Реферат: Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України
Під конституційними правами особи в кримінальному судочинстві розуміється також сукупність фундаментальних, закріплених в Основному Законі й регламентованих кримінально-процесуальним законодавством України прав і свобод, якими наділяються учасники судочинства в досудових стадіях для захисту своїх законних інтересів з урахуванням обмежень, установлених у КПК та інших законах для захисту прав і законних інтересів інших осіб [9, с. 6].
Слід зазначити, що в процесі розгляду в роботі питань, пов'язаних з такими поняттями як „права” і „свободи” людини і громадянина, ми постійно будемо вживати поняття „особа”, „особистість”, „людина”, „громадянин”, „індивід”. Тому наявність різних аспектів їх тлумачення зумовлює необхідність визначитися з термінологією.
Особа – це людина в системі суспільних зв’язків і відносин, якій властиві риси та якості, що характеризують її в суспільному значенні й містять її соціальну оцінку. Це, зокрема: (а) здатність мислити і приймати усвідомлені, а не інстинктивні рішення; (б) індивідуальність (талант, освіта, професія, уподобання тощо); (в) свобода, тобто право вибору з наданих суспільством варіантів поведінки саме тієї, яка забезпечує реалізацію особистих інтересів і не порушує прав інших суб’єктів, відповідальність перед суспільством [8, с. 351]. У державно-правовому значенні терміном „особа” охоплюються поняття „людина” і „громадянин”. Конституційні права, свободи й обов’язки людини і громадянина – це, по суті, відповідні права, свободи й обов’язки особи, які за міжнародним правом визначаються через права і свободи саме людини. Цей останній термін найчастіше використовується в назвах міжнародно-правових документів: Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція, Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини, Американська конвенція про права людини, Африканська хартія прав людини і народів та ін.
Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права невід’ємні права і свободи кожної людини повинні поважатися будь-якою державою незалежно від наявності чи відсутності в особи статусу її громадянина. Ця ідея втілена в ст. 26 Основного Закону України, згідно з якою іноземці й особи без громадянства мають ті ж права, свободи й обов’язки, як і українські громадяни, за винятками, встановленими Конституцією, законами й міжнародними договорами України.
У Конституції України закріплені як загальнолюдські права і свободи, так і права, якими володіють лише громадяни України. У більшості статей розд. ІІ вони адресуються кожній людині, а в деяких визнаються лише за українськими громадянами, що повністю узгоджується із законодавчою практикою міжнародного співтовариства.
Конституція України проголошує, що кожна людина має невід'ємне право на життя (ст. 27), кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28), кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), кожному гарантується недоторканність житла (ст. 30). Наведені формулювання не залишають сумніву в тому, що під терміном „кожен” мається на увазі будь-яка людина незалежно від її віку, інтелектуального стану та інших даних, що її характеризують. Кожен, хто знаходиться у сфері дії Основного Закону країни, розглядається як особистість, життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека якої беруться під охорону держави. Конституційне поняття „особистість”, будучи узагальненою категорією, має охоплювати всю різноманітність індивідів, щоб забезпечити надійний захист їх прав та інтересів [5, с. 13; 43].
Питання класифікації прав і свобод людини з давніх часів були предметом наукового осмислення. У юридичній літературі, міжнародно-правових актах існують різні підходи до класифікації цих прав і свобод. Одні вчені встановлюють групу соціально-економічних прав, політичні права й демократичні свободи, рівні права громадян, особисті права та свободи. Інші диференціюють систему прав і демократичних свобод на соціально-економічні, політичні права та особисті свободи . Третій підхід базується на розмежуванні прав і свобод на 4 групи: соціально-економічні права та свободи, політичні права та свободи, особисті свободи громадян, рівність прав громадян .
Ю.В. Трошкін пропонує поділити всі права і свободи людини на 6 груп: політичні права і свободи, громадянські права, економічні права, соціальні права, культурні права, права народів.
Існує також класифікація на загальні та спеціальні права особистості. Загальні належать рівною мірою всім громадянам незалежно від соціальної, професійної та іншої належності; спеціальні – це особливі права, які відображають специфіку різних груп населення і які доповнюють і розвивають загальні права і не суперечать їм. У свою чергу, спеціальні права можуть підрозділятися за видами залежно від ступеня їх конкретизації. Найпростішою класифікацією є поділ усіх прав та свобод на конституційні (або основні, тобто встановлені й гарантовані Основним Законом країни), і на передбачені чинним законодавством.
