Реферат: Визначні французькі медики

З часів, коли панувало схоластичне викладання на медичних факультетах, хірурги вважалися лише допоміжними медичними працівниками. Навіть тих, хто закінчував хірургічну школу – коледж св. Козьми в Парижі, - не вважали лікарями. Закінчуючи цю школу, випускники давали таке зобов'язання: «Клянусь, що завжди корити­мусь деканові факультету в усіх пристойних і чесних справах, виявлятиму пошану і повагу до всіх докторів цього факультету, як це повинні робити учні». Основна маса хірургів навчалась не в школах, а в майстернях цирульників, як звичайного ремесла. Постійні війни, в зв'язку з якими виникала потреба в хірур­гах для лікування поранених, значне поширення сифілісу, який лікували також хірурги, піднесли значення їх в очах населення і правлячих кіл. Використавши слушну нагоду - вдале виліку­вання французького короля Людовіка XIV від фістули прямої кишки, - двірські хірурги Марешаль і Ла-Петроні дістали доз­віл на відкриття в Парижі спеціальної вищої школи, яку вони назвали академією. Відкриття Хірургічної академії (1731) ви­кликало різкий протест професорів і студентів медичного факультету Паризького університету. Але вуличні демонстрації і протести не могли протистояти впливові хірургів, які були пер­шими камердинерами короля.

В 1745 р. Хірургічну академію було прирівняно до медично­го факультету університету. Ця дата в історії хірургії вважає­ться епохальною: спочатку у Франції, а потім і по інших краї­нах хірургічна наука займає в медичних вищих школах належ­не їй місце, а хірурги зрівнюються в правах з лікарями.

У ці ж роки самостійною спеціальністю стало зуболікування. У Франції було офіційно введено звання дантиста, яке присвою­валося після складання відповідного іспиту. Видатним хірургом і зубним лікарем у XVIII ст. був француз П. Фошар (1690- 1762). Йому належить видання (1728) першої в історії медици­ни праці, в якій систематизовано відомі на той час знання, що стосувалися лікування зубів та захворювання порожнини рота взагалі. Фошар був винахідником штучних зубів зі штифтами, обтураторів, пломбування зубів золотою, свинцевою і олов'яною фольгою. У Франції зубний лікар Мутон почав виготовляти (1756) золоті коронки. В цьому ж році німецький лікар П. Пфафф описав воскові зліпки щелеп для виливки зубних протезів. У 1836 р. американський лікар Спунер для некротизації пульпи застосував миш'як. Важливим фактором для розвит­ку зуболікування був винахід в Америці ножної бормашини (Морисон, 1870). Класичні праці з гістології зубів з описом одонтобластів в дентинних канальцях і перших щипців, відпо­відних анатомічній формі зубів, належать англійцю Д. Томсу. Швидкому розвиткові зуболікування як і лікуванню щелеп­но-лицевих захворювань, наприкінці XIX ст. сприяло поєднання підготовки дантистів з вищою медичною освітою. Стоматологія відокремилась у самостійну хірургічну спеціальність.

Першим керівником Паризької хірургічної академії був ви­датний хірург Жан Пті (1674- 1760). Пізніше в академії пра­цювали П'єр Дезо (1744- 1795), Франсуа Шопар (1743- 1795), які організували в паризьких госпіталях перші хірургічні кліні­ки і почали видавати перший хірургічний журнал. Імена цих хірургів зберігаються до наших днів в анатомо-топографічній номенклатурі та десмургії (трикутник Пті, замок Шопара, по­в'язка Дезо).

Лікарі-матеріалісти. Винахід перкусії, аускультації

У XVIII ст.- напередодні Французької буржуазної револю­ції - в медицині, як у науці взагалі, відбувалася особливо за­пекла боротьба між матеріалізмом і ідеалізмом. У цій боротьбі визначна роль належить французьким лікарям-матеріалістам. Усі прояви життя вони прагнули пояснити законами механіки і фізики. Це і не дивно, бо в той час механіка була єдиною роз­винутою наукою, основні положення якої були підтверджені в практиці виробництва. Класичними представниками механізму в природознавстві були Г. Галілей, І. Ньютон, П. Лаплас. В ме­дицині представниками механістичного матеріалізму були ліка­рі Леруа, про якого ми вже згадували, Ламетрі і Кабаніс.

