Реферат: В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч

Бо не прийняти вимог світової демократії щодо референдумів, плебісцитів, контролю через «суверенний народ» вона ніяк не зможе, інакше вона зійшла б з засад демократії як доктрини. Не забуваймо, що за умов демократичної влади в Москві в січні 1918 р. українці не мали б четвертого універсалу. Це істина, яку не можна забувати. Нехай наукою для українців буде і той факт, що і проголошення Української Народної Республіки за III Універсалом змогло статися тільки тоді, як у Москві демократичного по владі партнера не стало. До того ж часу українська демократія в рамцях автономії імперського Всеросійського революційно-демократичного фронту покірно трималась.

Оці реальні труднощі для української демократії відбудувати державу завжди підкреслював Липинський й застерігав перед цією небезпекою весь український політичний світ, відкривши істину, що ніде в світі держави не розбудовувались на основі, «народного суверенітету», на базі «народоправства». Всюди носієм національно-політичної свідомості і державним будівничим була, є й буде, не виключаючи демократично-устроєвих суспільств, провідна верства кожної нації. Відбудова і побудова держави на засадах реалізації гасел «суверенності народу», «народоправства», всенародних референдумів», на думку Липинського, є безумством.

А легенду про більше як сумнівну законність і легітимність уряду понад сорокарічної давності, якою думає боронитись наша демократія, розвіє по вітру сама доктрина світової демократії. Згадана легенда могла б бути зрозумілою хіба тільки з погляду монархічної доктрини, в аспекті прав монархів-династів, оскільки, за цією доктриною, кожночасно династія не обирається, лише раз покликується до влади родоначальника династії.

Демократична доктрина має свій невідпорний закон, засаду кожночасної перевірки примхливо-змінливих політичних настроїв «суверенного народу», що єдиний у своїм незримім абсолюті тримає чародійно-магічний ключ до розв'язки найскладніших проблем на землі і єдиний (ніби для всіх народів, на якому ступені громадського розвитку вони не стояли б — ніби не сама демократія відкидає право на самоозначення багатьом «суверенним» народам під приводом примітивного рівня суспільності, неуміння користатися свободами тощо), кожночасно наділяє кредитом довір'я і благодаттю земної влади свої уряди. (Божа благодать тут непотрібна, з неї можна покпити).

В цій площині насвітлена, в площині кожночасного наділення урядів владою з боку «суверенного» народу і, по можливості, частіше відповідно до барометра змін політичних настроїв, легенда законних урядів понад сорокарічної давності для світової демократичної доктрини і Феміди, навіть і тоді представлялась би гротескною, коли б вона не супроводжувалась фікціями законності, фікціями президентів, фікціями голови держави (яких урядів на Великій Україні взагалі ніколи не існувало) та в цілому не викликала заперечення в широких верствах як української еміграції, так і українського народу щодо самого підґрунтя її. Актуальність спадщини Липинського сьогодні усвідомлюється все із ширших колах українського суспільства. Тривога за майбутнє України змушує звертатися до цієї спадщини як національної панацеї. А скуштувавши плоду її, людина прозріває, з «балакаючого» українця стає творчим державником та набуває нові обрії усвідомлення себе і нації. Спадщина Липинського спроможна була зняти полуду з очей, навіть у чекістів на взірець Хвильового. Спадщина Липинського знаходить мости до серця і мозку українських патріотів.

Бачимо, що в відповідальні хвилини нації, коли в боротьбі за її права треба видати з себе чисте горіння, завзяття, самопосвяту, відданість ідеї і подвиг, її воїни знаходять шлях до Липинського.

Стоїмо перед незнаним майбутнім. Серед нас домінують сили, що виросли з доби завихорення й нігілізму, коли поступом називався розгін вліво, коли справедливість ніби спочивала тільки зліва, коли ущасливлення людства мало прийти ніби тільки зліва. Споріднені й близькі їм сили шикуються нині в боротьбі за нашу державність очолити національний провід.

Ця претензія випливає з обставини, що Західний Світ безпосередньо по II світовій війні попав в ілюзійний стан мирного співжиття з комунізмом та засвоїв рецептуру лікувати лівацьке вогнище світової небезпеки ліками з арсеналу лівих ідей і доктрин, байдуже як вони звалися — поступовими, революційно-демократичними, соціалістичними, націонал-комуністичними.

З цієї неправильної перспективи Вільного Заходу зродилися претензії наших зазначених вище лівих сил. Та світ дедалі більше впевняється, що гра в ті рецепти була б можливою лише тоді, коли б комунізм справді думав про мирне співжиття різних ідеологічних і господарських систем. Як тільки та ілюзорність під тиском давно запланованого геополітичного наступу комунізму на світ розвіється, то й відпадуть передумови для споглядного і дійсного загравання з ним.

Нам в історії ніколи не бракувало революційно-анархічної енергії та одвічно не вистачало елемента традиціоналізму Землі й консерватизму. Перша енергія у нас загонисто звалася поступом, консерватизм — зневажливо реакцією. Настає час ідеологічно підтягнутися, мобілізувати елементи правопорядку, традиції вічнотривалих цінностей, на грунті пріоритету визвольної акції довершити переоцінку духовних і політичних вартостей.

Список літератури

1. Ганиаж Б. Збірник «Z dziejow Ukrainy» - ґенеза, конструкція, зміст, рецепція // Молода нація: Альманах. – 2002.- № 4 (25). - С. 16-35.

2. Гелів С. Ідея української державності в історичних працях В. Липинського // Український час. – 1994. - № 1. С. 40-50.

3. Гирич І. В.Липинський – узасаднювач української державницької ідеї // Історія в школах України. – 2005. - № 8. – С. 45-50. - № 9. – С. 44-47.

4. Гордієнко М. До нації через державу: Липинський // Україна і світ сьогодні. – 2003. – 5-11 квітня (№ 13). – С. 5.

5. Горєлов М. Місцевий патріотизм у державницькій теорії В.Липинського // Історія України. – 2001. - № 18. – С. 4-5.

6. Шашкевич Я. Липинський і Українська революція // Український час. – 1994. - № 1. – С. 50-53.

7. Дядю М. В.Липинський на сторінках щоденника й у листах Осипа Назарука // Молода нація: Альманах. – 2002. - № 4)25). – С. 127-160; С. 202-211.

8. Іваненко А. Засновник державницької школи в українській історіографії В.Липинський // Історія України. – 2003. - № 43. – С. 1-6.

9. Осташко Т. В.Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація.: Альманах. – 2002. - № 4(25). – С. 56-90.

10. Рецепція ідей В.Липинського в сучасній Україні // Альманах: Молода нація. – К.: Смолоскип1996. - Вип. 2. – С. 5-60.

11. Сверстюк Є. Залізні стовпи В.Липинського // Політологічні читання. – 1994. - № 1. – С. 209-215.

12. Терещенко Ю. В.Липинський і Вільгельм Габсбург на політичних перехрестях // Молода нація. – 2002. - № 4 (25). – С. 91-126.