Реферат: Українці на Далекому Сході

Кажучи про історію українців на Далекому Сході, ми розглядаємо переважно проживання українців на території, відомій під назвою Зелений Клин; це південь Далекого Сходу, який зараз входить до Російської Федерації.

Географічний кордон Зеленого Клину на заході співпадає з сучасним російсько-китайським державним кордоном і проходить по р. Амур та Уссурі. На півночі горами Станового хребта, яким пролягає адміністративний кордон між Якутією та Амурською областю, Зелений Клин відокремлюється від східного Сибіру. На сході береги Зеленого Клину омивають води Охотського моря. Татарської протоки, а на півдні — Японського моря.

За сучасним адміністративно-територіальним поділом. Зелений Клин складають Амурська область. Приморський край і більша частина Хабаровського. А історично, за поділом початку XX ст., це були Амурська область, площею 449,5 тис.кв.км, та південна частина Приморської області, площею 559,5 тис. кв.км. Тобто загальна площа Зеленого Клину сягала понад 1 млн. кв.км. [Шимонович 1924].

Населення Амурської області складало на 1917 р. близько 337 тис. чол. Приморської — близько 540 тис. чол. Тож загалом населення Зеленого Клину становило майже 880 тисяч [Рыбаковский 1990]. За переписом, проведеним 1918 року українськими організаціями, українців нараховувалося тоді 437 тис. чол. [Світ 1934].

За даними офіційного радянського перепису населення 1989 р., населення Приморського краю становило 2256 тис.чол. (з них українців - 185 тис.), Хабаровського краю — 1812 тис. (українців — 112,6 тис.), в Амурській області мешкало 1050 тис.чол. (українців — 70,8 тис.) [Население... 1990]. Таким чином, з усього сучасного населення історичного Зеленого Клину у 5118 тис. чол. лише 368 тис. вважали себе українцями.

Перші українці оселилися на терені Зеленого Клину з початку другої половини XIX ст. Але були вони вкрай нечисельні і складалися переважно з вихідців сусідніх сибірських губерній.

Початок справді масовому переселенню українців на Далекий Схід поклав царський указ від 1 червня 1882 р.: ним передбачалися певні заходи щодо прискореного заселення Південно-уссурійського краю.

На виконання цього указу було налагоджено переселення селян морем з Одеси до Владивостока пароплавами "Доброфлоту". У березні 1883 р. сюди прибув перший пароплав з кількома сотнями переселенців, переважно селян Чернігівської губернії. Мовлячи про склад переселенців за місцем вибуття, слід відзначити, що за даними відомого організатора переселенської справи й дослідника Далекого Сходу Ф. Ф. Буссе в 1883 - 1892 pp. вихідці з Чернігівщини становили 75,2% українських переселенців. У 1896 - 1899 pp. на перше місце виходять переселенці з Київщини. В 1900 — 1910 pp. майже рівний був відсоток переселенців з Київщини — близько 25% і Полтавщини — 25,48% (переселення з Полтавщини на Зелений Клин почалося 1887 p.) [Буссе 1896].

За підрахунками владивостоцької дослідниці Ю. В. Аргудяєвої, на основі статистичних даних, наведених російським статистиком початку XX ст. А. Меншиковим, з 22122 сімей, що переселилися в 1858 — 1914 pp. до Приморської області, 15475 сімей були з України. За місцем виходу вони розподілялися так: 40,8% — з Чернігівської губернії, 26,2% — з Київської, 22,5% — з Полтавської, 12,2% - з Харківської, 5% - з Волинської, 2% — з Кам'янець-Подільської та 1,3% — з Катеринославської [Аргудяева 1981]. За даними Менщикова, українці становили 81,26% усіх переселенців до Приморської області [Меньщиков 1912].

За підсумками радянського дослідника В. М. Кабузана, в 1883 — 1905 pp. на Далекий Схід переселилося 172876 осіб, з українських губерній — 109510 чоловік, або 63,4% всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області — 77139 українців, тобто 78,1%. Серед переселенців до Амурської області в даний період відсоток українців був менший і становив 47,8. Слід додати, що за місцем виходу серед поселенців до Амурщини відчутно переважали полтавчани — 64,51%, вихідців з Правобережної України було значно менше. В. Кабузан стверджує, що питома вага українців у Приморській області до 1903 p. ніколи не була нижча за 75% [Кабузан 1985]. Ці дані збігаються з даними українських дослідників Далекого Сходу - В. Кубійовича, І. Світа, Т. Олесіюка.

