Реферат: Українське питання в політичній стратегії Росії
«УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» В ПОЛІТИЧНІЙ СТРАТЕГІЇ РОСІЇ
Політична доктрина Росії щодо України, домінантою якої від часу Переяславської ради був принцип централізму та викорінення будь-яких проявів «національного сепаратизму», не зазнала на початку ХХ ст., попри виразну тенденцію до наростання українського визвольного руху, жодних принципових змін. Імперська політика обґрунтовувалась низкою різноманітних теорій, за якими на теренах від Карпат до Тихого океану живе єдиний російський народ, котрий розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції 1.
§1. «Українське питання» в Державній думі
З осені 1905 р. національні проблеми Росії, зокрема українське питання, вперше офіційно набувають суспільної ваги, стають об’єктом розгляду не лише імперського уряду, а й новоствореної законодавчої інституції — Державної думи.
Остання, формулюючи програму своєї діяльності, констатувала: «Росія є державою, населеною різними племенами і народностями. Духовне об’єднання всіх цих племен і народностей можливе лише за умови задоволення їхніх потреб зберігати і розвивати своєрідність у окремих питаннях побуту. Державна дума подбає про широке задоволення цих справедливих потреб» 2.
Натомість в урядовій декларації, яку виголосив у думі голова ради міністрів І.Горемикін, національне питання (так само, як і в тронній промові Миколи ІІ) не потрапило до категорії першочергових. Щоправда, уряд усе-таки задекларував свою готовність реорганізувати місцеве врядування і самоврядування з урахуванням особливостей окраїн 3.
Проблеми національно-культурного розвою стали чи не основними для депутатів від національних меншин. Для «взаємної підтримки і захисту народностей Росії, що прагнуть до здійснення автономії національно-територіальної або обласної на демократичних засадах» 4, вони утворили парламентську фракцію автономістів. Однак окремі її представники обстоювали думку, згідно з якою не всі нації «дозріли» до вимог автономії. Через те українці вирішили заснувати свою парламентську громаду, до якої увійшли представники різних світоглядних орієнтацій, але які однаково висловлювалися за необхідність установлення автономії для України при майбутньому політичному устрої Російської держави 5.
Друга Державна дума виявилась дещо радикальнішою за своїм складом, що позначилося на дискусіях із національної проблематики. П.Столипін наголошував: «Самоврядування на тих самих загальних підставах із деякими змінами, спричиненими місцевими особливостями, передбачається запровадити в Прибалтійському, Західному краї і Царстві Польському, за виокремленням в особливу адміністративну одиницю місцевостей, в яких зосереджується російське населення, що має свої спеціальні інтереси» 6. Відверті шовіністичні гасла аґресивного спрямування починають лунати й у виступах представників правих партій 7.
Позиція української парламентської громади також увиразнюється. В її діяльності спостерігається перехід від загальних теоретичних міркувань до практичної постановки конкретних питань. Зокрема, до запропонованого Міністерством освіти законопроекту про народну освіту внесено принципові поправки щодо навчання в початкових школах рідною мовою. Були підготовлені законопроекти про місцеве самоврядування і автономію України. Враховуючи той факт, що кожна з політичних партій у Державній думі не виставила питання про крайову автономію в усій повноті і для всіх недержавних народів Росії, українці наприкінці травня 1907 р. вирішили повиходити з різних парламентських угруповань і заснувати окрему фракцію з власною програмою, організацією, тактикою і дисципліною 8.
Показовим моментом, що виразно ілюструє ставлення більшості депутатського корпусу третьої Державної думи 9 до проблем національних меншин, є дебати навколо складання послання імператору. Пропозицію представників «недержавних» націй, яку підтримали й конституційні демократи, додати до тексту слова: «задовольнити справедливі устремління народностей, що входять до складу держави», було відхилено 10. Дума запевнила царя, що докладе всіх зусиль, щоб зміцнити велич і міць неподільної Росії 11.
Водночас у циркулярі Міністерства внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. Столипін наказував губернаторам не дозволяти засновувати товариств «інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей» з огляду «на несумісність з російськими державними завданнями товариств, які мають на меті вузькі національно-політичні цілі, бо об’єднання на ґрунті таких національних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності» 12. У 1911 р. голова уряду висловився ще відвертіше: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперешнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах» 13. Відтак здобуті на основі маніфесту від 17 жовтня 1905 р. певні свободи поступово знову було ліквідовано. Українство стало об’єктом брутального тиску російського націоналізму та репресій імперського уряду.
