Реферат: Валютна система: України, світу, та Європи

У результаті Бреттон-Вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагрома­дження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-Вудської валют­ної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах «доларо­вий стандарт» перестав відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн «спільного ринку» та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені дола­рові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золотий запас. Однією з підпор Бреттон-Вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення «регульованої валюти». США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР — спеціальні права запозичення у Міжнародному валют­ному фонді — штучно створені міжна­родні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балан­сів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці вира­жаються курси національних валют, оцінюються валютні резер­ви. Технічно випуск СДР забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн — членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і прирівнювалася до долара США. Після девальвації долара в 1971 і 1973 рр. курс одиниці СДР підвищився до 1,2 дол. З переходом до «плаваю­чих» курсів вартість СДР визначається на основі середньозваже­ної величини — «валютного кошика» — через ринкові курси ва­лют, які мають найбільшу питому вагу у міжнародній торгівлі.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного «кошика» входять чотири валюти з питомою вагою: долар США — 39%, євро — 32% (замість німецької марки — з 21% та французького франка із 11%), єна — 18% та фунт стерлінгів — 11%.

Протягом 1971—1973 рр. розвалювалася Бреттон-Вудська си­стема. Початок цьому поклала заява тодішнього президента США Р. Ніксона 15 серпня 1971 р. про припинення розміну дола­ра на золото та вжиття «надзвичайних заходів» щодо врятування валюти. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

Угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р., стала основою створення че­ твертої світової, або Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності 1 квітня 1978 р. З її ратифікацією було внесено змі­ни у статут МВФ. Формування Ямайської валютної системи, яка юридично закріплювала демонетизацію золота, розпочалося з кри­зою Бреттон-Вудської валютної системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи, її визначальними рисами є:

— визнання міжнародними резервними та розрахунковими валютами поряд, із доларом США валют інших країн та СДР. Пі­сля краху Бреттон-Вудської системи виявилася тенденція пере­ходу до полівалютної резервної та розрахункової систем. Як ре­зервні валюти використовували німецьку марку, швейцарський франк, а з 1975 р. уперше в цій ролі почала використовуватися японська єна, після чого питома вага американського долара у валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Ба­зою Ямайської валютної системи було проголошено СДР — спеціальні права запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова одиниця мала стати основою валютних паритетів та курсів, про­відним міжнародним платіжно-розрахунковим засобом. СДР отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як між­народних грошей. Проте фактично зберігається доларовий стан­дарт, бо ця валюта продовжує займати важливе місце у міжнарод­них розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних валютних ре­зервах, у валютному «кошику» СДР (39%);

— витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було доручено повернути країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих запасів. МВФ припинив прийма­ти золото як оплату квот та як проценти за кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфері міжнародних валютних від-носин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високоліквідний товар;офіційне визнання «плаваючих» валютних курсів, тобто тих, які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання держав у валютний ринок. Центральні банки через валютну інтервен­цію обмежують коливання курсів своїх валют, але не навколо ра­ніше фіксованих паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихій­ но складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за ва­лютною політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації розширені масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилена координація діяльності міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконюва­ла тенденцію до валютного поліцентризму. 3. Єврропейська валютна система. Міжнародні платіжні розрахунки в Євро