Жюльєн Ламетрі (1709- 1751) спочатку вивчав богослов'я, але невдовзі відійшов від нього і почав вивчати фізику і медицину, ставши на все життя переконаним атеїстом. Не задовольняючись навчанням у Паризькому університеті, в якому ще переважали схоластичні методи викладання, він учиться далі в Лейденському університеті у Бургава. Повернувшись до Франції, Ламетрі пропагує праці і методи навчання Бургава, гостро висміює професорів-схоластів французьких медичних факультетів. Переслідуваний за цю критику, він по­вертається до Голландії, де й пише свої основні праці: «Людина - машина», (1747), «Людина - рослина» (1748), «Людина більше ніж машина» (1748). Аналізуючи великий природничонауковий матеріал, в праці «Людина - ма­шина» він висловлює думку про єдність живої природи і поступове удоскона­лення живих істот, наближаючись тим самим до ідей еволюції. Голландське духівництво спалило цю книжку, загрожувало йому смертною карою, і він змушений був виїхати до Німеччини, де й помер.

Ламетрі, поділяючи в основному погляди попередніх матеріалістів-механістів, у загальнобіологічних питаннях пішов далі: він був близький до розуміння еволюції органічного світу, пере­ходу в системі організмів від простих до складніших. Властивіс­тю організованої матерії він вважав здатність до відчуття. Ця властивість, твердив він, відіграє основну роль у сприйманні навколишнього світу. Представників такого погляду називають сенсуалістами. Ламетрі серед сенсуалістів був прихильником су­то матеріалістичної течії.

Видатний представник французького механістичного мате­ріалізму лікар П'єр Кабаніс працював у період французької буржуазної революції кінця XVIII ст. і був її активним учасни­ком.

Велика французька революція 1789 р. була епохальною по­дією не лише для Франції, а й для всієї Європи.

У своєму впливі на всі сторони державного і суспільного життя Велика революція не обійшла і медицину. Медична ді­яльність у XVIII ст. у Франції зберігала всі риси середньовіч­ного укладу. «Немає іншої такої науки або практичної діяль­ності, куди проникло б стільки вад і зловживань»,- писав про дореволюційну медицину у Франції Вік д'Азір, передовий лікар і вчений. Перша програма докорінного поліпшення медичної справи знайшла вираження у декларації, зробленій у Законо­давчих Національних Зборах 12 вересня 1790 р. від імені ліка­рів - учасників Зборів лікарем Ігнасом Гільйатаном, депутатом від Парижа; «Науки і мистецтва у вільного народу не можуть бути тими ж, що в народу-раба. Медицина, така необхідна для громадян, істотно впливаючи на їхнє здоров'я і життя, лишає­ться схоластичною у її викладанні, а в сільських місцевостях цілковито віддана неуцтву й навіть шарлатанству. Вона потре­бує повної перебудови для блага громадян»[1] .

Медичні заходи, здійснення яких підлягало державній владі, об'єднувались під назвою «політичної медицини», а лікарів, що займалися нею, іменували «лікарями-політиками». П.-Ж. Кабаніс, що відігравав головну роль у перебудові лікувальних закла­дів і медичної освіти, так визначав завдання підготовки нових, потрібних народові лікарів: «От що буде віднині істотно відрізняти підготовку лікарів від того, що застосовувалось до револю­ції: учні вивчатимуть анатомію на секціях, хімію - роблячи до­сліди, фармацію - готуючи ліки, практичну медицину - здій­снюючи догляд за хворими. Правила і закони медицини можуть бути вироблені тільки біля ліжка хворого». Неважко побачити в цих словах прямий збіг з принципами клінічної медицини Бургава.

