Реферат: Загально-правова характеристика поняття взаємодії та її роль у формуванні та реалізації державної політики

Вступ

Вважаємо за доцільне надалі зосередити свою увагу на визначенні поняття та сутності такого соціально-суспільного феномену як «взаємодія». Для досягнення поставленої мети вважалося за необхідне використовувати не лише традиційні теоретичні підходи юридичних наук, теорії систем, кібернетики, філософії, психології, соціології, але й сучасне розуміння соціальних процесів з позицій синергетики. Ми відстоюємо ідею щодо необхідності аналізу та зваженого врахування результатів міждисциплінарних досліджень щодо визначення змісту та особливостей поняття взаємодії та вироблення власної позиції з цього приводу. Отже, розглянемо дослідження, що проводяться в межах різних наук.

Мовознавство тлумачить слово «взаємодія» як: «…співдія, співдіяння. Взаємний зв'язок між предметами в дії, а також погоджена дія між ким -, чим-небудь» [1, с. 259]. У філософії також є декілька точок зору щодо визначення цього поняття. Так, «взаємодія» в оказіоналізмі, у філософії Лейбниця і Лотце розуміється метафізично; під «взаємодією» у філософії Канта розуміється категорія відносин, яка породжує єдність речей і процесів почуттєвого світу…[6, с. 66]. При цьому взаємодія виступає як об’єктивна й універсальна форма руху, розвитку, що визначає існування й структурну організацію будь-якої матеріальної системи. Отже, без здатності до взаємодії матерія не могла б існувати. У цьому розумінні Енгельс визначав взаємодію як кінцеву причину всього існуючого [7, с. 66]. Сучасна філософія визначає взаємодію як поняття, що необхідно для позначення впливу речей одна на одну, для відображення взаємозв’язків між різними об’єктами, для характеристики форм людського буття, людської діяльності й пізнання. У понятті «взаємодія» фіксуються прямі і «зворотні» впливи речей, воно охоплює прямі й опосередковані відносини між об’єктами та системами. Ще більшої ролі надається поняттю «взаємодія» у дослідженнях доктора філологічних наук А.М. Ієзуітова – це принципово нова філософія, відповідно до якої взаємодія усіх систем та структур постає єдиною умовою гармонійного розвитку природи [8, с. 34]. У широкому розумінні «взаємодія» виступає як філософська категорія, що відображає процеси впливу об’єктів один на одного, їхню взаємну обумовленість і породження одним об’єктом іншого [9]. У вузькому розумінні, яке за своєю суттю подібне поняттю «координація» (від латинського “со-“спільно, “ordinatio”- упорядкування, взаємозв’язок, узгодження), взаємодія розглядається як взаємозалежна, погоджена діяльність різних суб’єктів.

Слід зазначити, що існує декілька точок зору стосовно співвідношення понять «координація» та «взаємодія». Наприклад, координація – це функція одного із суб’єктів системи, а взаємодія – принцип діяльності, засіб контактів з суб’єктами інших систем. До того ж координація, на відміну від взаємодії, містить у собі елемент підкорення волі координуючого органу системи, що направляє автономну діяльність на виконання загальних завдань, поставлених перед виконавцями [2, с. 139]. Координація також постає одним із спеціальних методів адміністративного права - «…в основі якого лежить необхідність узгодження управлінських дій між кількома органами одного структурного рівня для досягнення загальної мети.» [1, с.27].

