Реферат: Українські землі у складі ВКЛ. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини
Справедливо вважалося, що освічена людина може краще постояти не тільки за свої права як громадянина суспільства й держави, а й успішно обстоювати загальнолюдські ідеали , культурна проблема постала на передньому краї життя освіченої громадськості Лівобережжя та Слобожанщини після ліквідації там козацької автономії. Наприкінці XVIIIстоліття цей регіон став колискою загальноукраїнського національно-культурницького відродження.
У Санкт-Петербурзі було видано книгу "Грамматика малороссийского наречия, или грамматическое показание существеннейших отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка, сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями" На підготовку до друку цієї праці з довжелезною назвою і невеликим обсягом (114 с.) автор, родом з Сумщини, Олексій Павловський віддав майже тридцять років свого життя. Як і багато його сучасників, учений-мовознавець, турбувався за долю української мови, а тому й поставив собі за мету своєю книгою оживити це "исчезающее наречие", переконати "зросійщених", що воно є самостійною мовою українців, які, звичайно, споріднені з іншими слов'янами.
Видана у початковий період формування нової української літературної мови художніми творами І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського та Г.Квітки-Основ’яненки, книга О.Павловського заклала основи наукового опису української мови, помітно вплинула на відродження української національної культури. Отже, український народ одержав першу наукову граматику своєї рідної мови, що могла прислужитися і як самовчитель: адже саме в ній автор розповів про граматичну будову української мови, дав відомості про особливості фразеології і віршування рідною мовою, навіть подав у додатку зразки розмовно-діалектного та літературного мовлень. "Граматику" О.Павловського прорецензував у петербурзькому журналі "Сын отечества" Микола Цертелєв, грузинський князь за походженням, неабиякий знавець української народної творчості. У передмові до виданої ним 1819 р. у Петербурзі збірки під назвою "Опыт собрания старинньїх малороссийских песен" він зазначив, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, бо в ній відбиті старовинні звичаї і чиста моральність, "якою завжди відзначались українці". Цю думку беззастережно підтримав і Микола Гоголь – добрий знавець українського фольклору, сам українець за походженням, котрий своїм блискучим талантом збагатив російську літературу.
Власне, так підійшов до збирання та вивчення українських пісень і дум на історичні теми й вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський, росіянин за походженням. У 30-х роках XIXст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка. Отже, вчений усвідомлював свою місію збуджувати українську національну свідомість. Хоча лише в наш час ця праця дістала належну наукову оцінку як зібрання історичних пісень та дум, що висвітлюють народні уявлення про події і явища національно-визвольного руху і суспільної боротьби на Україні.
Цій же справі прислужилася і його стаття "Взгляд на памятники украинской народной словесности", опублікована 1834 р. Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літературі й науці. Срезревський категорично заявив, що у нього немає ні найменшого сумніву в тому, що "язык украинский... єсть язык, а не наречие", і що в українських народних піснях та думах виявився передусім поетичний геній народу, а творчість Сковороди, Котляревського, Гулака-Артемовського і Квітки-Основ'яненка зміцнює переконання, що українська мова має і "надежды на славу литературную".
До справи українського національно-культурного відродження в цей період підключився і Київський університет, відкритий 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. В упорядкованій Платоном Лукашевичем збірці, що вийшла у світ 1836 р., вперше разом були видані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні.
Українська народна пісня, дума, казка, переказ так привабили молодь, що вона самостійно й з перших уст почала робити записи українського фольклору, знайомити з ними широку громадськість шляхом різноманітних публікацій в періодичних виданнях чи окремих збірках.
Поступово молодь удосконалює процес опрацювання фольклорних творів. Від простого записування з народних уст добровольці-ентузіасти заглиблюються в науковий аналіз змісту кожної народної пісні, казки, переказу. Най ґрунтовнішу розвідку такого роду здійснив М. Костомаров. 1843 р. він опублікував дослідження, спеціально присвячене вивченню української народнопоетичної творчості, розглядаючи її як важливе джерело достовірних відомостей про історичне минуле України.
А процес цей охопив і західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії. Суперечливою виявилася в ньому позиція найвизначнішого у Східній Галичині професійного історика Дениса Зубрицького. Зосередженню його творчої праці над проблемами історії передувало захоплення збиранням і вивченнямпам'яток українського фольклору. Але українською мовою писати свої фольклористичні розвідки Зубрицький так і не наважився до кінця свого життя. Сам він писав польською, німецькою та російською мовами, друкувався у Львові, Відні, Києві, Москві (зокрема – у виданнях Київської археографічної комісії та Московського товариства історії і старожитностей російських). Та попри все, праці Зубрицького з історії галицьких українців, обґрунтовані достовірними документальними джерелами, все ж таки, сприяли утвердженню української національної самосвідомості в освічених колах української інтелігенції, бо переконливо спростовували твердження польських істориків нібито в цілому вся Галичина – це край споконвіку польський.
