тож в січні 1649 Богдан Хмельницький на чолі переможного війська повертаєтся до Києва, де радісний натовп зустрічає його як героя, що “звільнив свій народ від польського рабства”.
Але насправді не все було так просто. Хмельницький розумів, що поляки зовсім не настроєні назавжди розпрощатися з ласим шматком – українськими землями. І, насправді, вже навесні 1649 р. поляки пішли в наступ. Сам Ян Казимир на чолі 25-ти тисячного війська рухався з Волині. А через Галичину просувався Я. Вишневецький. Хмельницький, проявив себе як блискучий стратег, і вже коли от-от він мав одержати перемогу під Зборовом і під Збаражем , Іслам Гірей, підкуплений ляхами, поставив перед Хмельницьким вимогу про укладення договору з королем. Отже 18 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мир , за яким польське військо мало бути виведене з Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини, урядові посади на цих землях дозволялось займати лише козацькій старшині та православній шляхті. Православному митрополитові обіцялось місце в сенаті. Але польській шляхті дозволялось повернутись до своїх володінь, а більшість повсталих селян повернулось у кріпацтво . Так, по всій україні цей невигідний договір викликав широке невдоволення, до того ж не всі пункти цієї угоди були виконані з боку непорядного польського можновладства. До того ж , слід зазначити, що подібне відношення до закріпаченого селянства (як за Зборівським договором), не було нав”язане польською стороною, бо ж і для самого Хмельницького остаточне знищення кріпацтва не було вигідним, адже означало підрив давно усталеної системи. Саме тенденція подібного відношення до селянського стану намітила той розкол між козацькою верхівкою й черню, що й призвів значною мірою до поразки революції в майбутньому.
Тим часом, вже у 1651 р. починаєтся новий етап козацько-польської війни. 150-ти тисячне військо, на чолі з Яном Казимиром зустрічаєтся з менш могутнім військом Хмельницького під Берестечком 18 червня 1651 . Битва тривала два тижні і закінчилась поразкою козаків. Велику негативну роль зіграли все ті ж невірні союзники – татари, що самі покинули поле бою у вирішальний момент та ще й викрали головнокомандуючого – Хмельницького. Але польське командування все ж пішло на переговори, і 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківській мир . Тут вже поляки диктували свої умови. За цим договором козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство, гетьману заборонялось самостійно вступати у зовнішні зносини з іноземцями, особливо з татарами. Після цього, польська шляхта мало-помалу починає повертатись до своїх володінь. Намагаючись уникнути неминучого закріпачення тисячі селян й козаків тікали на землі, порубіжні з Росією, де й створили так звану Слобідську Україну (територія Сучасної Харківщини). Хмельницький, у той час, не зважаючи на умови останнього договору, збирає таємну раду в Чигирині, на який вирішено збирати нове військо і відновити воєнні дії. Вже через кілька тижнів Хиельницький нападає на 30-ти тисячну армію Речі Посполитої, що перебувала під Батогом і в травні 1652 р. розгромлює її. Звістка про перемогу швидко рознеслась по Україні, і підняла нову хвилю повстань, так що козацькі війська знову змогли зайняти частину території, що була під їх контролем до поразки під Берестечком. Ці події потягли за слбою зміни в соціально-економічній структурі країни: ліквідуєтся фільварково-панщинна система господарства, значна частина землі переходить до рук селян, провідна роль у суспільстві переходить до козацького стану, зростає землеволодіння православних монастирів тощо. Б. Хмельницький звертається до уряду Речі Посполитої з пропозицією про створення незалежної України. Ця пропозиція, звичайно ж , була відкинута, адже поляки в той час проводили підготовку до нового наступу. У 1653 р. 8-тисячне польське військо переходить у наступ. Уряд Речі Посполитої категорично відмовляється від переговорів. 21 жовтня 1653 розпочинаются воєнні дії біля м. Жванець. Вже вкотре, будучи зрадженими татарами козаки зазнають поразки.