Позиція правих партій у четвертій Державній думі щодо українського питання не зазнала істотних змін, про що найвиразніше засвідчують дебати, пов’язані з запитом поміркованих депутатів у зв’язку із забороною святкування 100-літнього ювілею з дня народження Т.Шевченка. Їхнє ставлення до цієї непересічної події виклав В.Пуришкевич. Сутність його виступу зводилася до того, що в сучасних обставинах дума не має морального права дати дозвіл на вшанування пам’яті поета, оскільки українці неодмінно скористаються слушною нагодою для створення політичної течії і розвиватимуть ідеї, утопічні з загальноросійської точки зору. З огляду на це будь-яка спроба заохочувати вшанування пам’яті Т.Шевченка, який «був у очах російської інтеліґенції провісником якихось особливих положень, поета, котрий був носієм ідеалів, що нічого спільного з російськими державними ідеалами не мають, для мене, для росіянина, для нашої фракції цілком неприйнятні»
Ліві фракції думи разом з конституційними демократами обстоювали іншу позицію. П.Мілюков констатував, зокрема, що український рух, глибоко демократичний за своїм змістом, не є пріоритетом лише інтеліґенції, а ведеться вже самим народом. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо хоч якогось поліпшення його становища в межах імперського комплексу, дуже легко. Звертаючись до парламентської більшості, Мілюков застерігав, що в разі продовження такої політики донцови в Україні будуть налічуватися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами Врешті, дума проголосувала за запит, але цей акт не вплинув на рішення уряду, котрий вважав шкідливим для російських державних інтересів йти бодай на найменші поступки українству.
§2. Українська політика самодержавства у Першій світовій війні
З вибухом Першої світової війни політика царського уряду щодо України визначалася завданням практично реалізувати двоєдину стратегічну мету. По-перше, Росія прагнула максимально розширити зовнішній простір державного комплексу шляхом політичної інкорпорації західноукраїнських земель (Галичини, Буковини, Закарпаття), населення яких, з точки зору навіть російських лібералів, належало до етнографічного масиву російської народності 16. Ця програма не була таємною: 5 серпня 1914 р. її офіційно проголошено в маніфесті Верховного головнокомандувача великого князя Миколи Миколайовича: «Та не буде віднині під’яремної Русі! — зазначалося в ньому. — Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії» 17.
По-друге, прилученням західного реґіону самодержавство розраховувало добитися й внутрішнього оздоровлення країни, раз і назавжди розв’язавши українське питання в столипінському дусі. У Петербурзі усвідомлювали, що цього не можна було досягти, допоки існував «центр мазепинського руху», де наявність політичної свободи і воля до національного й культурного розвою постійно підживлювали українську ідею.
Практичне втілення задуманих планів розпочалося відразу після вступу російської армії на терени Галичини. 19 серпня 1914 р. вищою військовою владою було затверджено Положення про врядування «неприятельскими областями» та призначено генерал-губернатора краю графа Г.Бобринського. До безпосередньої компетенції російської адміністрації входило прийняття заходів щодо «злиття краю з Імперією в політичному і національному відношеннях» 18. У який спосіб мало відбутися «злиття», Г.Бобринський ознайомив львів’ян 10 вересня 1914 року: «Східну Галичину і Лемківщину, — наголосив він, — вважаю корінними російськими областями», а тому «влаштування цих областей повинно бути засноване на російських засадах... Я буду запроваджувати з належною поступовістю, без корінного ламання існуючого устрою, російську мову, закон та устрій» 19.
Розпорядженнями генерал-губернатора встановлювалися обмеження права вільного в’їзду і виїзду з реґіону, зупинялася діяльність різних клубів, товариств і союзів, заборонялися зібрання місцевих представницьких установ, запроваджувалася військова цензура над друкованою продукцією. Українські книжкові магазини взагалі закрили, з огляду на «антиросійський підбір наявних видань» 20.
