Реферат: Українські легенди та перекази про диких звірів

Українська народна зоологія, відображена в легендах, не обмежується самими лише свійськими тваринами; в ній посіли відповідне місце дикі звірі, птахи, риби, гади й комахи. Народна фантазія всіляко, напевно, силкується осмислити різноманітні особливості тих чи інших живих істот і з цією метою несвідомо спускається в глиб прадавніх віків і виносить звідти уламки спільно-арійських релігійно-міфічних поглядів і вірувань, то покірно повторює споріднені з нею апокрифічні уявлення, внаслідок чого витвори її в цій галузі являють собою найстрокатішу суміш елемента «легендарного» з казковим. А втім під впливом християнства порівняно серйозніший «легендарний» елемент все-таки значно перевершує елемент казковий.

З диких звірів українські народні легенди, як і слід було сподіватися, відзначили тільки тих, з якими народові найчастіше доводилося й доводиться стикатися в житті. Доволі багато легенд є про вовка (звичайний — Canis lupus), оскільки вовк, поза своїм прямим значенням, відіграє ще й важливу роль у зооморфічному зображенні демона.

Якось, — розповідає легенда (Луцький повіт), — чорт явився до Бога й каже: «Люди зовсім не доглядають своєї худоби, і вона робить шкоду. Треба зробити так, щоб люди на майбутнє боялися пускати її саму». Бог звелів тоді чортові зліпити з глини вовка. Чорт хутенько побіг, зліпив вовка і привів його до Бога. Бог знайшов вовка завеликим (той був завбільшки з доброго коня) і визнав, що його слід обстругати. Чорт узявся обстругати вовка, і з великих стружок наробив шершнів, з менших — мух, а з найменших — комарів. Він обстругав вовка до таких розмірів, яким ми його бачимо нині, й пустив. Вовк страшенно розлютився від нестерпного болю і сказав Богові, що їстиме не лише худобу, а й людей. Чорт привів вовка до людей і нацькував його на першого-ліпшого чоловіка. Чоловік той став благати вовка, аби дозволив йому перед смертю помитися. Вовк дозволив. Чоловік узяв гарного дрючка, заховав його, а тоді спитав у вовка дозволу витертися його хвостом. Вовк дозволив і це і відставив хвоста. Тоді чоловік схопив вовка за хвіст і ну його гамселити дрючком щосили. Вовк вирвався від чоловіка і накинувся на чорта. Чорт злякався і дременув від нього, вовк — за ним... І тепер, коли біжить вовк з роззявленою пащею, то люди не чіпають його, інакше чорт втече від вовка, і він кинеться тоді на ту людину, яка перешкодить йому наздогнати чорта.

В Ушицькому повіті записано такий варіант. Вовків, собак, лисиць, диких кіз, кабанів, зайців та інших звірів чорт зробив з глини. Коли все це було готове, прийшов Бог поглянути на чортову працю. Чорт давай цькувати Бога й декілька разів вигукнув: «Гужа його!» Та ані вовки, ані собаки не зрушили з місця. Тоді Бог мовив: «Ану лиш, тепер я тебе поцькую!» І щойно вимовив «Гужа!», як усі вовки й собаки в ту ж хвилину кинулися за чортом. Чорт хотів накивати п'ятами, та де там: тільки-но ухопився за вільшину, як собаки відкусили в нього п'яти, і відтоді чорт — безп'ятий. Загалом кажучи, на Україні є вірування, що вовки їдять чортів. Кажуть (м. Тараща): якби їх не вбивав грім і не пожирали вовки, тоді б чортів розплодилося стільки, що й світу Божого не було б видно.

Наведені легенди про створення вовка і вороже ставлення його до диявола досить близькі за змістом до естонського переказу, який наводить Відеман, і до одної албанської казки, яку наводить Ган. Естонський переказ говорить, що коли Небесний Отець (Таг) створив звірів, диявол також виявив бажання бути творцем: із синьої глини він зліпив собаку, та оскільки сам не спроможний був оживити його, то звернувся з проханням до Небесного Отця. Небесний Отець у відповідь на це прохання сказав: «Устань, вовче, розірви чорта!» (за іншим переказом, ці слова вимовив начебто сам диявол). Через те ести чортів і небіжчиків, що повертаються на цей світ, відлякують вовками, які й пожирають останніх.