Переважну більшість українсько-галицької інтелігенції в першій половині XIXст. становило духовенство. Але не одразу воно стало національно свідомим. Адже й після захоплення Східної Галичини Австрійською імперією панівною у державному управлінні, поряд з німецькою, залишилася польська мова. Користування лише цими двома мовами забезпечувало освіченому українцеві успішну службову кар'єру. Панівні кола Австрійської імперії управляли Східною Галичиною через польсько-шляхетську адміністрацію і, отже, неофіційно сприяли закріпленню тут уже віковічно утвердженого серед освіченої громадськості (незалежно від її національного походження) зневажливого погляду, що мова українська – це, мовляв, лише селянська говірка, - "мова пастухів". Навіть сільські священики – українці соромились у своїх родинах і між собою говорити рідною мовою, а тому спілкувалися нею лише з селянами.
Одначе саме з середовища українського греко-католицького (уніатського) духовенства згодом вийшли перші будителі національно-культурного відродження у Східній Галичині та Закарпатті. 1816 р. єпископ греко-католицької церкви у Перемишлі Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький організували "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширенню письмами просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії". Одразу ж було проголошено, що "з першими обов'язками товариства для поширення християнської просвіти тісно в'яжеться старання про вдосконалення мови. Та, зрештою, друкувати брошури живим галицьким діалектом української мови так не наважилися, а змішали його з книжними церковнослов'янськими термінами і зворотами польської мови. Звичайно, така мова не сприймалася народними масами, і видання брошур довелося незабаром припинити. Сам же він з позицій справжньої української національної самосвідомості завзято переконував, що українська ("руська", за його визначенням) мова започаткована ще в Київській Русі, і навіть написав з цього приводу науково-публіцистичну розвідку "Відомість о руськом язиці". Розвідка побачила світ не тільки на західноукраїнських землях під Австрійською імперію, а й у перекладі російською мовою – її було надруковано у петербурзькому "Журнале министерства народного просвещения".
Прогресивні освічені кола Росії із співчуттям ставилися до проявів українського національного відродження на західноукраїнських землях. Цьому, зокрема сприяла і закарпатоукраїнська інтелігенція, багато талановитих діячів якої емігрували до Російської імперії, де зайняли провідні посади у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина. Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венеліна познайомили освічених росіян і українців Російської імперії з життям українського населення Закарпаття, а також утверджували розуміння національної єдності українського народу від Дону до Карпат.
А в самому Закарпатті українську національну самосвідомість активно формували місцеві будителі, які усним і друкованим словом захищали українську мову від поглинення її угорською. Тут видавались книжки і підручники українською мовою для широких народних мас, публікувались різними мовами наукові праці про українську мову.
У Львові виникло демократично-просветительське товариство "Руська трійця", яке утворили Маріян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Видання "Русалки Дністрової" було апогеєм діяльності угруповання "Руська трійця". Переслідуване властями воно розпалося. Проте в історії українського національного руху в цілому і, зокрема, в тому, який уже був на західноукраїнських землях, діяльність "Руської трійці" залишилася пам'ятною віхою. Академік О.Білецький визначив її діяльність як першу спробу народу Західної України заявити "про своє існування, про свою національну гідність". Зберегти цю гідність західноукраїнській інтелігенції допомагали Шашкевичеві поетичні рядки, що передавалися з покоління в покоління, присоромлюючи тих, хто відступався від свого українського народу, його мови, культури, обрядів, традицій.
4. Колективізація в Україні. Голод 1932-1933 рр., його причини і наслідки
Під час кризи хлібозаготівель 1927—1928 років було знайдено варіант який міг би забезпечити продовольством робочу силу в містах і знайти фінанси для індустріалізації шляхом експорту зерна. Кращим засобом для виконання першого п'ятирічного плану буде встановлення повного політичного і економічного контролю над селянством. В результаті без жодної попередньої підготовки було прийнято рішення негайно розвернути «суцільну колективізацію».
Розуміючи, що найрішучіша відсіч колективізації послідує з боку заможного селянства, закликали до «ліквідації куркульства як класу». В основу тактики, покликаної протиставити процвітаючій частині селянства масу бідняків, був встановлений класичний принцип «розділяй і володарюй». Офіційно кулаком вважався той, хто володів великим земельним наділом, при цьому використовував найману робочу силу. Підрахунки показали, що до цієї категорії відносилося близько 5 %. Проте образ «кровопивців» і «експлуататорів», що віддається владою відносно кулаків, рідко відповідав дійсності.
Звичайно заможний селянин володів 4—6 га землі, мав в господарстві декількох коней і корів, овець. Вартість його майна навряд чи перевищувала 600—800 доларів США в цінах кінця 80-х років. Оскільки багато куркульських господарств були розорено під час громадянської війни, кулаками тепер нерідко ставали колишні бідняки, ціною наполегливої праці.
Близько 850 тисяч із понад мільйона українських селян на початку 1930-х років, були заслані на Північ, де багато хто з них загинув. Разом з тими, кому вдалося уникнути депортації, вони нелегально поповнювали ряди міських робітників (приймати на заводи кулаків, що ховаються, заборонялося). Отже, велика частина самих працездатних і продуктивних селян була ліквідована.