Спеціальною постановою від 18 вересня 1914 р. були тимчасово закриті всі навчальні заклади Галичини. Згодом, за погодженням із генерал-губернатором, дозволялося відкривати початкові школи, але за умови переконання властей у благонадійності викладацького складу за використання тільки тих навчальних посібників, які «не відзначалися шкідливою для російських державних інтересів тенденційністю» 21. Крім того, обов’язковими умовами для відкриття шкіл були викладання російської мови не менше п’яти годин на тиждень і користування лише тими підручниками з історії та географії, що були допущені освітнім відомством російської імперії. Відкриття середніх і вищих навчальних закладів не дозволялося.
Військове керівництво та адміністрація широко практикували й масове виселення осіб, присутність котрих у краї вважалася небезпечною для російської державної влади 22.
Переслідування українства, незважаючи на зайняту Товариством українських поступовців лояльну позицію щодо держави, відбувалося і в центральній Україні. Вже у перші дні війни київська адміністрація закрила газету «Рада», місячники «Літературно-науковий вістник» та «Українську хату», тижневик «Село» 23. По всій Україні закривалися просвітні організації, видавництва, культурні товариства, а неблагонадійних висилали до Сибіру. По суті, Україна була повернута до найгірших часів національного гніту.
§3. Тимчасовий уряд і Україна
З крахом царського режиму в Росії верховна державна влада на період до скликання Всеросійських Установчих зборів перейшла до новосформованого Тимчасового уряду України. Його політику спрямовувала партія конституційних демократів, яка враховувала господарське і військово-стратегічне значення для майбутнього російської державності 24.
У травні 1917 р. лідер російських кадетів П.Мілюков, роз’яснюючи завдання партії у сфері обласної реформи, зв’язаної із національними устремліннями народів імперії, висловив упевненість, що партія зуміє знайти таке рішення, яке, давши можливість окремим місцевостям Росії створити в себе обласну автономію на засадах місцевого законодавства, в той же час не зруйнує державної єдності Росії. Збереження цілісності імперського державного комплексу, акцентував увагу П. Мілюков, «це є та межа, якою диктується крайнє рішення партії. Розклад держави на суверенні незалежні одиниці уявляється їй абсолютно неможливим» 24.
Перші законодавчі акти нового правлячого режиму в сфері національної політики відповідали саме цим доктринальним засадам. Однак постанова Тимчасового уряду про відміну віросповідних і національних обмежень, що передбачала використання рідних мов у діловодстві приватних товариств, при викладанні у приватних навчальних закладах різних рівнів 26, уже не вдовольняла вимог національних меншин. В Україні численні представницькі форуми і найвпливовіші політичні партії висловилися за створення національно-територіальної автономії. Ця вимога й була сформульована в заяві делеґації Центральної Ради, Тимчасовому урядові і Виконавчому комітетові рад 27.
Відповідь петроґрадських владних структур на домагання українців була неґативна. Уряд не волів визнавати Центральної Ради як виразника інтересів усього українського народу, оскільки вона не була обрана всенародним волевиявленням. Крім того, своє рішення уряд вмотивовував і тим, що видання акта про автономію України належало виключно до компетенції Всеросійських Установчих зборів 28.
Слід наголосити, що у провадженні національної політики офіційний Петроґрад уже з перших своїх кроків був непослідовний. Посилаючись на відсутність у нього права встановлювати автономію України, уряд водночас у відозві до поляків від 29 березня 1917 р. визнав право останніх на самовизначення, хоч за самодержавства Царство Польське, так само як і Україна, не користувалося жодними привілеями.
Не знайшовши підтримки в Петроґраді, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал, яким сповістила українському народові: «Однині самі будемо творити наше життя» 29. Хоч у документі прямо й не вказувалося про встановлення в краї автономного устрою, проте прийняті рішення про відрахування частини податків з 1 липня на національно-культурні потреби, введення посади комісара в українських справах при Тимчасовому уряді, а також обрання виконавчого органу (Генерального секретаріату) засвідчили про спрямування української політики. 26 червня Центральна Рада доручила Генеральному секретаріатові підготувати до найближчої сесії доповідь про скликання Українських Установчих зборів 30.
За таких умов Петроґрад вирішив удатися до переговорів, внаслідок чого було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада ІІ Універсалом зобов’язувалася не вирішувати самочинно питання про автономію України до Всеросійських Установчих зборів. Натомість Тимчасовий уряд уконституйовував Генеральний секретаріат вищим органом управління крайовими справами, а також задекларував своє прихильне ставлення до розроблення радою проекту про національно-політичне становище України у тому сенсі, в якому вона сама вважатиме це відповідним до інтересів краю 31.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--