Як уже вказувалося, в юридичних джерелах не раз підкреслювались взаємозв'язок і взаємозалежність усіх видів прав та свобод. У цьому розумінні ієрархічна побудова останніх, підкреслення пріоритету одних прав перед іншими, з нашого погляду, недоцільна. Як вбачається, найбільш розробленою й поширеною у правовій літературі є їх класифікація відповідно до попереднього виділення найважливіших сфер суспільного життя, в яких виникають і реалізуються ці права і свободи, тобто їх соціальним призначенням. На цій підставі вирізняють наступні їх великі групи, комплекс яких закріплено в розд. ІІ Конституції України і які становлять певну систему, складниками якої є громадянські, політичні, соціально-економічні, особисті, культурні й екологічні права та свободи людини і громадянина. При цьому межа, що проводиться між цими групами, досить умовна, оскільки всі вони характеризують єдину цілісну систему суспільних відносин. А більшість конкретних прав і свобод одночасно можуть бути віднесені до 2-х різних категорій прав.
Особисті права та свободи – це можливості людини, що обмежують від незаконного й небажаного втручання в її життя і внутрішній світ, що забезпечують існування, своєрідність та автономію особистості. Усі права, що належать людині, рівною мірою є особистими. У вузькому розумінні під останніми мається на увазі лише частина прав, які безпосередньо захищають особисте життя і свободу кожної людини. До них належать права: на життя, особисту недоторканність, на повагу, захист честі й гідності, свободу совісті, на недоторканність житла, на свободу пересування й вибору місця проживання та ін.
У класифікаційній системі прав і свобод людини крім перелічених необхідно виокремити ще одну групу не менш важливих прав – на доступність суду і судовий захист. У системі заходів охорони прав особистості важливе місце займають ті, якими наділено суд. В умовах побудови правової держави на перший план виступає вирішення саме судом таких найважливіших завдань, як недопустимість помилок у процесі розгляду кримінальних справ і посилення охорони прав громадян. Міжнародні угоди в царині захисту прав людини визнають право „на ефективне поновлення її в правах компетентними національними судами”, на „справедливий судовий розгляд справи в розумний строк незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону”, на „ефективні засоби правового захисту”; вони ж зобов'язують кожну державу „розвивати можливості судового захисту”.
Конституція України, розвиваючи взяті на себе міжнародно-правові зобов'язання, закріплює право кожного на доступність суду й на судовий захист (ст.55). Загально-правовою тенденцією є розширення сфери прав і свобод громадян, що підлягають судовому захисту. Оскільки суд є єдиним органом, який не зацікавлений у результаті справи і який задовольняє загальнодержавні інтереси, йому належить бути основним органом, який забезпечує взаємну відповідальність держави й особистості і який захищає її права й законні інтереси.
Право громадян на доступність суду й на судовий захист, як конституційний принцип, конкретизується в низці норм Основного Закону України, які можуть бути згруповані за напрямками і які становлять собою матеріальну сторону цього права. Це (а) право на відновлення судом порушених прав, оскарження в суді рішень, дій (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (ст. 55) і (б) право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (с. 56). Процесуальний аспект розглядуваного права виражається в наявності конкретних механізмів, що забезпечують захист прав громадянина в разі звернення в судові органи загальної юрисдикції, до Конституційного Суду України або до міжнародних судових установ. Зазначимо, що судовий захист є лише формальним моментом і без реальної можливості скористатися ним (доступ до судочинства) він втрачає будь-який сенс.
Взаємна відповідальність держави й особи – один з основних принципів правової держави, яка повинна спиратись на чітко діючий механізм такої відповідальності державної влади й особистості за виконання покладених на них обов'язків.
Свобода особистості в правовій державі не є абсолютною, оскільки вона обмежена й регламентована правом, інтересами і правами інших. Від людини вимагається дотримання всіх правових установлень і виконання нею своїх обов'язків перед державою й суспільством. Перелік правомірних обмежень, а також цілей, умов, обставин, за яких воно допустиме, чітко окреслено в Основному Законі країни. Вони не протирічать нормам міжнародного права, зокрема, ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права, статтям 14, 18–21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, іншим міжнародним правовим документам.
Конституційні права, свободи й обов’язки характеризуються низкою ознак: (а) вони є основними; (б) складають юридичну базу всієї системи прав, свобод та обов’язків; (в) їм притаманна найвища юридична сила; (г) вони підлягають підвищеному захисту з боку держави й суспільства.
