Реферат: Українці в роки другої світової війни

- Така ж доля, згідно з архівами НКВС, спіткала 32 733 осіб, яких транспортували до місць призначеннь. А скільки насправді загинуло в ті страшні роки нещасних, безневинних людей?..

- Неймовірно тяжке, каторжне життя чекало тих, кому “пощастило” добратись до місць заслання. Навіть в актах перевірок, які проводились санітарними станціями НКВС, відзначалось, що умови життя спецпоселенців нестерпні.

- Надзвичайно жорстоко обходилися з тими, що повіривши в фарисейські заклики і цілими родинами переходили кордон щоб потрапити в “радянський рай”, на “визволені” території. Понад 60 000 втікачів до “раю” чекали неймовірні труднощі і страждання в таборах для переміщення осіб у прикордонних районах Лоєва і Сколе. Частину тих, які викликали підозру, прямо без суда і слідства, розстрілювали неподалік, решту було відправлено в табори Сибіру і Півночі. Найбільше їх загинуло в таборах “Печорлагу[6] ”.

- Щоб задушити релігійно-духовне життя, комуністичні правителі закрили усі релігійні установи і навчальні заклади: Львівську Богословську академію, Львівську Перемиську і Станіславську єпархіальні духовні семінарії, заборонили всі чернечі чини, українські греко-католицькі друкарні, знищивши підготовлені до друку журнали “Богословіє” та газету “Нива”. 32 священників, звинувачених в антирадянській пропаганді, було вислано на Сибір. Напередодні війни заарештовано ще 79 священників, з яких 71 закатовано в тюрмах.

- Хвиля арештів захлинула західну Україну в 41. Брали всіх підряд, всіх хто належив до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій. Всі вони оголошені ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми вщерть були заповнені тюрми краю. Було влаштовано ряд судових процесів:

- В травні 1941 відбулося судилище над 62 хлопцями і дівчатами Дрогобицького, Добромильського, Стрийського і Турківського районів. 20 учасників присуджено до розстрілу, 13 - на 10 років, 19 на 7-8,5 років.Згодом, знову в Дрогобичі, НКВС організувало ще одне судилище над 39 українськими патріотами. 22-розстріл, 8-до 10 років каторжних робіт, чотирьох до 5 років, 5 чоловік депортовано в Казахстан.

- Загалом у 1939-41 роках на землях Західної України було заарештовано близько 60 тис чоловік. Понад 50 тисяч звірячо замучені або розстріляні[7] ...

“Визволення” українських земель

Відповівши на це питання можемо перейти до наступного: Чи “визволяли” українські землі чи завойовували? Большевики не визволили Україну, а наново завоювали її, накинувши старе ярмо. Наведу лист колгоспників села Попелюхи, Піщанського району Вінницької області до Микити Хрущова: “Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні і голодні, на людей не схожі, гірш худоби живемо... з колгоспу ми нічого не отримали ... як виконаємо план то всі подохнемо”. Зауважу що до “батька” Сталіна можна було писати листи лише за встановленим зразком. Київський обком КП(б)У, наприклад, повідомляв, що 1947 року в усі райони області направлено 10 000 примірників проекту листа до Сталіна від колгоспників.

Сталінське керівництво визначало надмірні норми поставок, а якщо ці норми не виконувались то колгоспників звинувачували в тому, що вони піддалися ворожій пропаганді і почали проявляти дрібнобуржуазні настрої. Радянська історіографія зображала “визволителів” безкорисливими, кваліфікованими спеціалістами, які, керуючись інтернаціональним обовязком, їхали на західно-українські землі, щоб “ощасливити експлуатований капіталізмом” тутешній народ, налагодити промисловість, “поставити на нові рейки сільське господарство”. На Західну Україну з східних районів російсько-більшовицької імперії ринули випущені на волю кримінальні злочинці: гвалтівники, грабіжники, нероби, п’яниці. Вони ставали “своїми людьми” – керівниками культурно-освітніх закладів, шкіл, сексотами, обліковцями, міліціонерами, організаторами розподілу “панського” майна. Вони зневажали українську мову, культуру, звичаї. Завдяки їм в Західній Україні сформувався негативний стереотип росіянина.

