Реферат: Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України

Вступ

Конституційні права та свободи людини і громадянина визначають сутнісний статус індивіда. Саме вони перетворюють людину як явище біологічне на явище біосоціальне, що й дозволяє вважати її вищою цінністю. Такого роду права і свободи регламентовані відомими міжнародно-правовими документами. Не є винятком у цьому плані й Україна, в ст. 3 Конституції якої однозначно й категорично стверджується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в державі найвищою соціальною цінністю [11]. Це особливо важливо, оскільки протягом багатьох десятиліть в Україні, яка перебувала у складі СРСР, людина взагалі не розглядалась як будь-яка цінність. Держава, формуючи політику, її реалізацію, оперувала такими категоріями, як „народ”, „нація”, за якими не бачила, як правило, людини з притаманними їй від природи правами та свободами. Назване конституційне положення набуває не лише правового але й соціального значення, якщо держава, всі її органи й посадові особи в процесі реалізації своїх функцій забезпечують права та свободи людини і громадянина.

Значна роль у дотриманні конституційних прав і свобод належить кримінально-процесуальному законодавству, завдяки якому вони й повинні безпосередньо забезпечуватись як структурний елемент кримінально-процесуального права. Зрозуміло, що таке завдання воно може виконати, якщо саме за своєю методологією, структурною і змістовною логікою відбиватиме найвищу цінність людини і громадянина.

Оцінюючи вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство, дуже важливо не оминути й практику його застосування в розглядуваній частині, оскільки критерієм досконалості законодавства, його ефективності служить рівень забезпечення конституційних прав та свобод людини і громадянина [7, с. 132].

Загальна характеристика нормативного змісту конституційних прав особи в кримінальному судочинстві України

Правове регулювання суспільних відносин покликане встановлювати й підтримувати правовий порядок у суспільстві, сприяти його розвитку і розвитку особистості. Одним із найбільш значущих аспектів їх правової регламентації є окреслення взаємовідносин особистості, суспільства й держави, співвідношення суспільних і особистих інтересів у правозастосовній практиці.

Забезпечення конституційних прав людини у кримінальному судочинстві значною мірою визначається рівнем правосвідомості й правової культури юридичних кадрів, які займаються правозастосовною і правоохоронною діяльністю. В основі правової культури юриста, як і будь-якого громадянина, мають бути повага до конституційних цінностей. Тому принципово важливо сформувати саме у юридичних кадрів високу конституційну культуру, зорієнтовану на права особистості. Це досить непроста проблема, але її належить вирішувати з урахуванням формування правової державності і становлення дієздатного громадянського суспільства в Україні. Сьогодні це відіграє вагому роль з точки зору забезпечення й захисту прав людини і громадянина в кримінальному процесі. Законодавча, правозастосовча і правоохоронна діяльність органів державної влади важливі не самі по собі, а для дотримання прав і свобод особистості. Задля цього й були прийняті Конституція України 1996 р. та інші законодавчі акти [10, с. 8].

Правова наука приділяла і приділяє цим питанням найдетальнішу увагу, тому що від їх вирішення залежать не лише техніко-юридичний зміст чинного законодавства, а й його соціальна спрямованість.

У зв’язку з теоретичною вагомістю й практичною значимістю вказані проблеми висвітлюються в основному з урахуванням соціально-політичної обстановки в країні, світоглядних уявлень, пануючих у суспільстві. Так, у радянські часи в суспільстві, а відповідно, й у законах на першому місці в системі соціальних цінностей були державні й суспільні інтереси. Людина, громадянин, особистість широко декларувались у як пріоритетна цінність, однак, коли йшлося про побудову системи соціальних цінностей і структурування інтересів, особисті інтереси завжди стояли за державними й суспільними. Такі правовідносини були вихідними для всього законодавства тієї доби. Підґрунтям такого підходу була ідея задоволення інтересів особистих тільки через державні й суспільні. Людина – частина суспільства, і вона може бути забезпечена і щаслива лише за умови, якщо буде щасливим і забезпеченим останнє. Гармонізація суспільних та особистих інтересів у такий спосіб передбачала пріоритет соціальності людини.