У 1906 - 1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259522 особи, з них українців — 166787, або 64,27%. Хоча в цей період переселенців з України прибуло більше, але питома вага їх знизилася з 65,82% до 64,27% за рахунок переселенців з інших губерній європейської Росії. З українських переселенців цього етапу 102618 (61,25%) осіли в Приморській області Це були чернігівці — 21,57%, кияни, волиняни та подоляни разом становили 47125 осіб та ще 7202 чоловіки — з степової України.

За даними В. Кабузана, в 1850 - 1916 pp. з України на Далекий Схід переселилося 276300 осіб, або 56,54% всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській - 61,2%. За виходом це були: з Чернігівської губернії - 68992 чол. (24,97%), з Київської - 66709 (24,14%), з Полтавської - 66703 (24,14%), Харківської - 14381 (5,2%) [Кабузан 1971].

Канадський дослідник М. Марунчак вважає дані В. Кабузана за сумлінні й детальні. Та оскільки Кабузан рахував тільки переселенців з власне українських губерній і не брав до уваги українців — вихідців з Кубані, Кавказу, Вороніжчини, Надволжя, Сибіру тощо, Марунчак вважає, що остаточна цифра українців на Далекому Сході перед першою світовою війною сягала до 300 тисяч [Марунчак 1974]. Але тут уже він не враховує природного приросту українського населення, тож кількість українців на Далекому Сході мусить значно збільшитися - не менш як на 20%.

Кажучи про причини переселення українців з рідних земель на чужину, дослідники відзначають відсутність засобів до існування на батьківщині через безземелля внаслідок значного аграрного перенаселення в українських губерніях. У європейській частині Російської імперії за період з 1870 по 1900 рік селянських дворів зросло на 57,8%, а загальної площі - лише на 20,5%. Земельний наділ зменшився в середньому з 3,5 до 2,6 десятин на одну особу чоловічої статі. Але в українських губерніях цей показник був значно нижчим: у Київській — 1,3, Подільській — 1,5, Полтавській — 1,6, Чернігівській і Волинській — 2,1, Харківській — 2,2 десятин. 7% селянських родин були зовсім без землі, 70,6% не мали достатньо продовольчих товарів [Ямзин 1912]. Тож значна частина селян мусила залишати рідні місця через брак землі чи засобів до існування.

Царський уряд через переселення прагнув освоїти цілинні землі на нещодавно приєднаних територіях, а водночас хоч якось зменшити земельний голод і знайти застосування зайвим робочим рукам. Поряд з цим неабияке значення надавалося збільшенню й зміцненню російського населення, особливо в місцевостях, де воно було кількісно незначне, проте мало стати провідником російської державної політики в цих районах.

Слід згадати про ще один фактор: політичну неблагонадійність українців, пов'язану зі зростанням національної самосвідомості. "Малороси, які багато зробили для Росії, нині не тільки не здатні служити її національним інтересам, але навіть сильно потребують в захисті від ворожого російському урядові польського на них впливу" [1]. Планувалося і здійснювалося переселення на Україну великоросів, які "внесли б у цей край російський дух, значно підняли б у місцевого населення любов до Росії" [2]. Тому, оскільки "малороси не здатні до проведення російської національної ідеї", уряд вважав, що землі в українських губерніях "варто віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення корисно було б переселяти в інші частини Росії, на землі, призначені для переселенців", де б ці переселенці, одірвані від батьківщини, швидше позбулися національної самобутності й асимілювались, стали вірними охоронцями й слугами престолу й провідниками його політики.

Відомий далекосхідний учений 20-х років проф. А. П. Георгієвський виділяв три причини, які найчастіше спонукали селян до переселення: 1) недостатнє земельне забезпечення й накопичення надлишкової праці в селі; 2) пільги, надавані переселенцям; 3) казкові уявлення про багатство краю [Георгиевский, 1926].

