Реферат: Взгляд на личность в чань-буддизме

Виконав: Прийняв:

Студентка групи ЗІС-01 Викладач

Соколова Наталія Сергіївна м.Київ

2002р.

План:

1. Вступ.

2. Чань-буддізм і чанська філософія особистості.

2.1.Виникнення і історія заснування Чань-буддізму.

2.2. Основні доктрини Чань-буддізму.

2.3. Людина, особистість в Чань-буддізмі.

3. Висновок.

Минають роки, десятиріччя... Одне покоління змінює інше. В кожну епоху людське життя фіксується в матеріальних і письмових пам'ятках культури, залишаючи для наступних поколінь свій слід: хороший чи поганий, глибинний або поверхневий, помітний, або захований. Нове покоління будує своє життя не у вакуумі: воно так чи інакше сприймає матеріальні і духовні цінності, що були створені попередниками. Це відноситься як до людства в цілому, так і до окремого народу.

В останнє десятиріччя Україна і весь колишній Радянській Союз перетерпіли великі історико-культурні зміни, які відобразилися на стані людини в суспільстві. Людина опинилася в складній ситуації. Змінився рівень благосостоянія, змінилося все, до чого ми звикли. Для багатьох постало питання виживання. І як завжди вихід з такої складної ситуації людина шукає в духовному житті. Ось чому особливу цікавість викликає питання культури розвитку особистості, питання філософії психічної діяльності. Відповіді на ці питання деякі знайшли у спадщині народів Сходу.

Вивчення культури психічної діяльності народів Сходу, їх культурно-психологічні традиції, цікавий погляд на особистість представляють собою новий напрямок у сходознавстві, який виниклий на перехресті різноманітних наукових дисциплін: культурології, історії, психології, філософії, етнографії.

Традиційна китайська культура, котра, як відомо, є одною з найдавніших і розвинутих, досягла в процесі багаторічного розвитку високого ступеню культуризації явищ дійсності. по глибокому і точному визначенню відомого дослідника китайської культури академіка Алєксєєва, традиційний Китай - це "країна інтенсивної культури, котра не залишила жодного явища життя в первинній формі".

Традиційна китайська культура намагалася максимально упорядкувати первинний хаос, зменшити міру ентропії в навколишньому світі, не тільки на макрокомічному рівні, а й на мікрокосмічному, на якому протікає внутрішнє духовне життя людини. Тому, на самих ранніх етапах розвитку китайської культури, під процес культуризації підпадала і психічна діяльність людини, в результаті чого, в рамках загального складного і багатоаспектного культурного організму сформувалася самостійна культурно-психологічна традиція, яку ми визначаємо, як культуру психічної діяльності або психічну культуру.

В широкому і найбільш загальному визначенні культура психічної діяльності - це ступінь психічного розвитку особистості в напрямку, який визначається загальними тенденціями розвитку всієї культури, той рівень психічного вдосконалення людини як особистості, який був досягнутий в процесі засвоєння цінностей даної культури, набуття характеристик "культурної людини". Психічна культура є основною і визначною рисою культури особистості.

Культура особистості в китайській культурі набувала значної специфікації в залежності від того, в рамках якої підкультури (буддійської, конфуціанської, даоської) вона сформувалася. Але головним завданням її були розвиток і вдосконалення, виховання і тренування природних психічних здібностей людини з метою максимальної реалізації всіх потенційних можливостей його психіки для того, щоб оптимізувати свій фізіологічний і біоенергетичний статус у відповідність з відповідними релігійно-філософськими і соціально-психологічними нормами, які були сформовані в тій чи іншій школі традиційної китайської думки.

Культуру психічної діяльності не можна розглядати як чисто психічний або соціальний феномен, а як інтегральний фактор, який формується і функціонує в процесі інтенсивної взаємодії, взаємопроникнення культурних, соціальних і психологічних аспектів.

В силу практичної направленості і традиційно китайських навчань велике значення в них надавалося винищенню дуалізму знань і дійсності, теорії та практики. Це в свою чергу визначило найбільш пристальну увагу до проблеми людини взагалі. Китайські мислителі підкреслювали, що з двох елементів корелятивної пари "знання - суб'єкт знання" останній є визначальним. Знак типу особистості таким чином можна вважати центральним, найглибшим і універсальним знаком в будь-якому китайському вченні, і це в повній мірі відноситься до чань-буддізмі, в якому особистісному фактору також надавалося вирішальне значення.

Буддизм - одна з найдавніших на землі релігій. Буддизм виник в Індії в 16 в. до н.е. і широко розповсюдився, особливо в Китаї, Монголії, Таїланді, Бірмі, Японії, Кореї.

Про буддійську релігію та її засновника написано багато книг. Приведемо одну з легенд життя та діянь Будди.

В 16 віці до н.е. в князівському роді Шакьев народився хлопчик. Назвали його Сіддтхардха. Він жив у розкоші, отримав блискучу світську освіту. Він відрізнявся виключними здібностями і розумом, силою. Коли він став повнолітнім його нарекли Гаутамою.

Хлопця тримали у невідєнні стосовно важкого життя простого народу.

Одного разу він помітив старого жебрака. іншим разом - важкохворого, що лежав біля краю дороги. В третій раз - померлого, якого оплакували жінки. В четвертий раз - жебракуючого монаха, який просив милостиню. Ці чотири зустрічі вирішили його долю.

Глибоко вражений біллю та горем людей, Гаутама був здивований щасливим і спокійним обличчям монаха-жебрака. Він став розмовляти з ним і неочикувано для себе, молодий принц знайшов вирішення усіх проблем. Він вирішив: "Я зроблю те, що зробив цей молодий монах. Я відмовлюся від усіх багацтв, піду своїм шляхом. Я покину світ з його задоволеннями, знайду спокій, пізнаю істину, за допомогою якої навчу людей поборювати жебрацтво земного життя".

У 29 років Гаутама таємно покинув рідний дім, залишив молоду дружину і сина. Він скочив на улюбленого скакуна, якого підвів до нього його вірний служник, принц тихо проїхав сплячими вулицями. Щоб не було чутно стукоту копит, служник розкидав на його шляху квіти…

Довго їхав Гаутама і лише коли зник місяць і з'явилися промені сонця, він зупинився біля річки Анома. Він зняв дорогоцінну корону, сережки, віддав їх служнику, щоб він відніс їх до батьківського дому. Потім Гаутама відрізав своє довге волосся, скинув багату одежу, одягнувся як жебрак і став жити життям аскета. Тільки так, за звичаями давніх часів, можна було очиститися.

Щоб стати святим, треба було безропітно переносити життєві негаразди і фізичні страждання, відмовитися від особистого. Цього намагався досягти Гаутама: шість років він провів у скитаннях, зате прозрів духовно.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--