Революційний Конвент декретом від 8 серпня 1793 р. закрив Академію наук і Хірургічну академію, як «вогнища реакції та марнослів'я». Наступного року було докорінно змінено програму в медичних школах Ecoles de sante - школах здоров'я, належну увагу приділено викладанню анатомії і хірургії. Замість старих академій було створено Національний інститут науки і мистецт­ва, в якому викладали видатні представники французької науки, серед них відомий математик Лаплас, який у 1797 р. у праці «Будова світу» подав свою фізико-механічну гіпотезу походжен­ня Сонячної системи з газової туманності. В цьому інституті працював і Кабаніс.

Кабаніс та його однодумці стояли на висоті природознавства свого часу, але не знали й не розуміли закономірностей суспіль­ного розвитку, виявлених і осмислених пізніше. Першооснову суспільного життя вони пов'язували із запитами «природи лю­дини». Законодавцям революції Кабаніс рекомендував «зверну­тися передусім до фізіолога, що ретельно збирає всі дані, які може дати природа людини у здоровому і хворому її стані».

«Тут, в самій організації людини, - вважав Кабаніс, - власною рукою природи накреслено невитравними знаками вічні принци­пи, основи наших прав і обов'язків», «медицина знаходить у віч­них законах природи основи прав і обов'язків людини». Отже, хоч Французька революція 1789 р. і проголосила, в теорії, як основну свою вимогу перетворення суспільного ладу, фактично з огляду на обмежений світогляд її діячів - механістичний ма­теріалізм - визнавалося вирішальне, провідне значення органіч­ної, фізіологічної «природи людини».

П'єр Кабаніс (1757- 1808), за дорученням Конвенту, реорга­нізував роботу лікарень у Парижі. У своїх наукових працях він обстоював єдність природи. Полемізуючи з видатним природо­знавцем тих часів Бюффоном, він писав: «Ми бачимо безсумнів­ний і нерозривний зв'язок між так званою мертвою природою і живою». За Кабанісом, на розвиток органічних речей, тварин, включаючи і людину, мають вплив зовнішні обставини, такі, як клімат, їжа тощо. Нові зміни в рослинах і тваринах, що поста­ють випадково або під впливом тих чи інших зовнішніх умов, можуть, на його думку, передаватися спадкове і з часом, через кілька поколінь, закріплюватися. Не лише природа, зазначав Ка­баніс, діє на людину, а й діяльність людини змінює природу, певною мірою впливає на неї: людина здатна болота перетвори­ти на розкішні луки, безводні пустелі - на садки і виноград­ники.

Поділяючи погляди механістів, Кабаніс виступив проти без­застережного перенесення законів механіки і математики на функції організму, хоч у питанні взаємовідношення фізичних і психічних процесів він уподібнював функцію мозку - мислен­ня - до виділення секретів шлунком і печінкою.

Велика заслуга Кабаніса - в його намаганнях створити за­гальну матеріалістичну теорію медицини, що грунтувалася б на досягненнях природничих наук, довести її науковий характер. Кабаніс доводив, що недосконалість та невдачі медицини на певному етапі не можуть бути підставою для висновків про її безсилля: «Потреби людства породили її, час і спостереження зростили та розвинули. Вже внесено ясність у велику кількість питань, які визнавались нерозв'язними. Що можна вважати від­криттям, в наслідках якого ми безпосередньо зацікавлені? Хто може сказати: розум людини дійде до певної грані, а далі не піде? Хто знає межу довершеності?»

В роки Французької революції Кабаніс як керівник медичної справи перебудував викладання в медичних вищих школах на основі клінічного підходу та реорганізував роботу паризьких лі­карів; він був прибічником павільйонної системи лікарень.