Зміст албанської казки, у стислому вигляді, такий. Коли Господь створив прабатьків, чорт із того ж матеріалу змайстрував вовка, але оживити його ніяк не міг: хукав на нього до знемоги, а все ж таки нічого з того не виходило. Тоді Бог ударив патерицею по бебехах (тому в нього перехват на тулубі) і мовив: «Створіння, пожери свого творця!» І першим, кого зжер вовк, був диявол. Подібний до цього грецький міф повідомляє Харисій Мегдан: вовки пожирають демонічних вовкулаків, як у естів — небіжчиків, що блукають після смерті і заспокоюються лише тоді, коли їх тричі з'їдять вовки і уразить блискавка.

Отже, цілком зрозуміло, що тут ми маємо справу з одним із різновидів дуже поширеного дуалістичного сюжету про світотвір і створення тваринного світу Богом та дияволом.

Вовками відає святий Юрій, причому в Олександрівському повіті їх навіть і називають «Юрієвими собаками». Вовки їдять тільки те, що вкаже їм святий Юрій. Одного чоловіка чарівники перетворили на вовка, і він був вовком цілий рік. Вигнаний з села людьми й собаками, бігаючи лісом, він схотів їсти. Раптом він угледів святого Юрія, який їхав верхи на білому коні. Наблизившись до перевертня, святий Юрій зупинився і свиснув. Одразу ж на його свист вибіг з лісу вовк, якому святий Юрій сказав: «Візьми цього свого товариша й покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі» (Луцький повіт).

Святому Юрію (Георгію) приписується влада над вовками, без сумніву, тому, що на нього, так само, як на святого пророка Іллю та архістратига Михаїла, перенесено риси язичницького бога-громовика, а вовк є зооморфічним образом демона. І таке зображення святого Георгія властиве не лише руському народові, а й багатьом іншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгія в один образ Khidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один і той же день. Сама влада святого Георгія над вовками виробилася, на думку академіка Веселовського, «з ідеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Франції; вони — це негативний символ, як у північного Одина, який водночас зветься й ворогом вовка, й годує двох вовків зі свого столу, а вовки звуться його псами». У руському духовному великому вірші Єгорій Хоробрий зустрічає саме вовків і заповідає їм їсти лише «велене, від святого Єгорія благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорій дав», — говорить руське народне прислів'я. В ролі годувальників вовків в українських і взагалі руських легендах, поряд зі святим Георгієм, виводяться також Спаситель і святий Микола, подібно до того, як в осетинській легенді — Бог. Святого Георгія легенди подають у таких випадках на білому коні, або старим, навколо якого вовків — сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литві та у естів); він — вовчий пастир, як у осетинів святий Феодор Тирон (Тутир), інший змієборець.

Святий Юрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей.

Одна жінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків: «Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) — оце ягня; тобі — оте...» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.

Тоді чоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. «Добрі люди! — став він благати.

Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: «Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.

Споріднена легенда, записана в Олександрівському повіті, проводить мораль, що все на світі відбувається за Божим помислом і Його ухвалою.

Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовків одіб'юся». — «Ні, — каже перший, — краще зупинимося на ніч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків — сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — каже Юрій, вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли. Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.

Взагалі слід зауважити, що на Україні, як і у Великороси, простолюд твердо вірить, що «все на світі твориться не нашим розумом, а Божим судом». З безлічі народних оповідей на цю тему наведемо тут для ілюстрації всього лиш одну, записану в Острогозькому повіті.

Сидить собі чоловік та цюкає щось сокирою. А Бог тоді ще ходив по землі мандрівником. Ось підходить Він до цього чоловіка й каже: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Човник», — відповідає той.

— «Як Бог дасть, то й буде човник», — зауважив Мандрівник. — «Тут і без Бога видно, що буде човник», — каже чоловік і далі собі цюкає. Цюкає та й цюкає, коли роздивився, а вже той човник і не виходить. «То змайструю я ночви», — вирішив він. Знову йде Мандрівник: «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце, чоловіче, робиш?» — «Ночви», — відповідає той. — «Як Бог дасть, то будуть ночви».

