З піфагорійством та самою особистістю Піфагора пов'язано багато легенд та чудових історій, які дійшли до нас у пізній неопіфагорійській та неоплатонівській літературі.

Близьким до істини э передбачення багатьох дослідників, що спочатку піфагорійство носило практично – містичний характер і що тільки потім воно отримало своє теоретичне, математичне та музичне обґрунтування. Однак вже з самого початку ця містика повинна була мати внутрішнє відношення до числової гармонії, передвісниками якої піфагорійці були завжди.

Своїм вчення про число піфагорійці охопили все буття. Піфагорійство – це вчення:

про числа самі по собі, або про богів як числа;

про космос, як число;

про речі як числа;

про душі як числа та

про мистецтво як число

Вплив піфагорійського братства у першій половині 5 в. до н.е. безперервно ріс. Але його намагання віддати владу «найкращим» прийшло в конфлікт з підйомом демократичних настроїв у грецьких містах південної Італії, й незабаром після 450 до н.е. в Кротоні спалахнуло повстання проти піфагорійців, яке призвело до вбивства та вигнанню багатьох, якщо не всіх, членів братства. Ще в 4 в. до н.е. піфагорійці користувалися впливом у південній Італії, а в Таренті, де жив друг Платона Архіт, він зберігався ще довше. Однак куди важливішим для історії філософії та естетики було створення піфагорійських центрів в самій Греції, наприклад у Фівах, у другій половині 5 ст. до н.е. звідси піфагорійські ідеї проникли в Афіни, де, якщо вірити платонівському діалогу Федон , вони були засвоєні Сократом та перетворились у широкий ідейний рух, початий Платоном та його учнем Аристотелем.

В наступні століття фігура самого Піфагора була оточена великою кількістю легенд: його вважали перевтіленим богом Аполлоном, гадали, що у нього було золоте стегно й він був здатен викладати в один і той же час у двох місцях. Батьки ранньохристиянської церкви відвели Піфагору почесне місце між Мойсеєм та Платоном. Ще у 16 ст. були посилання на авторитет Піфагора у питаннях не только науки, але й магії.

Висновки

Великий внесок Піфагора в розвиток естетики очевидне. До Піфагора естетика засновувалася, головним чином, на міфології, на фантастичному уявленні про природу та суспільство. Саме з піфагорійців датується історія наукової естетики, що спирається на закони природно – наукового пізнання. Піфагорійці вважали, що в основі всіх речей та явищ лежить число. Цим самим був зроблений перший крок до розуміння закономірностей світу.

Піфагорійство здійснило великий вплив на історію естетичних вчень. Це відчувалося протягом всієї античності. Елементи піфагорійської естетики ми знаходимо у Платона. Спробу відродження піфагорійської естетики та філософії зробили так звані „неопіфагорійці”. Принципи піфагорійської естетики залишалися живими і в середньовічній естетиці як Західної Європи, так і країн Сходу.

Оригінальні твори Піфагора та піфагорійців не збереглися. Свідоцтва про піфагорійську естетику до нас дійшли у висловлюваннях пізніших авторів давнини.

Все вище сказане говорить про те, що антична естетика має специфічні риси, що відрізняли її від пізніх естетичних теорій. Перш за все категорії античної естетики універсальні, вони в однаковій мірі відносяться до самої дійсності, до законів будови та розвитку речей, до процесів пізнання. Разом з тим ці категорії античної естетики э і категоріями етики, діалектики, натурфілософії і т. д. Тим самим вся дійсність, всі форми суспільної діяльності виступають як предмет естетичного пізнання.

Специфічні особливості античної естетики обумовлювалися багато в чому тією особливою роллю, яку відігравало в суспільному житті Давньої Греції мистецтво. Характерним э те, що мистецтво у греків ще не виокремилося в окрему самостійну галузь. Воно ще тісно пов’язанез ремеслом, вихованням, гімнастикою політикою і навіть медициною. Тому греки дивилися на мистецтво менш духовно, надавали йому такого значення, яке ми, користуючись сучасною термінологією, не можемо назвати інакше ніж ужиткове. Але якщо в сучасному розумінні „ужиткове” значить несамостійне, то антична естетика, напроти, вважала основною саме утилітарно – практичну функцію мистецтва, так як прекрасне для греків означало все те, що потрібно і необхідно.

Характер античної естетичної термінології дозволяє відтворити особливості естетичного сприйняття давніх греків, специфіку античного типу естетичної чуттєвості. Бо вчення про міру, гармонію та інше не були у греків абстрактними метафізичними доктринами. Грецька міра, що втілилася в каноні грецької скульптури, в дорійських та іонійських орденах грецьких храмів, в дорійських та іонійських ладах грецької музики, одночасно відображає внутрішній світ людей Давньої Греції, їх відношення до світу, до людини і до мистецтва.

Список використаної літератури

1. Античная музыкальная эстетика. – М., 1960

2. Віхи в історії античної естетики. – К., 1988

3. Естетика. Навч. посібн. За ред В. Лозового. – К., 2003

4. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. – В 5-ти томах. – Т. 1. – М., 1962

5. История эстетической мысли. В 6-nb томах. – Т. 1. – 1985

6. Лосев А. История античной эстетики. – М., 1988

7. Овсянников М. История эстетической мысли. – М., 1984