Ці події наводять Хмельницького на думку про необхідність пошуку могутньої військово-політичної допомоги ззовні. На думку Хмельницького вигідною кандидатурою був турецький султан, що був достатньо могутнім щоб допомигти покінчити з польським засиллям, і достатньо віддалений, щою не втручатись у внутрішні справи. У 1651 році була формально підписана угода, за якою Оттоманська Порта приймала своїми васалами Військо Запорозьке на чолі з гетьманом, але через внутрішні зміни в самій Оттоманський Порті угода залишилась нездійсненою. Значно доречнішим кандидатом на роль покровителя-союзника був московський цар. Раніше, ще напочатку повсткння, Хмельницький звертався дои нього по допомогу, в ім”я православної віри. І у 1653 р. українці, погрожуючи союзом з турецьким султаном, прискорили рішення Москви. Був скликаний Земський Собор, на якому було вирішено, що “заради православної віри і святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. 18 січня 1654 р . Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій ухвалили перехід України під звархність Москви. Того ж дня було скликано на міський майдан людей, що сприйняли виступ Хмельницького, що наголошував на необхідності цих дій, схвальними вигуками. Проте, коли посол Бутурлін, Хмельницький і козацька рада зайшли до церкви, щоб скріпити договір взаємною присягою, Бутурлін відмовився присягати від імені монарха, заявивши, що цар Олексій Михайлович є самодержцем і підданим не присягає. Ображений Хмельницький гордо вийшов з церкви, загрожуючи скасувати угоду. Але обдумавши ситуацію він погоджуєтся дати клятву на вірність цареві. Здавалося б, незначна формальність, але цей випадок красномовно говорить про ставлення російського правительства до українських земель. Незабаром після того по всіх містах України було розіслано російських урядників, для присяги українського народу на вірність Олексію Михайловичу та його наступникам. Тож підписання Переяславської угоди стало поворотним кроком в історії України, Росії та й всієї Східної Європи. А доля України з того часу, стала невід”ємно пов”зана з долею Росії. 21 березня 1654 р . Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані “Березневі статті” (“статті Богдана Хмельницького”), що визначали становище України в складі Російської держави. Основні положення домовленості були такими: 1) підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького
на маєтності;
2) збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи;
3) право козацтва обирати гетьмана;
4) 60 –ти тисячний козацький реєстр;
5) право зносин гетьмана з іноземними державами (крім Туреччини і Польщі);
6) невтручання царських воєвод у внутрішні справи України;
7) збереження прав київського митрополита;
8) зобов”язання обороняти Україну від татар;
9) похід російського війська на Смоленськ.
Отже, можна з певністю стверджувати, що “Березневі статті” забезпечували економічну, політичну, воєнну самостійність, визнання за нею якнайширших прав, хоча й досі історики сперечаются про характер встановлених відносин. Стверджують, що Б. Хмельницький та старшина під актом Переяславської ради розуміли рівноправний військово-політичний союз, що дасть змогу закінчити нарешті боротьбу за незалежність від Польщі. Москва ж розуміла під договором можливість реалізації якомога ширшого впливу на українське життя та подальшого прибрання до рук етноукраїнських земель. Оцінка цієї угоди завжди була предметом частих суперечок учених-дослілників, що ускладнювались тим, що оригінальні документи були втрачені, збереглись лише копії і переклади. Навіть російський архіваріус Петро Шафранов стверджував, що копії були сфальсифіковані царським переписувачем. Взагалі, щодо тлумачення, висувалось кілька версій. Зокрема на думку російського фахівця з права Миколи Дьяконова, українці, погоджуючись на підкорення цареві, погоджувались і на поглинення їхніх земель Московським царством, тобто угода була “реальною унією”. Росіянин В. Мякотін та Михайло Грушевський, вважали що угода була формою васальної залежності ( “сеньйор” захищає від інозмних вторгнень, не втручаючись у внутрішні справи; “васал” сплачує податки, надає військову допомогу та ін.). Український історик В. Липинський пропонує думку, що договір був лише підтвердженням тимчасового військового союзу між Московією та Україною. Довги роки (за Радянського Союзу) панівним було тлумачення Переяславської угоди, як кульмінаційного моменту у віковому прагненні братніх народів до єднання, і що саме це воз”єднання було метою повстання 1648 р. У 1954 році відбулось святкування 300-річчя українсько-російського союзу. Та як би там не було, ніяк не можна применшити важливість цієї історичної події. Так само, незалежно від наукових оцінок, український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана”, талановитого й мудрого правителя, героя-визволителя, що силою свого інтелекту й індивідуальності підняв народ із багатовікового сну й вивів його на шлях боротьби за соціально-економічне та національне звільнення.