Це дало змогу Філіппу Пінелю (1745- 1826) здійснити в 1793 р. докорінні реформи у справі медичної допомоги психіч­ним хворим. Призначений головним лікарем центральної психі­атричної лікарні поблизу Парижа, яка фактично була для цих хворих в'язницею, він обладнав для них окремі палати, ввів належне медичне обслуговування, зовсім скасував усі примусові засоби, запропонував трудотерапію. У своїй двотомній праці «Медико-філософський трактат про психічні порушення» пси­хічні захворювання він розглядав не як захворювання душі, як вважалось тоді, а шукав причини цих хвороб у середовищі, звід­ки походить хворий, в обставинах його життя, у вродженій схильності, травмах голови тощо. Реформи Пінеля мали вели­кий вплив на теорію і практику психіатрії в усіх країнах світу. Його найближчий учень Жан Ескіроль (1772- 1846) справедли­во вважається засновником наукової психіатрії. Ескіроль пер­шим довів різницю між галюцинаціями й ілюзіями, розвинув учення про мономанію, описав прогресивний параліч, ввів у психіатрію поняття про ремісії та інтермісії, а також вважав за необхідне враховувати соматичний стан хворого.

На загальний розвиток медицини мали значний вплив праці сучасника Кабаніса Марі Франсуа Ксав'є Біша (1771 - 1802), видатного анатома, фізіолога і клініциста. Незважаючи на своє коротке життя (помер на 31-му році від туберкульозу), Біша залишив по собі праці, які назавжди забезпечили йому місце в історії медичної науки.

М. Біша - син провінційного лікаря. В часи французької революції працював помічником польового хірурга; в 1794 р. почав працювати в «Hotel-Dieu» під керівництвом Дезо. З 1797 р. до кінця свого короткого життя Біша викладав у Ecoles de sante анатомію, фізіологію, хірургію; працював із запа­лом до пізньої ночі, часом спав у лекційному залі; за зиму сам зробив близько 600 розтинів, експериментував на тваринах. Навіть в останній стадії хвороби, коли почалися кровохаркання, не припиняв роботи, поки під час сильної кро­вотечі не впав на східцях і вже не піднявся. Учні забальзамували голову Біша: через 50 років, коли переносили останки його в іншу могилу, голову вклали в труну.

У своїх працях «Загальна анатомія, пристосована до фізіо­логії і медицини» та «Фізіологічні дослідження про життя і смерть» Біша гостро виступив проти анімізму Шталя і взагалі віталістів. Усі явища в організмі відбуваються, за Біша, лише за законами природи, але своєрідно, не так, як процеси суто хімічні чи механічні. Отже, в цьому питанні Біша заперечував погляди ятрофізиків і ятрохіміків. Біша звернув увагу на важ­ливий факт - існування взаємного зв'язку функцій організму, наявність «симпатій». «У живих тілах усе пов'язане, зчеплене такою мірою, що порушення функцій в якій-небудь частині не­минуче відбивається на всіх інших».

Вивчаючи на трупах, у численних експериментах будову і функцію організмів у нормальних умовах і при різних захворю­ваннях, Біша дійшов висновку, що об'єднуючим фактором для органів є тканини. За Біша, організм людини складається з 21 тканини. Будь-яка тканина, до якої б частини тіла вона не належала, має однакову будову, однакові властивості. Патоло­гічні зміни, що відбуваються в певних тканинах, мають однако­вий перебіг у всіх органах. Хворіти може кожна тканина само­стійно, а не лише орган в цілому. Біша, таким чином, одним з перших намагався шляхом наполегливих дослідів, а не умоглядних міркувань встановити певні положення, закони, за яки­ми відбуваються фізіологічні явища. В цьому його історична заслуга.

Справу Біша гідно продовжували у Франції його відомі учні Лаеннек і Дюпюїтрен.

Рене Лаеннек (1781- 1826) у своїх працях багато уваги при­діляв вивченню зв'язків між симптомами захворювань і змінами, які знаходять при патологоанатомічних розтинах, та можливос­тями зажиттєвого розпізнавання цих змін в органах. Особливо докладно вивчав він захворювання органів грудної клітки. У той час крім давніх методів дослідження при хворобах органів груд­ної клітки - огляду, пальпації, зрідка вислухування вухом - почали застосовувати і метод вистукування - перкусію. Пропа­гував цей важливий метод діагностики у Франції видатний тера­певт, знавець захворювань серця Жан-Ноель Корвізар (1755- 1821), який переклав з латинської на французьку мову твір винахідника цього методу Леопольда Ауенбруггера, лікаря з Відня.