Кримінально-процесуальне право, як невід’ємна частина радянського права, не могло не відповідати таким поглядам. Обслуговуючи суспільні відносини, що склалися в державі до початку другої половини ХХ ст., КПК УРСР 1960 р., регламентуючи кримінально-процесуальну діяльність, визначаючи її завдання, методи та способи їх виконання, виходив з культивованої на той час ідеї першоступеневої значущості державних і суспільних інтересів, із забезпеченням яких пов’язувалося задоволення й забезпечення окремої людини, особистості. З огляду на це завдання кримінального судочинства визначались насамперед шляхом закріплення вимог розкриття кожного злочину, встановлення у всіх випадках осіб, які вчинили кримінально каране діяння. Крім того, до них додавались такі суспільно значимі аспекти, як зміцнення законності в суспільстві, виховання громадян у дусі дотримання норм права й моралі (ст. 2 КПК УРСР). Відповідним чином законодавець будував і регулював систему принципів кримінального процесу і процедури по виконанню цих завдань. У законі не було закріплено таких важливих принципів, як презумпція невинуватості, змагальність, суттєво обмежено діяв принцип забезпечення обвинуваченому права на захист, простою декларацією були положення, що стосувалися забезпечення честі, гідності й недоторканності особи в кримінальному судочинстві. Не відповідали міжнародно-правовим вимогам і стандартам у галузі забезпечення прав та свобод людини і громадянина не тільки вказані приписи, а й не було відповідних механізмів реалізації цих прав. Під час здійснення окремих слідчих дій передбачалась допустимість обмеження прав осіб, утягнутих у кримінально-процесуальну орбіту. Зокрема, як потерпілому, так і обвинуваченому при ознайомленні з матеріалами справи не дозволялось копіювати їх, використовувати при цьому відповідні технічні засоби. Під час застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту (до речі, найсуворішого), відповідне рішення могло прийматися лише за мотивами суспільної небезпечності злочину, який інкримінувався обвинуваченому, і т.п.

Усі ці та інші подібні випадки більшістю вчених і практиків сприймалися як цілком нормальні й допустимі, оскільки в підґрунті законодавчої регламентації і кримінально-процесуальної діяльності превалював суспільний, публічний інтерес.

Підводячи до рангу першочергової й основної цінності людину, її права і свободи, сьогодні ідея гармонізації особистих і суспільних інтересів зазнає активної критики. Людина в даний час декларується як найвища соціальна цінність, інтересам якої має бути підкорене все інше – держава, суспільство, виробництво, економіка і т.д. [12, с. 10]. Якщо раніше розвиток і вдосконалення держави, суспільства, суспільних відносин розглядали як підвалини розвитку й удосконалення людини, забезпечення її особистих прагнень та інтересів, то зараз основною ланкою в ланцюзі суспільного прогресу постає людина, на яку працює суспільство, держава, всі державні й суспільні інститути. Проте, така уява про взаємовідносини суспільства й особистості, про суспільні й особисті інтереси теж не позбавлена певних вад. Якщо раніше система відносин „суспільство – людина” закріпачувала останню залежністю від державних і суспільних інститутів, „гвинтиком” яких вона була, то тепер ця ідеалізована людина, не зацікавлена в розвитку суспільних інститутів, у більшості залишена напризволяще, правда, з надією на те, що весь інший соціум обертається навколо неї й задля неї. Ця ідеальна модель у дійсності може статися не кращою тієї, на заміну якій вона прийшла.

Людина як соціальна істота не може бути незалежною від суспільства, та його інтересів. Класичне твердження, що жити в суспільстві й бути вільним від нього неможливо, повною мірою можна віднести й до співвідношення особистих і суспільних інтересів у праві, у правовому регулюванні, тому що воно стосується кримінально-процесуальної діяльності.

Отже, проголошене в Конституції України й міжнародно-правових актах положення, що людина, її права та свободи є вищою цінністю, припускає формування нових поглядів на взаємовідносини держави, суспільства й особистості, на співвідношення прав та обов'язків держави й індивіда, у тому числі й у сфері кримінального процесу. Як наслідок – змінюється підхід до з’ясування змісту кримінально-процесуальних відносин. З одного боку, з'явилися думки про взаємну відповідальність держави й особи, про необхідність установлення заходів юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків не тільки для людини, а й для держави. З другого – з урахуванням специфіки кримінально-процесуальної сфери, посадовці державних органів не можуть не наділятися владними повноваженнями щодо вжиття заходів примусу, обмеження і в той же час, стосовно захисту прав і свобод особи, залученої у сферу кримінального процесу. Але в умовах визнання пріоритету прав людини такі владні повноваження мають бути обмеженими й контролюватися з боку як останньої, так і суспільства.