Розсердився чоловік і каже: «Тут і без Бога видно, що будуть ночви», — і далі собі цюкає. Цюк та й цюк, коли роздивився, а вже й ночви не виходять. — «Тож зроблю я собі в такому разі корячок», — надумався він і став знову цюкати. Де не взявся — знову Мандрівник. — «Здоров був, чоловіче!» — «Доброго здоров'я!» — «Хай Бог помагає!» — «Спасибі!» — «А що ти оце робиш?» — «Корячок». — «Бог дасть, то й буде корячок», — зауважив Мандрівник. Ще дужче розсердився чоловік і каже: «Ось тут уже й без Бога видно, що буде корячок», — і став далі цюкати. Та доцюкався до того, що й корячок не виходить. Почав було робити ложку — і ложка не вдається. Коли, нарешті, побачив, що нічого не виходить, застругав шпичку. Отак замість човна чоловік зробив шпичку.

Будучи створінням диявола, вовк водночас в арійських народів є й зооморфічним образом диявола. В середні віки диявола часто звали «infernus lupus», «lupus verax», тобто вовк, що викрадає душі, і т. ін. Однак і в цій своїй символічній ролі вовк усе-таки є підвладним святому Юрію, як про це свідчить легенда, записана в Кременецькому повіті. Вигнали селянина на панщину. А селянин цей був страшенно вбогий, і в нього всього лиш, може, й було, що самий лиш хліб-грисяк. Пішов чоловік відбувати свою панщину в ліс — збирати хмиз. Воловодився він там, може, більше як півдня, схотілося йому їсти, і він уже вирішив було з'їсти свій грисяк, та потім передумав: «Краще підвішу його поки що на дереві — нехай собі повисить, а коли скінчу працювати, то перед тим, як іти додому, й з'їм». Наносив скільки там треба було хмизу на віз, пішов до хліба — нема! Шкода, та що вдієш: пішов додому голодний.