У психології у самому загальному вигляді «взаємодія» визначається як процес безпосереднього чи опосередкованого впливу суб’єктів один на одного, який породжує їх взаємну обумовленість і зв'язок. Багато уваги у рамках психології приділяється дослідженню співвідношень понять «спілкування» і «взаємодія», при чому існує три точки зору щодо цього питання. Слід зазначити, що ґрунтовний аналіз цих позицій наведений у роботі [2], основними положеннями якої вважаємо за можливе скористатися. У дослідженнях А.А. Бодалєва. та Н.С. Дежнікової ці поняття використовуються як тотожні. Визначаючи категорію взаємодії як процес сприйняття та розуміння людиною людини і розмежовуючи поняття діяльності та міжособистої взаємодії, А.А. Бодалєв обґрунтовує специфіку кожного з них в умовах контакту, а поняття «спілкування» та «взаємодія» розглядає як синонімічні. С.В. Кудрявцева, М.І. Лисіна розглядають «взаємодію» як характеристику спілкування. Прибічники третього напрямку (Г.М. Андрєєва, А.А. Леонтьєв, Б.Ф. Ломов та ін.) вважають, що спілкування безпосередньо забезпечує взаємодію. Розглядаючи відносини взаємодії та спілкування, Б.Ф. Ломов стверджує, що спілкування є специфічною формою взаємодії з іншими людьми, взаємодією суб’єктів. Цієї ж точки зору також дотримується Н.Н. Обозов, відмічаючи, що готовність до взаємодії може реалізуватися у поведінці суб’єктів в умовах спілкування, спільної діяльності. По особливому розглядає цю проблематику Г.М. Андрєєва: вона подає взаємодію людей у процесі міжособистих стосунків як інтерактивну сторону спілкування. Визначальною особливістю взаємодії, на думку автора, є той факт, що під час організації спільної діяльності надзвичайно важливо для її учасників обмінюватися не лише інформацією, а й організовувати обмін діями, планувати спільну діяльність. Таким чином, поняття «спілкування» та «взаємодія» категоріально розмежовуються, спілкування постає найважливішою компонентою та формою взаємодії [2].

Соціальна «взаємодія» у соціології розглядається як процес безпосереднього чи опосередкованого впливу соціальних об’єктів один на одного, під час якого сторони, що взаємодіють, пов’язані циклічною причинною залежністю. Соціальна взаємодія як вид зв’язку об’єднує у собі інтегрованість дій, функціональну координацію їх наслідків, тобто постає системою дій, що обумовлює засоби реалізації спільної діяльності, а також є підставою суспільної солідарності. Водночас існують різні погляди щодо змісту «взаємодії», які наводяться у роботі С.А. Радіонова [3]. Для Хоманса взаємодія між особистостями має досліджуватися з позицій теорії обміну, виходячи із прагнення взаємодіючих індивідів до максимізації вигод та мінімізації витрат [2]. Функцію приведення системи у рівноважний стан виконує «комплекс інституціолізованих очікувань, правил обміну». Парсонс розглядає соціальну систему як таку, що «створена взаємодією індивідів, кожний з яких одночасно і діяч, що переслідує особисті цілі, і об’єкт орієнтації для інших діячів. Індивідуальні дії направляються взаємноузгодженими експектаціями» [3]. Регулярне і довгострокове відтворення ситуацій взаємодії призводить до стандартизації очікувань і формуванню норм, що структурують в очах індивіда моделі взаємодії й покладають обов’язки участі в них, тобто визначають соціальні ролі. Соціальна дія та взаємодія є продуктом виконання ролей, які діяч отримує ззовні та інтерналізує [3].

У рамках теорії систем цікавою також, на наш погляд, є думка В.І. Свидерського щодо поняття «взаємодії» та її інтегруючої ролі у будь-якій системі [4]. Розглядаючи будь-яку систему, умовно виділяють її статичний та динамічний аспекти. При цьому саме структура розглядається як статична характеристика системи, оскільки зміна структури означає неминучу зміну самої системи. Водночас організація характеризує динамічний аспект, тобто визначає єдність, упорядкованість взаємодій усіх елементів системи, що забезпечує цілісність самої системи. Складність системи розглядається серед головних інтегральних системних якостей, яка, в свою чергу, виявляється у різноманітті та протиріччі. Нагадаємо, що саме протиріччя визначається марксистсько-ленінською філософією джерелом взаємодії. Протиріччя, що виникають та «борються», є одночасно наслідком та джерелом розвитку системи, в результаті чого забезпечується динамічна рівновага системи [13, с.47].

