Реферат: Європа XIX століття

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо­нально-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявлен­ням багатства єдиного світового цілого — універсума.

У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правди­вий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Ро­мантики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, без­межну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, ре­гламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.

Романтичний стиль продовжував розвивати бароч­ні особливості у вигляді стрімкого руху форм на по­лотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкри­тої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було по­верненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчу­ження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурх­ливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (на­приклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єру­салиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокре­ма його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої куль­тури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаман­них народним пісням, баладам, епосу.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмерт­них казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції при­таманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828 рр.) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856 рр.), оперним та симфоніч­ним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884 рр.), фортеп'янній музиці польського компо­зитора Фридерика Шопена (1810—1849 рр.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазур­ках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазна­чити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» в різних його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їх думку, можна найкраще саме за допомогою музики.

Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ. зробити його більш людяним, передбачає не стільки за­глибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практич­них шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світо­відчуття, деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочина­ється ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окре­мий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін «реалізм» входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізнявся від нату­ралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. real- речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктив­не відображення дійсності, пов'язане з соціально-історич­ним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умо­вами, тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок харак­терів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодинокими романтичними бунтарями. Це були живі лю­ди, які діяли в реальних типових обставинах, що породжу-­вались самою дійсністю.

Реалізм виконував передусім критичну функцію віднос­но існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися до­вести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували на­родні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспіль­ного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, револю­ційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаман­на поезії Т. Г. Шевченка.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є «Шагренева шкіра» видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 рр.), «Парм-ський монастир» видатного французького письменника Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, 1783—1842 рр.) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870 рр.). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформува­лися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослі­дженні («Червоне і чорне» Ф. Стендаля», «Батько Горіо» та «Гобсек» О. де Бальзака тощо). Складний шлях до реа­лізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856 рр.). У його ліричній «Книзі пісень» змальо­вані почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використовує співучі інто­нації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г. Гейне писали музику відомі композитори, зокрема ком­позитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст. Г. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». В збір­ці «Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій пое­зії, звертаючись до реальних соціальних проблем.

Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808—1879 рр.) та Гюс-тава Курбе (1819—1877 рр.). Останній застосував термін «реалізм» до особливого напряму у малярстві. «Я... цілко­витий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди», — писав він. Образ «широкоплечих атлетів з народу» був го­ловним мотивом творчості видатного американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892 рр.), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й в машинах, меха­нізмах, залізницях, промислових містах та ін. У. Уїтмен мріяв про справжню рівність та свободу людей.

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О. де Бальзака. Всі його твори просякнуті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не банкір «загалом», а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує можли­вість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових ма­хінацій, структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIX ст., або «шляху нагору» молодого честолюбця. Фор­мулюючи ідею своєї серії романів під загальною назвою «Людська комедія», О. де Бальзак зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристра­стей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства,.., мені, можливо, вдасться написати іс­торію... звичаїв».

Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне європейській людині другої половиниXIX ст., знайшло своє втілення і в філософії. На хвилі наукової ре­волюції поширюється позитивізм, який стає одним з про­відних напрямів філософської думки. Виникнення позити­візму пов'язане з творчістю французького мислителя Огюс-та Конта (1798—1857 рр.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст. Як і просвіт­ники, О. Конт висловлює віру в безмежні можливості нау­ки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука не потребує над собою ніякої мета­фізичної надбудови. Проте він не заперечує існування тео­рії, яка б здійснювала синтез наукового знання, і за якою можна було б зберегти назву «філософія». Але зводитись вона може лише до загальних висновків з природничих та суспільних наук. Проте ні наука, ні філософія не повинні ставити питання про причини явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О. Конт розвинув ідею французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760—1825 рр.) про три стадії інтелектуальної еволюції людства. На пер­шій, теологічній, всі явища пояснюються, виходячи з релі­гійних уявлень; друга, метафізична, пов'язана зі з'ясуван­ням сутностей, причин, тут домінує філософія; на третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає мож­ливість науково-раціоналістичної організації життя. Особ­ливе місце при цьому О. Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати наукову політику, при­миряти консервативні та революційні тенденції в суспіль­стві. Він дивився на соціологію як на «позитивну мораль» людства, яка своїми принципами повинна сприяти «єднан­ню умів» і встановленню суспільного порядку.

Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціо­лог Герберт Спенсер (1820—1903 рр.), був засновником так званої органічної школи в соціології. Структуру суспільства, існуючі соціальні інституції він тлумачив за ана­логією з живим організмом, де кожний орган виконує влас­ну функцію. Основним законом соціального розвитку Г. Спенсер вважав закон виживання найпристосованіших суспільств. На революцію філософ дивився як на «хворобу» суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його етико-естетичним поглядам і розповсюджувався на культу­ру. Під останньою в широкому значенні цього слова Г. Спенсер розумів «приготування до наповненого життя». Культура «містить у собі, по-перше, таку дисципліну і таке знання, які є необхідними для дійсної самопідтримкн та утримання сім'ї... По-друге, всякий розвиток обдаровань, які сприяють утилізації людських насолод», — писав він.

Позитивізм відіграв значну роль у формуванні науково-світоглядних засад культури другої половини XIX ст. Фі­лософія позитивізму набула поширення не лише серед при-родничників, але й серед письменників, архітекторів, ху­дожників тощо. Зокрема, на грунті позитивізму сформував­ся естетико-художній напрям, який дістав назву «натура­лізм».

3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання (від натуралізму до символізму)

Натуралізм ( від лат. — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реаль­ності, людського характеру. Особлива увага зверталась на навколишнє середовище, яке в більшості випадків розумі­лося як безпосереднє побутове оточення людини.

Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відігра­ли досягнення природничих наук, зокрема фізіології. У фі­лософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтувався на позитивізмі О. Конта та позитивістській естетиці фран­цузького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Те-на (1828—1893 рр.), який ввів в естетику принцип «при­родного детермінізму». Сама ж теорія натуралізму була розробена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840—1902 рр.) в працях «Експериментальний ро­ман», «Романісти-натуралісти» та ін. Е. Золя зробив тала­новиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй лі­тературній творчості. В середині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа (Гі де Мопассан (1850—1893 рр.), Едмон Гонкур (1822—1896 рр.), Альфонс Доде (1840—1897 рр.) та ін.), яка проіснувала до кінця 80-х років. В'90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіт­кість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ. Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство так, як природознавець вивчає природу. Предметом спостереження проголошувалась «вся людина», про яку натуралісти мали намір розповісти «всю правду». Художній твір розглядав­ся як «людський документ», а основним естетичним крите­рієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переважаючий інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-якого роду ідей вели до обмеження можливостей натуралістичної літератури. Про­те вторгнення життєвої правди зумовило глибокий худож­ній вплив кращих творів натуралізму.

Вивчення матеріального побуту часто давало змогу на­туралістам зосередити увагу на соціальних передумовах людських вчинків, дослідити механізм взаємодії середови­ща і людини. Багатьом письменникам-натуралістам були властиві уявлення про зумовленість долі людини її фізіо­логічною природою або соціальним оточенням. І якщо Зо­ля, вірячи в науку і соціальний прогрес, намагався від­крити засоби впливу на середовище з метою більш розум­ної організації суспільства, то в інших письменників (на­приклад, у пізнього Гі де Мопассана) переважали моїиви фаталізму. Натуралісти відмовились від моралізування, вважаючи, що зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношен­ні. Вони вважали, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає не­придатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Звідси походить прагнення розширити тематику натуралі­стичних творів, збудити інтерес до «простих» явищ життя. В 60—80-х роках натуралізм відігравав позитивну роль в європейській культурі: він освоював нові теми, піднімав нові пласти дійсності, показував життя знедолених і при­гнічених, вивчав взаємозв'язок мас і особистості, функціо­нування соціальних організмів, роль підсвідомого в люд­ському житті тощо. Натуралізм ввів у обіг нові прийоми і засоби художнього зображення життя, виявив широкий демократизм і критичні тенденції, що сприяло розвою сус­пільної думки і художньої творчості.

Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні суперечності, мав свої вразливі місця. Сутність художньо-есте­тичних недоліків натуралізму влучно сформулював відомий філософ XX ст. М. Бердяєв. Характеризуючи ситуацію, яка склалась у літературі у XIX ст., він, зокрема, писав:

«В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал кра­си. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це поро­джує глибоку кризу мистецтва». Наприкінці XIX ст. вини­кає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.

Імпресіонізм (від франц. — враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і ніби підводив підсумок пошукам образотворчого мистецтва у XIX ст. Цей напрям пов'язаний із творчістю таких видатних майстрів, як Едуар Мане (1832—1883 рр.), Клод Моне (1840—1926 рр.), Огюст Ренуар (1841—1919 рр.), Едгар Дега (1834—1917 рр.), Ка-міль Піссарро (1831—1903 рр.), Альфред Сіслей (1839— 1899 рр.) та ін. Витоки імпресіонізму пов'язані з новатор­ськими пошуками -Е. Мане, який в передмові до каталогу своїх картин так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження». Критики відразу охрестили Е. Мане «імпресіоністом», пізніше так почали називати й інших художників, які знаходились на подібних позиціях (Іноді виникнення терміна «імпресіонізм» пов'язують з назвою картини іншого провідного діяча цього напряму К. Моне «Враження. Схід сонця», що набула широкої популярності після виставки 1879 р).

На початку 60-х років Е. Мане переосмислює компози­ційні та живописні прийоми майстрів XVI—XVIII ст., які прихильниками офіційного «салонного» мистецтва вважа­лись непорушними еталонами. У відомих картинах «Олім­пія», «Сніданок на траві» (обидві — 1863 р.) він робить талановиту спробу застосувати ці прийоми до зображення сучасного життя, що було розцінено як злочин щодо вимог «високого» мистецтва. Але перші негативні оцінки не спи­нили митця. Е. Мане рішуче оновлював побутовий жанр. У сценах міського життя він намагався вловити живі іскри поезії. Від зрівноважених «картинних» композицій, чіткого малюнку, гладкої манери письма майстер переходить до більш світлих, «імпресіоністичних», наповнених повітрям полотен, написаних широким мазком, до фрагментарної композиції, підкресленого «вихоплення» сцени з життя Ї водночас утвердження непорушних життєвих засад люд­ського буття. Таким є іскрометний, свіжий, стверджуючий красу світу «Бар «Фолі-Бержер»» (1882 р.) та інші твори цього періоду.

Імпресіоністи застосували новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому враженні глядачів. У тво­рах імпресіоністів світ являється в своєму вічному русі, природа — різноманітністю в своїх безмежних і чудових формах. Головну увагу вони зосередили на кольорі й світ­лі. Цим пояснюється їх інтерес до явищ світло-повітряного середовища, різних станів атмосфери, до вивчення проблем кольору, кольорозабарвлених тіней тощо. Звідси походить відмова від сюжету в традиційному розумінні на користь мотиву. Нові завдання викликали до життя цілу систему нових живописних прийомів: робота на відкритому повітрі, серії творів на один сюжет, підкреслена «випадковість» композиційного вирішення, відсутність чіткого контуру, роз­дільний мазок тощо. Найбільш послідовне втілення прин­ципи імпресіонізму отримали в творчості пейзажистів К. Мо