Реферат: Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.
Інтенсивно розвивалася машинобудівна промисловість. Машинобудівні заводи постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми тощо. Якщо у 1825 р. налічувалося близько 6,5 тис. промислових підприємств, то в 1860 р. – вже понад 22,3 тис.
Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках ХІХ ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх вже налічувалося майже 200.
Активно розвивалося в Україні сукняне виробництво. У 1860 р. налічувалося біля 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Розвивалися металургійна і кам’яновугільна промисловість. На початку ХІХ ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначною. Вони добували лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав вже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.
Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив господарську спеціалізацію окремих районів України. А це, у свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років ХІХ ст. в Україні налічувалося 12 тис. (з них близько 1800 великих і середніх).
Зміни в економіці зумовили процес формування нових соціальних груп і класів. Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. кількість промислових робітників в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях. Неухильно збільшувалися кількість вільнонайманих робітників, частка яких становила у 1861 році 54%.
Поступово формувалася промислова буржуазія, яка складалася з українського купецтва, поміщиків, що зосередили у своїх руках значні капітали. Купецтво України за національним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти. Це насамперед, купці брати Яхненки, Симиренки, купець Терещенко (який контролював половину всієї хлібної торгівлі Глухова (Чернігівщина), купець Харитоненко (власник ряду підприємств в Сумах) та інші. З’явилися також іноземні капіталісти. В цілому у середині ХІХ ст. купці капіталісти володіли вже понад 90% заводів.
Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався експлуатацією кріпаків і найманих робітників: їхній робочий день продовжувався 12-14 годин, широко використовувалася дитяча та жіноча праця, що оплачувалася нижче, ніж праця робітників-чоловіків.
Незважаючи на прискорення, економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше.
4. Соціальна боротьба. Устим Кармелюк
У першій половині ХІХ ст. в процесі формування і зміцнення капіталістичних форм господарювання загострилися соціальні суперечності, посилилася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були: скарги цареві й місцевим урядовим установам; відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності; підпали поміщицьких маєтків; розправа над поміщиками, управителями та приказчиками; втечі на Дон, у Таврію.
В умовах посилення експлуатації значно зросла кількість масових виступів селян проти поміщиків. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. З особливою силою масовий антикріпосницький рух розгорнувся, після закінчення російсько-французької війни, у 1815-1820 рр. у селах Жуковому та Стасівці Полтавської губернії. В 1815 р. повсталі селяни заявили, що хочуть зробити всіх кріпаків вільними, роздати їм поміщицькі землі, а поміщиків вигнати з маєтків. У 1819 р. повсталі військові поселенці Чугуєва (Харківщина) прогнали офіцерів і висунули вимогу ліквідувати військові поселення.
Протягом 1818-1820 рр. продовжувалося повстання в 250 селах Південної України і Дону. Повстало близько 45 тис. російських і українських селян. Навесні 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, видаючи себе за уповноваженого від царя, їздив по селам і наказував селянам заарештовувати поміщиків, карати різками поміщицьких економів. Селяни проголосили себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царські війська придушили це повстання, найактивніших учасників покарали батогами і заслали на каторгу до Сибіру, а Семенова присудили до страти.
Особливо гострого і масового характеру набув селянський антипоміщицький рух на Поділлі. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Поміщик, побачивши в Кармелюку небезпечного бунтаря, поспішив відправити його в солдати. Однак, він утік у рідні місця, де з таких же втікачів-селян і солдатів організував повстанський загін.
Повстанці нападали на поміщицькі маєтки, корчми, двори заможних селян, роздавали їхнє майно і гроші бідним селянам. Кілька разів Кармелюка арештовували, п’ять разів він тікав із війська, заслання і каторги. Щоразу, повертаючись у рідні місця, Кармелюк знову збирав повстанські загони і поновлював боротьбу. Антикріпосницький рух селян під його керівництвом тривав майже чверть століття. За період повстанської боротьби з 1812 р. до 1835 рр. бойові загони Кармелюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки. У цих нападах брало участь не менше 20 тис. повстанців. Кармелюк був убитий із засідки у 1835 р.
5. Суспільно-політичний рух
Після Вітчизняної війни 1812 р. в Російській імперії панувала атмосфера загального невдоволення кріпосницькими порядками. У цій обстановці революційно налаштовані дворяни (переважно молоді офіцери російської армії, учасники війни проти Наполеона) почала свідому боротьбу проти самодержавства. Вони на власні очі побачили за кордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, відсутність кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства.
Діяльність декабристів в Україні. Невдоволена самодержавно-кріпосницьким режимом частина офіцерів-дворян ставила за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського „Союзу благоденства”, до якої був близьким І. Котляревський. Після ліквідації „Союзу” в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством, у цьому ж році в Петербурзі почало діяти Північне товариство. Керував цією організацією полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П. Пестель. Він склав докладну програму, яка мала назву „Руська правда”. Вона передбачала скинення самодержавства, республіканську форму правління, скасування кріпосного права, установлення правової рівності всіх громадян, здійснення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицької землі. „Руська правда” проголошувала Росію „єдиною і неподільною” державою. Пестель заперечував право народів імперії на самовизначення або федеративний устрій Росії, виключення робилося лише для Польщі.
Більш складну схему майбутнього устрою Російської імперії пропонувало Товариство об’єднаних слов’ян, створене армійськими офіцерами братами Борисовими, Ю. Люблинським та іншими у 1823 р. у Новоград-Волинському. Вони розробили програму утворення федеративного союзу усіх слов’янських народів. Відповідно до їхніх поглядів кожен слов’янський народ повинний був мати свою конституцію, свій уряд, проводити свою внутрішню політику. Товариство об’єднанних слов’ян виступало також за ліквідацію самодержавства, установлення демократії. У вересні 1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян приєдналося до Південного товариства.