Кажучи про розселення українців на Далекому Сході, дослідник цього краю В. К. Арсеньєв зазначав, що на відміну від заселення росіянами Східного Сибіру, яке відбувалося з заходу на схід, українське заселення йшло у зворотному напрямку — зі сходу на захід і перші українські переселенці з'являються в Південно-Уссурійському краї. Коли ж через Сибір пролягла залізниця, українських колоністів відразу побільшало. Цим і пояснюється ікне сучасне розселення. Вони осідали переважно на шляхах свого просування, біля залізниць та інших шляхів сполучення. А вже по нижній течії Амуру від Хабаровська до Миколаєвська вони зустрічалися поодинокими сім'ями, а в Східно-Камчатському та Чукотсько-Анадирському краї їх не було зовсім. У Приморській області українці особливо щільно розселилися по Південно-Уссурійському краю, у басейні нижньої течії правих приток р.Уссурі й у прибрежному Ольгінському повіті до м. Олімпіади. Тут вони творили переважну більшість [Арсеньев, Титов 1928].

Проф. Георгієвський відзначав, що українці тяжіють до землеробства й уникають селитися в промислових районах. Це підтверджували й дані сільськогосподарського перепису населення 1923 р.; за ними, з 221652 українців, яких нарахували радянські статистики в тогочасній Приморській губернії, 216675 жило в селі [Георгиевский 1926]. Тоді як із росіян у селі мешкав лише кожний третій. Та й узагалі серед сільського населення співвідношення було приблизно таке: на трьох селян-українців у Примор'ї припадав один селянин-росіянин. Треба, однак, враховувати те, що дані радянської офіційної статистики не зовсім правдиві. Отже, можна зробити висновок, що на Зеленому Клині розвивалися переважно російське місто й переважно українське село; тому видається необхідним більш ретельно дослідити питання співіснування й взаємовпливів міста й села в умовах Далекого Сходу.

Про вірність українців традиціям, своєму споконвічному заняттю свідчив і В. Арсеньєв: "Українці - вихідці зі степу з теплим кліматом - після прибуття на Далекий Схід, природно, стали шукати такі місця, які за своїми фізико-географічними умовами ближче за все підходили б до України. Це, власне, й спонукало їх зайняти Південно-Уссурійський край і горнутися до державного кордону з Китаєм, де більша частина місць була вільна від лісу". Центром ваги у господарстві українців і на Далекому Сході, як зазначалося, лишалося землеробство, городництво й садівництво. Арсеньєв підкреслював, що українці більше землероби, ніж росіяни [Арсеньев, Титов 1928].

Але українці міцно дотримувалися традицій не лише в матеріальній сфері, але з і в духовній, навіть у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл, яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.

На завершення знову наведемо свідчення організатора й керівника переселенської справи, дослідника Далекого Сходу Ф. Ф. Буссе: “Взагалі малоросійський елемент якщо не домінує, то у всякому разі дуже значний; він відбився на місцевому народному говорі, на типі будівель і переважанні волів як робочої худоби в господарствах старожилів, на постійному повторюванні прізвиськ "кацап" та "хохол", якими кличе сусід сусіда, причому переважає останнє; нарешті такий висновок підтверджують розпитування, зібрані мною з усіх майже сіл” [Буссе 1896].

Таким чином, українці, які складали ядро переселенців півдня Далекого Сходу в другій половині XIX - на початкуXX ст., відіграли значну роль у заселенні та освоєнні цього регіону. І зайняли одне з провідних місць в історії цього краю, відомого згодом як Зелений Клин.

2. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНЦІВ
НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Визначний дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського суспільного життя регіону чотири періоди: 1) від перших переселень до 1905 р.; 2) 1905 - 1917 pp.; 3) 1917 - 1922 pp.; 4) від 1922 року.

Канадський дослідник М. Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, "період свобідного вияву" та русифікаційний.

Загалом можна сказати, що ці періодизації збігаються. Єдине, що І. Світ відокремлював, - період відносно ліберальної політики, яку проводив царат щодо національних меншин після 1905 p.

У роботі І. Світа подається, що українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч іще вкрай слабо, бо своєї національної інтелігенції не мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні, а інтелігенція, потрапляючи на службу в російські установи, швидко русифікувалася і втрачала навіть рідну мову. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 p., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного житія залишався театр, оскільки на сцені могло, до певної міри, звучати українське слово, а кращі драматичні твори української літератури ставали відомі широкому загалу.

Тому на Далекому Сході українське слово бриніло тільки зі сцени; початок цьому поклав приїзд 1897 р. сюди першої театральної трупи під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.

Українські артисти й рідне слово нагадували переселенцям про далеку батьківщину. Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--