Коли законодавець у ст. 2 КПК закріплює, що завданням кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, йдеться про публічний рівень прав та інтересів. Права й інтереси певної особистості в цьому випадку підводяться до рівня суспільного інтересу, набувають публічного характеру. Хочемо ми цього чи ні, але особистість, її права й інтереси можуть бути задоволені й захищені тільки в державі, де відповідним чином забезпечуються й захищаються громадські інтереси. Суспільні інтереси, суспільна безпека визначають допустимість задоволення інтересів особистих і забезпечення особистої безпеки.

Особистість, її права, свободи й законні інтереси служать показником правової регламентації взаємовідносин держави, людини і громадянина настільки, наскільки це дозволяють суспільні й державні інтереси на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

Баланс суспільних та особистих інтересів взагалі важко визначити, а в кримінальному судочинстві особливо, у зв’язку з тим, що прагнення знайти і забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, завжди пов’язано з ризиком обмеження прав, свобод і законних інтересів інших осіб, у тому числі непричетних до цього злочину. Крім того, в практичній діяльності під час реалізації таких завдань завжди існує відповідальність за невстановлення винуватого, тобто за нерозкриття злочину, що обтяжує чашу терезів не на користь підозрюваного (обвинуваченого).

Права належать людини від народження, а тому вони природні і невідчужувані. Без цих прав особистість не може існувати як повноцінна суспільна істота [8, с. 710]. У сучасному суспільстві права індивіда є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється його правовий статус. Зокрема, й під час провадження по кримінальних справах, визначаються способи й засоби впливу на людину, межі втручання в сферу її особистого життя, встановлюються юридичні та інші гарантії захисту й реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення – одна з найважливіших функцій держави.

Сьогодні навряд чи можна знайти важливішу й разом із тим складнішу проблему, ніж права людини. Відповідно, основним і найбільш гострим у цій галузі є питання про юридичні гарантії, засоби й механізми захисту особи від протиправних і незаконних дій державних органів і посадових осіб. Ця проблема ґрунтується на ідеї природного походження основних прав і свобод людини, їх пріоритеті у відносинах з державою й суспільством. Виключна важливість цих прав і свобод у правовій державі зумовлюється їх природністю, невід'ємністю, відповідністю людській сутності. Права індивіда є особливою за своєю вагомістю категорією, оскільки в них конкретизуються головні цінності людського співжиття – життя, свобода, гідність, особиста автономія. Правова держава обов'язково пов'язана правом, що треба розуміти, як пов'язаність перш за все правами людини й громадянина. А це, у свою чергу, передбачає перегляд концептуальних поглядів стосовно прав людини, які отримали активний розвиток в Україні. Однією з найважливіших ознак правової держави є реальне забезпечення прав людини і громадянина. Прагнення до побудови демократичної держави, формування дієздатних структур громадянського суспільства передбачають пошуки ефективних механізмів забезпечення цих прав, у тому числі, й у кримінальному процесі країни.

Терміни „права” і „свободи” вживаються досить часто в національному праві різних держав світу, як і в українському праві. Їм приділяється значна увага в Конституції, в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства України, в міжнародно-правових актах. Стаття 3 Основного Закону України закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, отже вони гарантуються й не можуть бути скасовані. Проте, на жаль, як в теорії держави і права, так і в теорії конституційного права бракує одностайного підходу до трактування цих понять та їх класифікації.

У сучасній науковій юридичній літературі існують різні підходи до тлумачення поняття „права людини”. Значна чисельність юристів виходять з того, що основні права людини – це певні можливості, необхідні для її існування й розвитку в конкретних історичних умовах, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства (економічним, духовним, соціальним) і повинні бути рівними для всіх індивідів. При цьому права, як певні можливості, ототожнюються з поняттям „свободи”. М.С. Строгович відзначав, що свобода особистості – це теж її право, але з іншого боку, будь-яке право особистості включає в себе й певну свободу поведінки [5, с. 24]. М.І. Матузов, розглядаючи ці 2 поняття, стверджував: коли законодавець хоче надати свободу, він надає права. Власне, свобода в юридичному розумінні і є суб'єктивне право, як і навпаки, суб'єктивне право є юридично гарантованою свободою [14, с. 31].