Відоме повстання декабристі, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники однієї з найчисельнішої управи Південного товариства – Васильківської управи (Київщина) підполковник С.І. Муравйов-Апостол і підпоручик М.П. Бестужев-Рюмін 29-30 грудня 1825 р. підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Повсталі захопили м. Васильків, однак, не маючи підтримки полків, вони не наважилися на подальші активні дії. Вони спробували здійснити похід на Волинь, де передбачалося з’єднатися із Товариством об’єднаних слов’ян і продовжити повстання. Однак, на початку січня 1826 р. під час спроби повсталих прорватися до Новоград-Волинського вони були розгромлені царськими військами. Повстання було придушено, Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.
Масонство в Україні. Після війни 1812 р. і закордонних походів 1813-1914 рр. в Україні виник ряд масонських організацій. У 1817-1819 рр. таємні масонські організації виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі та інших містах. Своєю кінцевою метою масони проголосили об’єднання всіх народів світу в „розумне суспільство, кожен член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для всіх”.
У 1818 р. була організована в Києві масонська ложа „З’єднаних слов’ян”, яка у 1822 р. об’єднувала понад 80 членів. Вони одну із складових визвольної боротьби проти національного гноблення бачили в прилученні визвольних устремлінь інших слов’янських народів. До масонської ложі „Понт Евксинський”, що діяла з 1817 р. в Одесі, входило понад 70 чол., більше половини з них складали представники вільних професій і купецького звання. Найбільше українська національно-визвольна спрямованість проявилася в полтавській масонській ложі „Любов до істини”, створеній у 1818 р. місцевими державними службовцями і поміщиками І. Котляревським, С. Кочубеєм, Г. Тарновським та іншими. Всього в складі ложі було 23 чол. Очолив її М. Новиков – керуючий губернською канцелярією. Найбільший інтерес члени полтавської ложі виявили до історичного минулого України, однак чіткої програми облаштування її майбутнього не виробили. Зрештою, керівники ложі зосередилися на турботах підвищення загальної політичної свідомості українського дворянства. У 1819 р. діяльність полтавської масонської ложі була заборонена особистим розпорядженням російського царя Олександра I.
У 1812 р. цар заборонив діяльність масонських організацій на всій території Російської імперії. Частина українських масонів після цього ввійшла в організоване у 1821 р. таємне Малоросійське товариство – суспільно-політичну організацію, що ставила собі за мету вести просвітительську діяльність в масах, підвищувати освітньо-культурний і політичний рівень їхньої свідомості, об’єднати їх навколо ідеї ліквідації кріпосництва й обмеження влади царського самодержавства. Передбачалося відновити державну незалежність України під протекторатом відновленої Польської держави. У роботі з підвищення української національної самосвідомості використовувалася і пропаганда козацького минулого України, традиції державності українського народу.
6. Національне відродження. Кирило-Мефодієвське братство
Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. першого твору нової української літератури поеми „Енеїда” Івана Котляревського (1769-1838 рр.).
Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини ХVІІІ ст., „Енеїда” Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом тощо. Написана розмовною українською мовою, вона була розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами.
Ідеями національного відродження пронизана книжка анонімного автора „Історія русів” (русами тут названо українців). Вона розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва; оспівування незалежної козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обгрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. З’явився цей анонімний твір в середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках.
Сприяла національному відродженню й чотиритомна праця Дмитра Бантиш-Каменского „Історія Малої Росії” (1822 р). Вона написана з використанням багатющого історичного матеріалу, і фактично є першою науковою масштабною узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.
У 1818 р. побачила світ друкована граматика живої української мови („Грамматика малороссийского наречия”) О. Павловського. У 1819 р. М. Цертелєв опублікував у Петербурзі фольклорну збірку „Опыт собрания старинных малороссийских песен”. Її вважають початком української фольклористики. Започаткування наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича (1804-1873 рр). Він був укладачем трьох збірок народних пісень, в яких було зібрано пісні історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Цим же шляхом ішов і геніальний Микола Гоголь (1804-1854 рр), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використовував його при написанні своїх творів, особливо таких як „Вечори на хуторі поблизу Диканьки” й „Тарас Бульба”.
На початку ХІХ ст. головним осередком українського національного відродження став Харків – центр Слобожанщини. Тут у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства було засновано університет. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував байки-казки, першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали „Украинский весник”, „Украинский журнал”, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені вони місцевому краю та його інтересам.
Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843 рр), редактор „Харьковского весника”. Він створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються повість „Конотопська відьма”, п’єси „Сватання на Гончарівці” та „Шельменко-денщик”.
У Харкові розпочав свій творчій шлях Микола Костомаров (1817-1885 рр) – видатний історик, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини („Богдан Хмельницький”, „Руїна”, „Мазепа і мазепинці” та ін). Професор Харківського університету І. Срезневський підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників „Запорожская старина”, що виходили у 1833-1838 рр. у Харкові.
Кирило-Мефодіївське братство. У січні 1846 р. у Києві виникла таємна політична організація Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Воно ставило собі за мету об’єднання слов’янських земель навколо України на принципах демократичної федерації. Засновниками братства були професор Київського університету історик М.І. Костомаров, учитель В.М. Бєлозерський і службовець канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулак. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Всього у товариство увійшло 12 чол. (дрібна українська шляхта, службовці та ін).