Реферат: Виникнення козацтва і його значення в культурному поступі українського народу

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували пол­ковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низо­вого».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слу­хали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й ва­рили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чо­боти, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обсту­пали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно напада­ли на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або пе­ремога, або смерть!»

Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й від­ступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то три­мав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, оборо­няло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.

3. ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ

Життя на Україні було тоді зовсім не таке, як нині. Були зовсім інші порядки. Передусім скажемо, що не всі люди мали тоді однакові права. Одні мали їх і пану­вали, а другі не мали жодних людських прав; їх просто вважали за рабів та невільників.

Правда, ще давніше, за княжих часів, селяни-гос­подарі вважалися за вільних людей. Були тільки нечис­ленні невільники з полонених ворогів, або з тих, що за­боргували і мусили борг відслугувати у бояр або й у господаря на селі. А коли після занепаду княжої держа­ви прийшла на Україну литовська, а по ній польська влада, то і завелися на Україні такі самі порядки, які були тоді в Польщі і в цілій Європі.

А в Польщі було так: всі люди ділилися тоді на су­спільні верстви. Були такі головні чотири верстви людей: шляхта, духовенство, міщани і селяни.

Найбільші права і привілеї мала шляхта. Шляхтичі ставали урядниками, мали землю і всім орудували. Мали свій окремий суд. Платили дуже малі податки, бо вони самі на сеймиках ті податки ухвалювали. Короля не боялися, бо король був залежний від сейму у Варшаві, а сейм складався з шляхти і духовенства. Польське ду­ховенство мало також усякі права і привілеї, а податків не платило. Міщани мали свою управу в містах, де були купцями або ремісниками та гуртувалися в різних цехах. І хоча вони не мали тих гонорів, що шляхта, і платили великі податки, але були вільні і мали свій суд, який складався з бургомістра і з радних (війта і лавників).

Найгірше жили селяни, або, як їх тоді називали, хлопи. Не мали ніяких прав; не мали своєї землі, не мали суду, бо судив їх дідич; не мали свободи та й не сміли ні­куди вийти зо свого села. Земля, на якій працювали, була власністю пана, дідича, шляхтича, а за те, що він відпус­кав селянам кусень землі на життя, мусили селяни від­робляти панщину, спершу по кілька днів на тиждень, а потім і цілий тиждень, так, що не було часу і свого кус­ника поля управити. А за найменшу провину пан мав право підданого хлопа бити, і за це йому нічого не грозило.

Так робили польські шляхтичі-дідичі з своїми поль­ськими селянами, а певно, що ще гірше поводилися вони з українськими селянами на Україні.

Та треба знати, що не тільки селянство на Україні так тоді бідувало за польських часів. І духовенство тер­піло подібно. Жило в темноті і в нужді. Українські міща­ни також бідували. Їх притісняли з усіх боків і наклада­ли величезні податки. Та й українській шляхті жилося гірко. Лише ті, що змінили свою батьківську віру і народ­ність та перейшли на польське, ставали панами-магна­тами, а такі, на жаль, траплялися. Хоча були й такі, хто і своєї віри твердо тримався та ще й народові помагали встояти.

Як же народ український оборонявся перед такою бідою? Оборонявся різними способами, щоб не згинути і не пропасти.

Передусім селяни й інші стани (верстви) почали вже в 15 столітті втікати від лютих панів за Дніпрові пороги і там заломили Січ. А як козаки-січовики жили і оборо­няли рідний народ і віру не тільки від татар і турків, але й від інших ворогів, ми вже знаємо.

Крім того, що козацтво боронило народ, народ сам почав горнутися до освіти і гуртуватися в церковні брат­ства, а освіта й організація — це також важлива зброя в обороні.