На “визволеній” території України взимку 1946-47 почався голод. Були випадки людоїдства, про це писав пізніше Хрущов. Сталін називав інформацію про голод фальшивою. Вже навесні 1947 Москва прислала на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У “видатного діяча більшовицької партії і Радянської держави” Л.М.Кагановича.

Чи можна після того вважати повернення більшовиків на Україну в 43-44 її визволенням? Можна шукати і інші причини голоду, але зауважу, що в Західній Україні, яка ще не зазнала ярма колгоспно-радгоспної системи голоду не було.

Українська Повстанська Армія

За часів СССР УПА проголошувалось як “українсько-німецькі буржуазні націоналісти”. Насправді УПА виникла, насамперед, для того щоб боротись проти німецьких окупантів. Безумовно, ще під час німецької окупації не могли не зустрічатись з радянськими партизанами, але сутички з ними не були основними.

Становище змінилося після “визволення українських земель від німецько-фашиських загарбників”, тобто після реокупації українських земель большевицькими силами. Тоді основний удар було спрямовано проти єдиного окупанта, бо українські повстанці присягались “боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу.”

Завдяки боротьбі повстанців на українських землях була створена Українська Головна Визвольна Рада, посилилась антибольшевицька боротьба інших народів. Вже восени 1943 року в УПА було 15 національних куренів. Для координації боротьби проти московських більшовиків 21-22 листопада 1943 відбулася Перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, на яких були присутні представники від 13 народів. У відозві конференції зазначалось: “Сучасну війну розпочали і ведуть правлячі імперіалістичні верхівки Берліну і Москви – німецькі націонал-соціалісти і російські більшовики. Війна ведеться за те, яка з імперіалістичних клік має надалі поневолювати народи Європи і Азії”.

Українська Повстанська Армія мала підтримку серед населення. Тепер відомо, що їх діяльність не обмежувалась тільки західноукраїнськими землями, а велась далеко від Збруча, в східних та південних областях України. Історія спростувала твердження про те що українські повстанці виконували завдання німецьких окупантів, і тепер всім відомо, що УПА боролась проти німецьких і проти більшовицьких окупантів за національну незалежність.

Історія Української Повстанської Армії – героїчна сторінка національно-визвольної боротьби українського народу з чузоземними загарбниками. З осені 1942 року УПА була фактично єдиною силою, яка захищала українське населення від німецьких окупантів і розбійницько-мародерських більшовицьких формувань, які діяли на території Рівненської області. Про існування українських повстанських загонів правителі в Москві довідались десь наприкінці 1942 року. 5 грудня 1942 року начальник Центрального Штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування (ЦШПР) П.Пономаренко сповістив особисто Сталіна: “По сообщению Сабурова в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумськ, Мизоч имеютса большиє группы украинских националистов под руководством лица, законспирированого под кличкой “Тарас Бульба”. Мелкиє группы партизан[більшовицьких] разоружаютса и избиваютса.

Против немцев националисти устраєвают отдельниє засады[8] ”

Це повідомлення насторожило Сталіна атже з’явилась загроза режиму. Він дає вказівку дискредитувати національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Для перекручування ідей і боротьби з формуваннями УПА створено з числа карних злочинців “особиє партизанскиє отряды” – Медведева, Федорова, Куманька, Гудзенка, Чернова. Керівництво ЦШПР СРСР видало наказ передислокувати свої партизанські загони з території Росії, Білорусії на територію України з метою “разложения националистических формирований противника на територии УССР”

Для компрометації і фізичного знищеня військових з’єднань УПА розробляється цілий арсенал спецзаходів. 3 листопада 1943 року заступник начальника ЦШПР комісар державної безпеки С.Бельченко і начальник розвідвідділу ЦШПР полковник М.Анісімов надіслали у штаби партизанських загонів директиву за №3762 сс, де конкретно ставились завдання, як викривати загони УПА, засилати в ці формування свою агентуру, розкривати явки і паролі, методи вербування в організацію та ін.