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, в березні 1979 р. було створено міжнародну (регіональну) валютну си­стему — Європейську валютну систему (ЄВС) — форму міждержа­вного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіональної валютної сис­теми і є одним із полюсів поліцентричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та ство­рення єдиної валюти, вирівнювання основних економічних пока­зників та уніфікація економічної політики, розроблення та впро­вадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн — членів ЄВС. У зов­нішньому плані — це створення західноєвропейського валютного полюсу у полі центричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше, взаємною зростаючою залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою Бреттон-Вудської валютної системи. ЄВС в основно­му використовувала елементи валютного регулювання, що були ра­ніше напрацьовані практикою співробітництва між центральними банками країн Західної Європи. За задумкою ініціаторів ЇЇ створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна була стати зоною європейсь­кої валютної стабільності на противагу Ямайській валютній системі та захистити «Спільний ринок» від експансії долара США, витісни­вши його з міжнародних розрахунків у Західній Європі.Механізм ЄВС містив три елементи: європейська валютна одиниця — ЕКЮ; режим суміс­ного коливання валютних курсів — «суперзмія»; Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром цієї системи була європейська валютна одиниця — ЕКЮ, яка замінила європейську розрахункову одиницю — ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом «стандартно­го кошика». Частка кожної національної валюти у цьому «коши­ку» залежала від питомої ваги валового внутрішнього продукту країни у сукупному ВВП ЄЕС. Виходячи з цього визначалися ва­лютні компоненти ЕКЮ та питома вага національних валют у «кошику» ЕКЮ. Вона стала базою встановлення курсових спів­відношень між валютами країн — членів ЄВС, засобом розра­хунків між їх центральними банками, а також розрахунковою одиницею у спеціалізованих установах та фондах ЄЕС.

У рішенні про створення ЄВС передбачалось, що ЕКЮ стане:

1)основою для розрахунків у межах механізму, що визначаєвалютні курси;

2)основою для визначення показника коливань курсу будь-якої з грошових одиниць, що входять у цю систему, від середньо­го показника;

3)засобом здійснення валютних інтервенцій, укладення угод та надання кредитів;

4)засобом розрахунків між центральними банками країн-членів, а також між валютними органами ЄЕС;

5) реальним резервним активом.

На відміну від СДР, які не мають реального забезпечення, емі­сія ЕКЮ забезпечувалася наполовину золотом та доларами та національними валютами країн — членів ЄВС. Технічно випуск ЕКЮ було здійснено у вигляді записів на рахунках центральних банків країн — членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва. З 1 січня 1999 р. замість ЕКЮ в безготівковий обіг 11 країнами було запроваджено євро.

Другим елементом ЄВС була система сумісного коливання валютних курсів. Для кожної грошової одиниці країн-членів до початку дії ЄВС було встановлено центральний курс відносно ЕКЮ, на основі якого були визначені двосторонні паритети всіх валют, що брали участь у системі. Припустимими межами коли­вань курсів від центрального були ± 2,25%, для Італії ± 6% з ура­хуванням нестабільності її валютно-фінансового становища. Під­тримка узгоджених курсів здійснювалася шляхом валютної інтервенції з боку центральних банків країн — членів ЄВС. Правила цих операцій передбачають використання валют країн-членів поряд із доларами США.

На противагу політиці США, спрямованій на прискорення де­монетизації золота, та на відміну від Ямайської валютної системи ЄВС використовувала золото як часткове забезпечення ЕКЮ. Країни — учасниці ЄВС орієнтувалися на ринкову ціну золота для регулювання емісії ЕКЮ та обсягу резервів у Європейському фонді валютного співробітництва (20% золотодоларових резервів країн-членів) . Уведення механізму підтримки валютних курсів та використання системи валютних інтервенцій обумовили необ­хідність створення системи коротко- та середньострокового кре­дитування, яка включає:

— систему кредитування типу «своп», що існувала у межах двосторонніх відносин між центральними банками. Операції своп здійснюються банками тих країн, курси валют яких досягли межі взаємних коливань. Кредит має бути погашеним протягом 45днів після закінчення місяця, в якому його було надано;

— фонд короткострокового кредитування. Для кожної країни визначені величина внеску у цей фонд та обсяг припустимого кредиту. Кредити надаються на строк від трьох до шести місяців з правом пролонгації до дев'яти;

— фонд надання середньострокових кредитів (від двох до п'яти років).

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний із трансформацією ЄВС у Європейський валютний союз, який пе­редбачає утворення спільного для країн — членів ЄС Європейсь­кого центрального банку та заміну національних валют спільною єдиною валютою — євро.

Маастрихтська угода 1992 р. визначила три етапи станов­лення ЄВС.

Перший етап (липень 1990 р. — грудень 1993 р.):