Леопольд Ауенбруггер (1722- 1809), після семирічної напо­легливої роботи, в 1761 р. у Відні опублікував працю під назвою «Inventum novum ex percussione thoracis humani ut signo abstrusos interni pectoris morbos detegendi» («Новий винахід через перкусію грудної клітки людини виявляти ознаки прихованих внутрішніх грудних хвороб»). Ця робота на батьківщині автора не привернула до себе належної уваги, і лише Корвізар довів до широких лікарських мас усю важливість цього винаходу для діагностики.

Починався цей твір такими словами: «Я подаю тобі, ласкавий читачу, винайдений мною новий спосіб для виявлення захворювань органів грудної кліт­ки. Він складається з вистукування грудної клітки людини, яке внаслідок зміни звучання тонів дає уявлення про внутрішній стан її. Все це я описав на підставі багаторазово проведених мною вистукувань, які незмінне свідчили про справедливість моїх висновків. Ніякого марнослів'я і прагнення виділитися у цій моїй прані немає».

Лаеннек, використовуючи перкусію при дослідженні органів грудної клітки, доповнив це дослідження ще вислухуванням вухом, як це робив свого часу Гіппократ, а пізніше вислухуван­ням трубочкою.

На думку про можливість використовувати безпосереднє вислухування навів його, за словами самого Лаеннека, такий буденний факт. Якось він ішов на виклик до хворої через двір Лувру. Лувр за час революційних подій зазнав значних пошкоджень, тепер його ремонтували і двір був завалений будівельними матеріалами. Лаеннек звернув увагу на двох хлопчиків, які грались дере­винками: один з них шкрябав на одному кінці деревинки, а другий вухом ви­слухував на другому. Хвора, яку мав дослідити Лаеннек, була молода, дуже огрядна дівчина з недугою серця. Уявлення про роботу серця промацуванням нічого не дало: прослухати серце безпосередньо вухом соромливий Лаеннек не наважився. «Пристойність не дозволяла мені, - пише він, - вдатися до цьо­го засобу». У нього раптово виникла думка послухати хвору за прикладом хлопчиків. Він міцно згорнув паперовий зшиток і приклав до грудей хворої. «Першого разу, коли я застосував цей засіб, я настільки ж здивувався, як і зрадів, почувши тони серця чіткіше і виразніше, ніж коли вислухував безпосе­редньо вухом. Я тоді не подумав, що цей засіб може дати багато корисного не лише для дослідження биття серця, а й усіх тих рухів, які можуть викликати шуми в грудній клітці, як дихальні шуми, звук голосу, хрипи, скупчення ріди­ни в плеврі чи перикарді». З винятковою наполегливістю Лаеннек починає пе­ревіряти можливості використання посереднього вислухування. Він виготовляє для цього два з'єднаних дерев'яних циліндри, названих ним стетоскопом (від ?????????? - груди, ???????? - досліджую). Перша модель такого стетоскопа збері­гається в Лаеннеківському музеї в Нанті - місті, де Лаеннек здобув медичну освіту. Протягом трьох років він працює в лікарнях, нагромаджуючи факти, перевіряючи те, що чує, вислухуючи хворого із змінами в органах, які можна виявити під час секцій. В 1819 р. він публікує свою відому працю «Трактат про безпосередню аускультацію». Епіграфом до книги він узяв слова Гіппокра­та: «Вміти досліджувати - вже велика частина майстерності». Користуючись стетоскопом, Лаеннек описав багато аускультативних ознак, дав їм назву і пояснення, які в значній частині поділяють учені і в наш час. Такі терміни, як пуерильне, сакадоване дихання, егофонія, амфоричний шум, капілярний брон­хіт, геморагічний інфаркт та ін., належать йому.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--