Функціонування суспільства неминуче породжує ситуації, які потребують від держави обмеження громадянських прав і свобод. Але кожного разу виникають запитання: на якій підставі, на який час і в яких межах держава може чи повинна це робити? Щодо обмеження прав особистості волюнтаризм не допустимий, тим більше зловживання ними [3, с. 214]. Конституції країн світу, допускаючи обмеження прав та свобод людини і громадянина, встановлюють суворі підстави й порядок їх здійснення. Оскільки головна небезпека необґрунтованих обмежень фундаментальних прав і свобод виходить від виконавчої влади, конституції, як правило передбачають їх допустимість лише законом або на підставі закону, тобто актами, в прийнятті яких виконавча влада не бере участі [1, с. 166].
Так, Основний Закон ФРН для формулювання таких обмежень, зокрема, оперує виразом „законом або на підставі закону”. Обмеження диктуються насамперед необхідністю поваги до таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства й держави.
Установлення меж основних прав – найбільш складна і спірна юридична проблема. З урахуванням стану людини в державній спільноті виникає головне питання – про визнання прав, якими володіє людина, і компетенції, яка притаманна державі. Йдеться про індивідуальні права особистості та їх обмеження, зумовлені природою як людини, так і суспільства. Не можна забувати, що всі основні права, навіть якщо вони походять від природних прав людини, мають передумовою свого існування, з одного боку, наявність держави, яка їх гарантує й захищає, а з другого – протистояння останньої основним правам. Із цієї дилеми можливий лише один вихід: провести тонке, диференційоване розмежування між сферою основних прав та їх обмеженнями.
Як бачимо, і в українському законодавстві містяться обмеження прав та свобод особистості з метою усунення загрози найважливішим цінностям – державній і суспільній безпеці, здоров’ю й моральності населення, інтересам інших осіб.
Не повинні порушуватись (у тому числі й у кримінальному процесі) і, значить, мають потребу в захисті права, передбачені, зокрема, наступними статтями Конституції України: ст. 27 (право на життя); ст. 29 (право на свободу й особисту недоторканність); ст. 55 (право на доступність суду й судовий захист своїх прав і свобод у судовому порядку); ст. 56 (право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями (діями чи бездіяльністю) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами); ст. 59 (право на правову допомогу); ст. 62 (презумпція невинуватості); ст. 63 (право на відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї або близьких родичів, коло яких визначається законом) та ін. У подальшому в дисертації ці права будуть розглянуті більш детально.
Конституційне закріплення недопустимості обмеження прав та свобод людини і громадянина (окрім випадків, передбачених Конституцією України) встановлено задля того, щоб уникнути невиправданих обмежень, можливості зловживань з боку органів державної влади. Отже, український законодавець, дотримуючись конституційних вимог, має знаходити оптимальну модель обмеження таких прав і свобод. Йдеться насамперед про правове регулювання компетенції органів МВС, СБУ, прокуратури, інших правоохоронних структур. Обмеження прав особистості не повинні бути надмірними, але мають відповідати певній ситуації, пов’язаній із забезпеченням підвалин конституційного устрою, моральності, здоров’я, забезпечення оборони й безпеки держави, прав і законних інтересів осіб.
Обмеження конституційних прав і свобод громадян збалансовані правом на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держаної влади, посадових осіб, закріпленим у ч. 2 ст. 55 Конституції України, відповідних статтях КПК, ЗУ „Про прокуратуру” та ін. Таке обмеження допустиме лише на державному рівні й відповідно до закону. Проте держава також має певні рамки в питаннях обмеження прав та свобод індивіда. По-перше, сферами правової регламентації, по-друге, її цілями. Так, у ч. 1 ст. 64 Основного Закону України записано: „Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.
Межі дії державної влади в умовах воєнного або надзвичайного стану ще більше стиснуті. Зокрема, згідно Основного Закону України можуть установлюватися тільки окремі обмеження прав і свобод із зазначенням меж і строку їх дії. Не підлягають обмеженню ті з них, що передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55–63 Конституції України (ст.64).
Обмеження прав та свобод особистості у виняткових випадках є проблемою не тільки конституційного законодавства України. Аналогічні положення мають місце і в Основних Законах інших держав. Так, у ст. 12 Конституції Японії закріплено, що народу належить утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами і нести постійну відповідальність за використання їх в інтересах суспільного добробуту. Певні обмеження сформульовані і статтями 2, 5, 11 та іншими Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини; статтями 13–16, 18 та іншими Конституції Італійської Республіки , ст. 1 Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789р. Французької Республіки .
Зміст правового обмеження полягає в ?