Деякі правознавці дотримуються думки, що права та свободи встановлюються законами, гарантуються державою й надають громадянинові певні юридичні можливості для використання матеріальних, соціальних і духовних благ. В окремих їх роботах зазначається, що право виступає офіційним важелем свободи, крайньою її нормою, своєрідною вказівкою допустимої й необхідної поведінки індивіда. Разом із тим воно є гарантією досягнення свободи, засобом її охорони й захисту [6, с. 22].

Заслуговує на підтримку точка зору, що під правами та свободами людини і громадянина слід розуміти правові можливості (надбання), які необхідні для існування й розвитку особи і які визнаються невід’ємними, мають бути загальними й рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів [7, с. 134].

Права людини ще розглядаються як певні його потреби [18, с. 8; 12]або інтереси [3, с. 10–26], як певний вид (форма існування, спосіб виявлення) моралі [16, с. 37]. Однак більшість наведених дефініцій, з нашого погляду відбивають дуже важливі, але не найбільш суттєві риси досліджуваного феномену. Слід погодитись з П.М. Рабіновичем, який вважає, що тільки через категорію „свобода” („можливість”) можна найбільш адекватно відобразити онтологічну, соціальну сутність прав людини [5, с. 25].

Аналіз наведених думок дозволяє зробити висновок, що між поняттями „право” і „свобода” існує як взаємозв’язок, так і відмінність. Взаємозв’язок полягає в тому, що обидва терміни трактуються через правову можливість; в обох випадках йдеться про можливість обрати той чи інший вид поведінки, використовувати надані конституцією соціальні блага. Як вбачається, і в юридичних джерелах найчастіше права людини тлумачаться як міра й вид можливої поведінки, встановленої й захищеної державою [19, с. 39]. Права й обов'язки – одна з форм вираження свободи [14, с. 206–207]. Саме в них законодавець, так би мовити, відміряє юридично визнану й гарантовану свободу [14, с. 249].

На сьогодні загальноправовою тенденцією розвитку можна назвати відхід від єдиної нормативної теорії праворозуміння [13, с. 21–27], прагнення політиків і дослідників дати синтетичне (інтегративне) визначення права, під яким розуміється сукупність визнаних у даному суспільстві й забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють боротьбу й узгодження вільних свобод у їх взаємовідношенні між собою [21, с. 35]. Право також інтерпретується як загальнообов'язкова форма рівності, свободи і справедливості. Воно фіксує наявність свободи в суспільстві й визначає механізм захисту інтересів особистості. За висловленням І.Л. Петрухіна, право – це офіційно встановлений каталог свободи особистості . Правові дозволяння і правові заборони служать мірилом її юридичної свободи.

Між основними правами й основними свободами існують певні відмінності. Вони відрізняються в основному шляхами, засобами їх здійснення й забезпечення. Права людини можуть бути дотримані, як правило, за наявності відповідних юридичних засобів, „механізмів”. Свобода – це можливість особи уникнути будь-якого впливу з боку держави, державної влади або тих чи інших обмежень; це конкретне соціальне становище людини (чи людей) у її взаємовідносинах з державою; це образ можливої або дозволеної поведінки індивіда в суспільстві. Свобода особистості – це надана людині можливість мислити й поводитися відповідно своїх переконань, поглядів та уявлень про належне й бажане, домагатися досягнення поставлених перед собою цілей і в такий спосіб реалізувати своє „я” в об'єктивному світі [2, с. 6].

Отже, варто, вважаємо, погодитися з тим, що, надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному самовираженні людини в деяких царинах суспільного життя. Вона прагне до мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи перш за все невтручанням – як своїм власним, так і з боку всіх інших суб'єктів. Установлення загального змісту свободи особистості, її міри, балансу з іншими свободами – основне завдання права. Саме правовий аспект свободи викликає найбільшу заінтересованість, оскільки в праві вона знаходить своє узагальнене вираження й закріплення, саме в праві вона матеріалізується, об'єктивується, набуває конкретної правової форми. Право служить офіційним мірилом свободи, граничною її нормою, своєрідною вказівкою допустимої й належної поведінки індивіда, гарантією дотримання цієї свободи, засобом її охорони й захисту.

Спираючись на норми Конституції України, можемо стверджувати, що відмінності в поняттях „права” і „свободи” виявляються також у їх змістовному навантаженні. Наприклад, з одного боку Основний Закон надає право на свободу й особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29), з другого – гарантує захист від безпідставних арештів, затримань, тримання під вартою (частини 2, 3 ст. 29). Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від народження й реалізується через суб'єктивні права, що мають природно-правовий характер і є невід'ємними.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--