На місця були розіслані сигнали — почати негайну і повсюдну організацію колгоспів. Їх організацію слід було проводити швидко, незважаючи на протести, труднощів за всяку ціну. Звичайний сценарій створення колгоспу був таким: в село прибувала група партійних працівників і зганяла мітинг, під час якого декількох селян примушували дати згоду створити колгосп. В результаті подібних акцій село завирувало, «посланців партії» часто били і навіть вбивали. Повсюдним явищем сталі «бабині бунти» — повстання жінок, що вимагали повернення відібраного майна. В деяких випадках дійшло до озброєних селянських виступів, пригнічувати які уряду довелося за допомогою армії і спецчастин ГПУ. Проте найпоширенішою формою опору став масовий забій худоби в селянських господарствах. Селяни вважали за краще з'їсти або продати м'ясо, але не віддавати його державі. Це явище досягло приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 роками Україна втратила майже половину поголів'я худоби. Багато селян тікали з колгоспів і йшли в міста і пошуках роботи.
У селян, щоб вижити і прогодувати родину, просто не залишалося іншого вибору, як йти в колгоспи, які до 1932 р. об'єднали 70 % селянських дворів. До 1940 р. майже все селянство України перебувало в 28 тис. колгоспів.
Теоретично колгоспи належали селянам. Фактично ж вони виконували державні замовлення поставок сільськогосподарської продукції і повністю контролювалися урядовцями. Тільки виконавши державні рознарядки, колгоспи одержували право розпоряджатися залишками своєї продукції, розподіляти її між своїми членами.] Чисто державними сільськогосподарськими підприємствами були менш численні радгоспи, в яких селяни працювали по найму.
Все це вело до постійного погіршення положення в сільському господарстві. Проте вирішальним чинником слід рахувати безжальну сталінську політику хлібозаготівель. Відчайдушно потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, не дивлячись на погіршення ситуації, нав'язувати селянам завишені плани хлібозаготівель. Зерна явно не вистачало, щоб задовольнити і апетити уряду, і потреби селянина, тому в 1931 р. українські комуністи буквально благали Москву зменшити плани. Не дивлячись на всі зусилля, режиму вдалося викачати з селянства тільки 70 % зерна від запланованого.
Наочним свідоцтвом повної байдужості режиму до людських життів, стала серія заходів, здійснених в 1932 р. В серпні партійні активісти одержали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах; тоді ж був прийнятий здобув погану славу закон «про три колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоча б з жменею зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені. При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися десятьма роками таборів. Щоб попередити відхід селян із колгоспів у пошуках продуктів, вводилася паспортна система. В листопаді Москва прийняла закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба 
державі. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів у пошуках хліба обнишпорювали кожний будинок, зламували підлоги, залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду, не дозволялося залишати собі зерно. Люди, що не виглядали голодними, підозрювалися в приховуванні продуктів. Голод досяг піку на початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську сім'ю в п'яти чоловік доводилося близько 80 кг зерна до наступного урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї одержував для виживання 1,7 кг зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин, щурів, їли кору і листя дерев, харчувалися покидьками добре забезпечуваних кухонь начальства. Мали місце численні випадки канібалізму.
Підрахунки, засновані ні методам демографічної екстраполяції, наводять цифри від 3 до 6 мільйонів. Незалежні експерти збільшують цю цифру вдвічі. Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, більш запекло, ніж росіяни протистояли колективізації. Саме тому режим здійснював в Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, зі всіма витікаючими звідси страшними наслідками. Як указував Василь Гроссман, письменник і колишній партійний активіст: «ясно, що Москва покладає свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гнів згодом обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний стан справ на Україні був значно гіршим, ніж у нас».
Деякі вважають, що голодомор був для партійного керівництва засобом подолання українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва.
Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору сталі загальновідомими, це завдало б непоправного збитку тому образу «світоча миру і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як усередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.
5. Соціально-політичне та культурне життя на Україні в 1945-1953 роках
Наслідки другої світової війни для України не зводилися до одних руйнувань — вони були значно складнішими. Значне розширились її межі, зросло її економічне і політичному значення в СРСР, радикально змінився склад населення, і, нарешті, вперше за багато сторіч українці були з'єднане в рамках однієї держави українське суспільство. Найважливішим територіальним надбанням стало включення Західної України до складу СРСР.
Незабаром після закінчення війни Москва зуміла також «переконати» Чехословакію і Румунію відмовитися від їх претензій на Закарпаття і Буковину. Отже, врешті-решт вся Західна Україна з її 7-мільйонним населенням і територією і 1 10 тисяч квадратних кілометрів увійшла до складу СРСР. До кінця 1945 р. територія радянської України досягала більше 580 тисяч квадратних кілометрів, а населення — близько 41 мільйона чоловік.
Після війни Україна, особливо її західні райони, випробовувала велику потребу в промислових робочих, управлінських кадрах і партійних функціонерах. Сотні тисяч російських, направляються радянським урядом, хлинули сюди, особливо в міста, заповнюючи ці пропуски.