У юридичній літературі поняття «взаємодія» чітко не визначено. Наприклад, у юридичній енциклопедії зовсім відсутня характеристика цього поняття, найближчим до змісту наведено поняття «взаємність» у міжнародному праві – це ототожнення або, принаймні, еквівалентність прав та обов’язків [5, с.356]. Деякі аспекти взаємодії розглядаються у роботі М.Н. Марченка [6, с.5]. Автор розглядає співвідношення понять «відносини», «зв'язок», «взаємодія», «причино-наслідкова залежність». М.Н. Марченко підкреслює, що ці поняття виражають різні форми і ступені конкретних взаємозв’язків між конкретними об’єктами. Найбільш загальне з них – поняття «відносини», під яким розуміється будь-яка спільна визначеність декількох об’єктів (учасників відносин). «Зв'язок» – це вид «відносин», що визначається як відносини залежності, при яких зміна одного із взаємопов’язаних явищ призводить до зміни іншого. Взаємовідносини на відміну від взаємозв’язку не припускають, що зміна одного явища призводить до зміни іншого. Особливим видом взаємозв’язку постає категорія «взаємодії», яка характеризує існування більш глибоких відносин. Взаємодія припускає, що дане явище реалізує свою специфічну природу лише через свої взаємовідносини з іншими, і за межами взаємодії не здатне існувати як відповідне явище. У взаємодії обидва явища виступають і як активні, і як пасивні. Головна риса взаємодії – взаємні зміни явищ, які не пасивно співвідносяться між собою, а впливають одне на одне. «Причино-наслідкова залежність» припускає породження, «виробництво» одного явища іншим, це поняття виражає односторонність впливу, є доповнюючим до поняття взаємодії. М.Н. Марченко виділяє наступні зв’язки взаємодії: а) зв’язки породження; б) зв’язки перетворювання; в) зв’язки розвитку.

Дослідження показали, що стосовно визначення суттєвих ознак взаємодії також не має загальноприйнятої точки зору. Невирішеними є питання щодо доцільності розгляду наступних ознак в якості суттєвих: нормативності, обов’язковості правового регулювання взаємодії; положення суб’єктів взаємодії в ієрархії системи; узгодженості заходів за ціллю, місцем, часом, методами; спільності діяльності; спрямованості взаємодії. Ґрунтовний аналіз тлумачень поняття «взаємодія», його змісту, які наведені у роботах з різних галузей знань, слугував підставою для власного усвідомлення необхідності узагальнення цієї інформації та формування зваженої системи суттєвих ознак взаємодії у соціальній системі. Нами пропонується розглядати взаємодію як найважливішу та найбільш розвинуту форму відносин між суб’єктами соціального середовища, соціальної системи, якій притаманні наступні ознаки:

1) взаємозв’язок між суб’єктами соціальної системи;

2) наявність певної вигоди для обох суб’єктів відносин;

3) демократичний характер взаємозв’язку;

4) взаємна узгодженість в діях суб’єктів соціальної системи;

5) циклічна причинна залежність у зв’язках між суб’єктами соціальної системи;

6) відповідна спрямованість на досягнення наміченої цілі в діях суб’єктів соціальної системи;

7) наявність певних системних інтегрованих властивостей у суб’єктах соціальної системи під час їх взаємозв’язку;

8) існування антиентропійного ефекту соціальної системи, тобто стабілізуючої ролі взаємозв’язків суб’єктів соціальної системи;

9) наявність особливої комунікаційної функції, засобів контактів з суб’єктами інших соціальних систем.

Вважаємо, що перелічені ознаки взаємодії постають складовими частинами системного утворення. Слід зазначити, що система суттєвих ознак є відкритою і припускає включення додаткових елементів у разі появи нових знань щодо взаємозв’язків між суб’єктами соціальної системи. Аналіз та синтез наведених ознак дозволяють дійти висновку щодо доцільності розглядати взаємодію найважливішою формою взаємозв’язку в будь-якій соціальній системі. Завдяки її стабілізуючої ролі, характеру взаємовідносин між суб’єктами, тобто наявності обопільного бажання суб’єктів до взаємних дій, вона за своєю суттю є найсприятливішою формою побудови соціальних відносин між будь-якими суб’єктами.