Між тим, став уже святий Юрій скликати до себе всіх звірів і ну розпитувати, хто з них що зробив. Той каже, що він у селянина свиню загриз; інший — що теля задер... кожен про своє. Після всіх підходить один вовк і каже: «А я, святий Юрію, з'їв у чоловіка хліб-грисяк, який він підвісив на дереві». — «Як же ти міг скривдити цього чоловіка? У нього тільки всього й було, що кусень хліба-грисяка, а ти й той з'їв! Зле ти вчинив, бо скривдив злидаря. Ходи ж тепер до того чоловіка служити: за те, що з'їв у нього останній хліб, відслужи йому три роки!» І пішов той вовк до чоловіка відслужувати. Обернувся хлопцем, приходить до нього й каже: «Дядьку, візьміть мене до себе: я у вас працюватиму. Ви мені нічого не платіть — я працюватиму у вас за хліб». — «Та в нас, сину, нема коло чого поратися, нам і самим нічого їсти». — «А я все-таки залишусь: платні мені ніякої не треба, а на хліб, либонь, і сам зароблю». Жінка тоді й каже чоловікові: «А так — отак і так, чоловіче: хоч і не багато напрацює, а все ж на хліб заробить — візьмемо його». І взяли вони того хлопця до себе. Другого дня хлопець знайшов десь штук зо три старих цвяхів, розпалив пічку, попросив у господаря молотка (та що там за молоток у такого господаря!), розпік цвяхи і швидесенько викував з них три ножі: «Нате, — каже, — господинечко, понесіть на базар: за що продасте, за те й продасте, може, й на хліб заробите; та, до речі, і заліза шматочок купіть мені — буду ковалювати». Винесла господиня ножі на базар і миттю продала їх: взяли, не торгуючись. Купила вона хліба, купила й заліза. З того заліза хлопець уже більше ножів накував. Господиня продала й ті і купила багато заліза. Хлопець викував з нього плуг — продали. Далі справа пішла так, що збудували кузню, накупили інструменту, і став хлопець кувати плуги, рала — одне слово, все... Помалу став чоловік багатшати, возити по ярмарках і спродувати те, що скував наймит. «Казала я тобі, чоловіче: візьмемо хлопця, а ти не хотів. А тепер ось, мабуть, сам бачиш, як він нам згодився. Він завів таку справу, що з ним без горя можна вік звікувати». Між тим, наймит став потроху й господаря привчати до ковальської справи — вже й той плуги кує. Грошей у них стало відтоді ще більше. Побачив якось хлопець старого собаку, який жив у господаря і вже був такий слабий, навіть не гавкав, та й каже: «Дядьку! А ви знаєте — яз цього Рябка зроблю зовсім молодого собаку. Хочете?» — «Зроби», — каже господар, глянувши на хлопця і знизавши плечима, а сам собі думає, що той жартує. Хлопець ухопив собаку за хвіст і потяг до кузні. Там він його вкинув до горна, спалив, тоді вийняв, поклав на ковадло, вдарив молотком раз, другий — і вийшов песик молоденький, гарненький; бігає той песик, знай собі гавкає, тішиться! Приходить хлопець до господаря й каже: «А що, дядьку, впізнаєте свого старого Рябка?» Той глянув і, побачивши свого Рябка молоденьким, зачудувався. Після того хлопець узяв і матір господаря, яка була вже дуже старою, кував її, розігрівав, знову кував — вийшла з неї молоденька дівчина, років вісімнадцяти. Скоро пішов поголос усім світом, що з'явився такий коваль, котрий зі старих людей кує молодих. Стали до нього звідусіль з'їжджатися: то король везе свою стару жінку, щоб перекував її на молоду; то пан везе матір; той — батька. Всі їдуть, кожен хоче зробитися молодим. Хлопець усіх перековував, нікому не було відмови; лише господаря свого він не навчив, як із старих людей робити молодих, — господар саму лиш ковальську працю й знав. Багато, дуже багато надбали вони своєю працею грошей — господар уже не бідував. Відбув хлопець свій строк, одпрацював визначені йому святим Юрієм три роки, збирається йти додому, а дядько не відпускає, просить, щоб лишився ще. «Ні, — каже хлопець, — не можна мені у вас більше жити, піду; вистачить на вас. А тільки ось що, дядьку: до вас приходитимуть люди, коли я піду, проситимуть, щоб ви зі старих робили молодих; та ви не беріться за це — нічого не вийде». І пішов собі. Незабаром, справді, до того чоловіка з'являється пан, привозить старого батька і просить зробити його молодим. Чоловік той божиться, що не вміє, та мужицьке діло таке: як не послухаєшся пана, то накладеш головою. А пан знай пристає: «Скуй мені молодого батька!» Нічого не вдієш, змушений був кувати. Поніс старого до кузні, кинув його у вогонь, спалив, поклав тоді на ковадло і хотів було кувати, а старий пан так і розсипавсь на порох. Причепилися до чоловіка, тягають його; стали судити, і присудили до шибениці. Ставлять на площі шибеницю, і повісили його. Коли чоловік зовсім уже конав, усі розбрелися по хатах. Зненацька підходить до шибениці хлопець та й каже: «А я ж застерігав вас, дядьку, щоб ви не бралися до справи, якої не знаєте». Тоді зняв із шибениці дядька і послав його в кузню кувати, а замість нього затягнув у зашморг лантух соломи. Другого дня прийшли люди до шибениці, щоб зняти повішеного. Дивляться, а замість чоловіка висить лантух соломи! Вони — до кузні; а той кує собі, мов і не було нічого. Знову потягли його до шибениці, знову повісили. А хлопець знов прийшов, вийняв із зашморга свого колишнього господаря, відіслав його додому і звелів кувати, а замість нього підвісив колоду. Прийшли люди знімати повішеного, коли на шибениці хилитається колода! До кузні — той собі кує. Знову схопили його, потягли до шибениці і повісили. Хлопець прийшов і цей раз, зняв, послав додому і наказав: «Глядіть же, як тільки з'явиться хто на порозі кузні, кидайте йому просто межи очі все, що трапиться під руку — нічого вам за це не буде, ніхто не під ступиться до вас і не займе». Пішов той чоловік додому — і ніхто вже відтоді його не займав.