Звідки пішли братства? Почали їх закладати ук­раїнські міщани при своїх церквах, а робили це тому, що у гурті легше оборонити свою віру від усяких напас­тей і легше втримати церкву. При братствах закладали шпиталі, де лікували убогих, і закладали школи, де вчилися діти міщан і утверджувалися в своїй вірі. Такі брат­ства були у Львові (найстарше), Вільні, Луцьку, Києві і в інших українських містах. Тим братствам помагали знатні українські шляхтичі, т. зв. «кармазини», нащад­ки князів, і гетьмани. З нащадків князів найбільше при­служився для освіти на Україні князь Костянтин-Василь Острозький. Він заклав у Острозі славну Острозьку Ака­демію (наприкінці XVI століття), де вчилися діти шляхти, міщан і козаків. З тої школи вийшло дуже багато відомих людей, які потім дуже прислужилися свому народові. З цеї Академії вийшов і гетьман Петро Конашевич-Са-гайдачний, що заснував у Києві Богоявленське Братство і до нього вписався сам з усіма козаками. При братстві відкрив, разом з нововисвяченим митрополитом Йовом Борецьким, школу. В тім дуже йому помогла відома в тих часах українська шляхтянка, Гальшка Гулевичева.

Школа при Київськім братстві розвинулася згодом у вищу школу, найбільшу на Україні. Поширив її пізні­ший Київський митрополит (від 1632 року) Петро Мо­гила, нащадок молдавського князя (господаря) Симеона, що його турки прогнали з Молдавії.

Київський митрополит Петро Могила

Петро Могила був дуже вчений чоловік, а при тім твердо тримався ук­раїнської віри і народу, бо полюбив його дуже. Він пере­мінив братську школу в Києві на Академію, наче уні­верситет, де вчилося тисячу студентів, а між ними були вже й дуже убогі діти, які жили в бурсі при школі. З уч­нів тої Академії повиходили освічені люди, зокрема свя­щеники, але й багато учителів та козацьких старшин. Одні й другі своїм знанням помагали опісля своєму на­родові.

Рівночасно з братствами й школами почала на Ук­раїні розвиватися друкарська справа.

Перша книжка, надрукована нашим письмом, ви­йшла 1491 року в Кракові. Була то богослужебна книга, видана князем Костянтином Острозьким, дідом Костян­тина-Василя. Потім почали закладати друкарні на Украї­ні і в Галичині. З Москви втік 1573 року друкар Іван Федорів, бо його темні москалі хотіли вбити за те, що друкував книги. Він заснував друкарню при Ставропігій­ськім братстві у Львові, а потім в Острозі; крім того, виникли тоді друкарні в Києві, в Вільні, в Рогатині і на­віть по деяких селах. Ті друкарні (як, наприклад, в Уневі, заснована Варлаамом Шептицьким, і в Угерцях, де відкрив друкарню Олександр Шептицький, прапрадіди нашого митрополита Андрея) друкували спершу бого­служебні книги і біблії, а згодом і всякі світські та пов­чаючі книжки і шкільні підручники. Всі українські мі­щани, козаки, духовні і шляхта горнулися до книжки; один московський подорожній, який тоді був на Україні, пише, що в неділю всі українці, чоловіки і жінки, ідуть до церкви з молитовниками і всі вміють читати. А в Росії тоді не було ще й друкарень, а навіть між московськими боярами було мало грамотних і письменних.

Це прагнення українського народу до книжки і знан­ня свідчить, що наш народ висококультурний. І це вряту­вало його від знищення в неволі. Народ наш витримав найгірші часи, а коли згодом і до селянських хат блиснуло світло науки, то вже ніяка ворожа сила не могла народу знищити. Отже, пам'ятаймо про це і всіх заохочуймо до науки і до книжки.

Як ми вже сказали, вищі українські верстви, себто нащадки князів і боярів, духовенство і міщани взялися шукати тоді порятунку в освіті та науці. Але селяни тер­піли далі і сподівалися від тих верств (та, головне, від козацтва, що стало тоді окремою верствою і здобуло собі деякі ширші права) порятунку. І, як побачимо далі, той порятунок прийшов, і тоді селяни стали поруч козацтва до оборони своїх прав.

Література:

1. Крип’якевич І.П. Історія України (Відп. редактори Ф.П.Шевченко, Б.З.Якимович - Львів: Світ, 1990..- 520 с.) ("Пам'ятки історичної думки України")

2. Михайло Грушевський "Ілюстрована історія України". Видання "Золоті ворота" філіалом СП "Лісінвест" та журналом "Радуга".

3. В.Ф.Антонович "Українська культура", Київ, 1993.

4. Антін Лотоцький . "Історія України", Івано-Франківськ, "Просвіта", 1991.