Категорія «взаємодія» є істотним методологічним принципом пізнання всіх суспільних явищ і зв’язків. Саме взаємодія дозволяє розкрити дійсну сутність будь-якого явища. Об’єкт дослідження може бути зрозумілим і визначеним лише у системі відносин або її взаємодії з іншими навколишніми явищами, їх частинами, сторонами і властивостями. Акцентується також увага на тому, що взаємодія виникає там і тоді, де взаємозв’язок між суб’єктами об’єднаний спільною метою, Крім того, взаємодія полягає не тільки в безперервному впливі один на одного, а також і у використанні взаємодіючими сторонами можливостей один одного для досягнення власних цілей.

Вважаємо за доцільне також звернути увагу на значну інформаційну роль взаємодії у соціальних відносинах. Якщо за формою взаємодія подається як взаємозв’язок між суб’єктами, то за змістом вона є засобом обміну будь-якою інформацією. Тому є усі підстави вважати взаємодію фундаментальною умовою здійснення процесу управління.

На нашу думку, подальшому з’ясуванню сутності категорія «взаємодія», визначенню її ролі у соціально-правовому механізмі забезпечення прав і свобод людини та громадянина сприятимуть дослідження сучасних концепцій державного управління, а також умов для здійснення належної взаємодії між державою та громадянським суспільством.

У роботі підтримується позиція, що ефективність реалізації державної політики визначається якістю державного управління. Взаємозв’язок між формуванням політики та державним управлінням доцільно визначити на двох рівнях: 1) понятійно-теоретичному (формулювання соціально-економічного завдання, політичної програми); 2) регулятивно-управлінському (визначення функціональних завдань держави, апарату державного управління; узагальнення зусиль приватного та публічного способів регулювання; контроль та перевірка кінцевого результату). З точки зору системного аналізу, формування політики передує державному управлінню. Формування політика розглядається як формування та закріплення у нормах права певних дій політичних інститутів держави задля досягнення намічених цілей. У залежності від кола питань, політику поділяють на зовнішню та внутрішню, політику у конкретних сферах соціально-економічного життя суспільства. Державне управління за своєю суттю постає процесом реалізації політичних настанов з використанням усіх інститутів держави. Механізм державного управління охоплює досить широке коло питань: регламентацію діяльності адміністративного апарату, співвідношення різних рівней управління у державі, правове положення органів та посадових осіб у політичній системі. Тобто, державне управління охоплює політику та механізм її реалізації, координує окремі політики та реалізує єдину політико-управлінську функцію держави. Зазначимо, що взаємозв’язок між формуванням політики та державним управлінням досить складний. З одного боку, визначення політичних цілей постає на сьогодні усе більш фіксованим та усталеним соціальним явищем, водночас, з іншого боку, державному управлінню притаманні тенденції до різноманіття, залучання нових засобів регулювання, оптимізації процесу досягнення поставлених цілей.

Питанням формування державної політики, державного управління присвячено велика кількість праць, але дещо більш перспективними є ті дослідження, в яких автори спираються на універсальні закони та принципи. Традиційно питаннями вивчення управління, його процесів займалися, використовуючи методологічні позиції теорії систем та кібернетики. Водночас слід зазначити, що на сьогодні відбувається жвава дискусія щодо можливості використання цих методологічних положень, які, передусім, застосовувались під час дослідження технічних систем, у рамках дослідження систем соціальних взагалі та систем соціального управління зокрема. У нашому випадку мова йде про різновид системи соціального управління – державне управління.