З деякими легендами про вовків і ставленням до них великомученика Георгія та святителя Миколи ми ще зустрінемося нижче, а тут згадаємо тим часом про оригінальне повір'я, яке побутує в Олександрівському повіті, мовби вовчиця приводить дітей всього лиш раз на своєму віку, й до того ж стільки, скільки того року буває тижнів Різдвяної м'ясниці разом з масницею.

Українські легенди про походження ведмедя варіюють на різні способи загально-арійське вірування про нього. У деяких народів та народностей є навіть і понині особливий культ ведмедя, який мав величезне значення в давні часи. Такий культ, зокрема, є й досі ще в обських остяків Тобольської округи, сургутських остяків, айнів і гиляків, лопарів, бурятів, кавказьких горців, фінів, вогулів, алтайців, урянхайців (сойотів), сибірських киргизів, самоїдів, росіян тощо; залишив цей культ більш чи менш помітні сліди і в різних західноєвропейських народів, причому він часто змішується з культом вовка, собаки та ін. Ведмідь був для первісного дикуна найгрізнішим з усіх звірів, яких лише зустрічав він у лісі. На півночі це був цар лісів, який, окрім сили, розуму і хитрості, вражав ще тим, що міг ставати на задні лапи, нагадуючи собою людину, і особливо тим, що підошви його задніх лап дуже схожі на підошви людини. Звідси був уже один лише крок до визнання ведмедя перевертнем людини, що ми й справді бачимо в легендах і казках різних народів. До найхарактерніших українських легенд про походження ведмедя належить така. Коли Господь ходив ще по землі з апостолами, йшли вони одного разу через якусь річку біля млина, і треба їм було переходити місток. А мірошник узяв та й сховався під містком, щоб налякати їх. Він одягнув кожух вовною назовні і несподівано вискочив з-під містка. Тоді Господь мовив до нього: «Та щоб ти так бігав, доки твого віку!» З того часу й повелись на світі ведмеді (м. Тараща, Холмська Русь, Ушицький та Олександрівський повіти).

Йшов якось Господь зі святим Петром через міст. Раптом з-під мосту вискакує чоловік у вивернутому кожусі — він сховався туди раніше, щоб налякати Ісуса й Петра — та як гаркне: «Ве!.. » А Господь одвернувся від нього, сплюнув і каже: «Ну, то іди ж тепер у цій шкурі в усі краї світу, лякай людей, а люди лякатимуть тебе». Пішов тоді той чоловік ведмедем, а від нього вже розмножився й по всьому світу ведмежий рід. Ось тому ведмеді й схожі на людину (Старобільський повіт).

У ті щасливі часи, коли Господь був у безпосередньому спілкуванні з людьми й часто, напевно, являвся їм, один мірошник, одягнувши навиворіт кожух, хотів з-за рогу налякати «жида-мірошника». Сталося так, що цієї хвилини проходив Господь, і той мірошник наткнувся на нього. За таке нерозважне зухвальство, за повелінням Божим, він лишився назавжди ведмедем.

Ведмеді колись давно були звичайними людьми. Жили вони в лісі й нікого до себе не приймали, ні з ким не хотіли знатися. Ось зайшов якось туди один чернець. Усе село обходив — просився, аби пустили в хату. Але ніхто йому не відчинив дверей. Тоді чернець прокляв тих людей. Вони й зробилися ведмедями (м. Тараща).

Раз якось прийшов в одну хату збирач на церкву, а господар, щоб налякати його, сховався на покутті, за образами. За це Господь обернув його на ведмедя. Через те ведмідь і рветься завжди на покуття, коли його приведуть в хату (Старобільський повіт).

У Житомирському повіті кажуть, начебто ведмідь і мавпа виникли з людини-чаклуна, що обернувся раз назавжди в цих тварин, здатних, подібно до людини, лазити по деревах і споживати однакову з нею їжу.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--