Коли ж фронт перемістився на територію Західної України, більшість більшовицьких партизанських загонів підпорядкувались НКВС і бойові дії між УПА і формуваннями НКВС, з того часу, переросли в справжні баталії. Свою лепту вніс перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. “Исходя из боевого прошлого вашей дивизии, – читаємо в радіограмі №991, адресованій командиру партизанського зєднання П.Вершигорі,– она не расформировывается, а передаетса под ведения НКВД УССР для борьбы с немецко-украинскими националистическими бандами. Желаю вам дальнейших боевих успехов. Хрущов”.[9]

У відповідь на криваві репресії колишніх ковпаківських, сабуровських, медведєвських, шукаєвских партизан, що почали діяти під орудою НКВС, а також численних спецбоївок НКВС, українська молодь масово встурала в УПА та окремі підпільні групи спротиву червоним окупантам. За даними НКДБ України до весни 1945 року до складу УПА входило понад 90 000 чоловік[10] .

На боротьбу з ворогом ставали навіть діти. “У меня сидит 13-летний мальчик, он вредней чем целий кущ[11] ”,- заявив на обласній нараді представник ЦК КП(б)У в Магерівському районі Львівської області Русанов.

Керівництво місцевих партійних органів змушене було визнати, що основна маса населення підтримує національно визвольну боротьбу, співчуває повстанському руху.

Восени 1944 весною 45 рр. Бойові відділи УПА завдали ряд дошкульних ударів по комунікаціях ворога, вступивши в бойові дії з регулярними частинами НКВС. Великого розголосу набув бій між сотнями УПА і військами НКВС на околиці сіл Васючин, Довге і Конюшки Рогатинського району Станіславської області в серпні 1944. З першого по шосте листопада 1944 р. в районі Підгайців на Тернопільщині відділи УПА провели ряд успішних боїв проти двох дивізій. У цих боях повстанці розбили два батальйони противника, захопивши багато зброї[12] .

Вдале маневрування повстанських груп, що призводило до успішних операцій проти військ НКВС і НКДБ, змусило противника змінювати тактику своєї боротьби. Ворог переходить до широких облав з використанням танків і важкої артилерії. Але й цей задум подекуди давав негативні (для більшовиків) результати. Цілодобовий бій, що відбувся в лісах на північ від Рогатина в грудні 1944, в якому діяло кілька тисяч енкаведистів, підтвердження тому. Знаючи добре місцевість повстанці завдали відчутних втрат ворогу. В цьому бою загинув командир більшовицького з’єднання генерал Федоров.

Найбільшу акцію проти загонів УПА керівництво НКВС-НКДБ організувало в квітні 1945, коли до військових дій було залучено до 40 тисяч чоловік. Акція була проведена на Підкарпатті і Карпатах. Вона тривала аж до кінця травня[13] .

У розпорядженні НКВС СРСР від 31 березеня 1944 р. говориться: “Сім’ї у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, або тих, що займалися бандитизмом, а також сім’ї засуджених оунівців, взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу[14] ”. З осені 1944 по 1951 згідно з даними каральних органів, у безлюдні і малолюдні райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу було депортовано 65 901 родин(203 662 чоловік), посібників ОУН-УПА[15] . За неповними даними з 1939 по 1955 із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було вивезено 2 196 170 чоловік, ябо 20,5 % від всього населення[16] .

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись і жінки, вони внесли свою долю в Боротьбу. Були вони вояками, звязковими, санітарками, шили і прали білизну, готовили їжу...

Окупанти розуміли важливість національно-визвольної боротьби жінок і саме тому приділяли велику увагу її викриттю. На нараді партійно-енкаведиської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року під керівництвом секретаря Львівського обкому партії Грушецького, секретар Жовківського РК КП(б)У Бичков, харакеризуючи стан підпілля, відзначив: “У них есть большая женская организация, так називаемая жиночая ситка... Это их главная сила, в сигнализации, в снабжении и т.п.”[17] На іншій нараді 12 січня 1946 року вказувалось, що роль жінок в національно-визвольному русі зростає[18] .

Українська дивізія “Галичина”