Вважається, що на сьогоднішній день більш збалансовані можливості для дослідження державного управління надаються синергетикою. Якщо в рамках теорії систем та кібернетики головними постають поняття інформації та взаємодії суб’єкта по каналах прямого та зворотнього зв’язку, то синергетика вивчає уявлення щодо процесів організації та самоорганізації у складних нелінійних середовищах. [7, с 3-5]. А головним обмеженням кібернетики та теорії систем постає те, що вони вивчають системи, які знаходяться у стані рівноваги, гомеостазу. Тоді як для синергетики – це тільки один із можливих станів системи, певний етап розвитку системи. Синергетика досліджує нерівноважні системи, які знаходяться у процесі еволюційних змін, тобто вона дозволяє вивчати стан соціальних систем, систем державного управління, зокрема, по «повному колу», тобто і в «епоху змін». Наша увага до цих питань зумовлена необхідністю знаходження правильного методологічного підходу до вивчення, дослідження будь-якого соціального процесу, тим більш – державного управління, яке має суттєвий вплив на розбудову якісної взаємодії органів державної влади.

Вважаємо за необхідне підкреслити, що одним із головних положень синергетики є теза про те, що складноорганізованим системам недоцільно нав’язувати шляхи їх розвитку, більш того, сама ідея використовувати методи насильства в управлінні може негативно впливати на їх розвиток. Тому, с позицій синергетики, державне управління потрібно розглядати не як владний вплив суб’єкта на об’єкт (принцип управління в технічних системах, в рамках теорії систем та кібернетики), а як перехід до діалогу з суспільством. Ми розуміємо, що на сьогодні існують багато факторів (наприклад, рівень правосвідомості, правової культури взагалі у державі), які перешкоджають повноцінному діалогу, але сприйняття його як одного із головних методологічних принципів державного управління вже постає важливим та дає змогу розгортати процес дослідження будь-якого аспекту державного управління саме з цієї позиції.

Зважаючи на один із головних законів у синергетиці – закон ієрархічності, системності світу, у роботі [2, с.80] зроблено висновок, що для соціальних систем доцільно використовувати «теорію соціальних відносин обмінного типу». При цьому мається на увазі, що обмінним відносинам (відносини взаємодії) притаманний антиентропійний ефект (ефект, який протидіє руйнуванню соціальної системи), водночас нерівноцінні відносини, тобто відносини владного впливу, посилюють руйнівні тенденції. Отже, якщо йдеться про відносини обміну, то держава може очікувати і вимагати від громадян дотримання своїх приписів лише у тому випадку, коли вона надає їм який-небудь соціальний еквівалент, наприклад забезпечує стабільне існування, гарантовану роботу і т. ін. Тобто, коли держава виконує своє призначення як суб’єкт управління, що забезпечує життєдіяльність системи. Відповідно, якщо держава як суб’єкт управління не надає громадянам «на ринку соціальних послуг» умов для нормального рівня життя, то в обмін отримує еквівалентне ставлення до самої себе у вигляді різноманітних відторгнень будь-яких державних пропозицій, у тому числі позитивних для суспільства. Внаслідок чого зростає необхідність застосування методів примусу, оскільки добровільно приписи держави громадянами не виконуються.

Державне управління, з позицій синергетики, характеризується не лише як владний вплив суб’єкта на об’єкт, але й як взаємодія суб’єкта з навколишнім середовищем (об’єктом управління) з метою пізнання притаманних йому закономірностей, а також гармонічного «вбудування» до нього шляхом пристосування своєї поведінки до даних об’єктивних закономірностей. У цьому випадку можна говорити про перехід від управління суспільством до «діалогу з суспільством» [8, с.30]. Таким чином, визначення державного управління як взаємодії держави та суспільства дозволяє дійти висновку про те, що громадяни виконують свої правові обов’язки тоді, коли держава виконує свої. Відповідальність громадян перед державою повинна обов’язково урівноважуватися відповідальністю держави перед суспільством. Також зазначимо, що баланс інтересів держави та громадянського суспільства є показником ефективності державного управління та самого механізму держави.

У процесі формування державної політики головним питанням постає потреба у досягненні згоди між державою та громадянським суспільством, що безпосередньо пов’язано з питаннями державного інтересу та інтересів особистості. В рамках нашого дослідження ми акцентуємо увагу на тому, що саме збалансованість інтересів держави, громадянського суспільства та особистості (публічних та приватних), сформульованих у державній політики, постає фундаментальною передумовою правопорядку в державі (аналіз різноманітних поглядів щодо сутності правопорядку буде наведений трохи пізніше).

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--