Отже, подіями 1654 р. завершуєтся етап великих народно-визвольних повстань і починаєтся період суперечок, протиріч, поступового обмеження і остаточної ліквідації української державності. Особливо різко ускладнюєтся становище одразу після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.). Бажання гетьмана передати булаву синові – Юрію Хмельницькому було виконане. Але проголошення гетьманом 16-тирічного хлопця викликало бурхливе невдоволення серед козацької старшини. Тож, на старшинський раді “при зачинених воротах”, виконання гетьманських обов”язків було доручено Івану Виговському. Виговський завжди стояв за незалежність України. Активне втручання Росії в справи гетьманщини, численні порушення Переяславської угоди викликали невдоволення старшини й гетьмана. Можливо, саме це зумовило різку пропольську орієнтацію Виговського, що викликала бунт козацьких мас. Мартин Пушкар та Яків Барабаш очолили збройний виступ проти гетьмана, що був таємно підтримуваний Москвою. Виговський при допомозі татар придушує повстання і починає переговори з польським королем про входження України до Речі Посполитої. 16 вересня 1658 був підписаний Гадяцький договір , за яким Річ Посполита перетворювалась на федерацію Польщі, України й Литви, Україна одержувала назву Великого князівства Руського, православна віра урівнювалась в правах з католицькою, на чолі князівства – воєвода київський – Виговський, князівство мало власні: суд, казну, монету, військо тощо. Хоч цей договір і не був реалізований, Москва розцінила його як початок війни. На україну рушила 150-ти тисячна російська армія, яка була розбита польсько-українськими військами при допомозі татар. Однак, незадоволені політикою Виговського, козацькі полковники заколотили повстання проти гетьмана ( Іван Сірко Іван Безпалий, Іван Богун). Виговський відмовляєтся від влади, тікає до Польщі.
Тим часом старшина обирає на гетьманство Юрія Хмельницького. Москва, з допомогою війська, примусила гетьмана скликати козацьку раду, на якій було переглянуто статті Переяславської угоди, що означало утвердження на Україні російської влади із більш жорсткими умовами і обмеженням суверенітету держави. Недовго перебуваючи під таким тиском, Юрій, вже в 1660 р., виступає на боці Польші, відновлюючи Гадяцький договір. При цьому лівобережні полки під командуванням Я. Сомка залишаются вірними російському цареві, виступають проти Хмельницького. Так Україна розділяєтся на дві частини – Правобережну й Лівобережну. Відчуваючи себе безсилим в подібній ситуації Юрій у 1663 р. складає булаву і постригається в ченці.
Тож теріторіальний розкол призводить до виникнення двох гетьманств, початку довгої, спустошливої війни – періоду Руїни.
Гетьманом Лівобережної України на так званій “Чорній раді” обирають Івана Брюховецького, що надалі проводив виключно промосковську політику – віддав Україну у повне розпорядження царя, за що зажив собі багатьох привілеїв від російського правительства. В той же час Москва, таємно, без відома України, підписує з Польщею Андрусівський договір про перемир”я на 13 років, за яким сторони відверто поділили між собою українські землі ( Лівобережна Україна – Росії, Правобережжя – Польщі). Ця домовленість викликала глибоке обурення українського суспільства, вибухнуло повстання, у червні 1658 Брюховецький був убитий натовпом розгніваних козаків.
На Правобережній Україні (1663 – 1665рр.) правив Павло Тетеря, що зажив недоброї слави польського поплічника і в кінці-кінців втік до Польщі, прихопивши з собою гетьманські клейноди й казну.Гетьманом Правобережжя став у 1666 р. один із соратників Богдана Хмельницького - Петро Дорошенко. Цей відразу заходився рятувати Україну від того хаосу і розбрату, в якому вона перебувала на той час, намагаючись продовжити справу Хмельницького в творенні української державності. Дорошенко одразу ж проводить військову реформу: набирає полки найманців-сердюків (молдавани, серби), спираючись на яких, приборкує непокірну старшину і придушує заколоти. Зміцнивши внутрішнє становище, розпочинає боротьбу з Польщею, що просувалась з поперемінним успіхом. Після того, як лівобережні козаки вбивають гетьмана Брюховецького і переходять на сторону Дорошенка, він проголошується гетьманом обох боків Дніпра. Однак цієї єдності надовго зберегти йому не вдалося. На Лівобережжі проти нього виступають російські війська, на Правобережжі насуваються поляки. Тож під час відсутності “гетьмана всієї України”, на Правобережжі запорожці проголошують своїм гетьманом П Суховія, а невдовзі по тому, поляки – Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Дорошенко залишив по собі на Правобережжі Михайла Ханенка. Але, коли російськи війська зайняли Лівобережжя, той і собі присягнув на вірність цареві – так Україна знову була роділена на дві частин. Дорошенко в розпачі звертаєтся до турецького султана. В результаті походу на Польщу султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир , за яким “Україна в давніх кордонах” віддавалась Дорошенку. Але турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення: населення забирали в полон, церкви перетворювали на мечеті. Поляки ж не виконали умов договору й не вивели свої війська з меж України. Все це й відвернуло народ від Дорошенка.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--