Реферат: Захист в кримінальному процесі
кримінальної відповідальності справедливо і понести покарання мінімальне з врахуванням пом'якшуючих відповідальність обставин. Матеріальний його інтерес може полягати в повному або частковому спростуванні обвинувачення в матеріальному смислі і невизнанні обвинуваченим всіх чи деяких пунктів обвинувачення. У всіх випадках обвинувачений бажає найбільш повно реалізувати свої інтереси в судочинстві, використовуючи ті чи інші засоби і способи захисту. Предметом захисту охоплюються інтереси не абстрактні, а інтереси суб'єктивні, інтереси конкретного обвинуваченого. Предметом захисту є не будь-яке право обвинуваченого. Непорушене суб'єктивне право не буде предметом захисту, бо захищати його немає від чого і немає від кого. Стосовно непорушених суб'єктивних прав обвинуваченого у суб'єктів захисту виникає лише проблема реалізації. Предметом захисту є порушені суб'єктивні права, які повинні бути спочатку поновлені і тільки потім реалізовані. Захист їх необхідний. Таким чином, предметом захисту будуть суб'єктивні інтереси і порушені суб'єктивні права обвинуваченого1 .
Порушення прав може бути уявним і реальним. Уявним порушення буде в тому випадку, коли обвинувачений вважає порушення його прав таким, що мало місце, а в дійсності такого порушення не було. Уявні порушення включаються в предмет захисту у зв'язку з необхідністю перевірки їх реальності, що обумовлено презумпцією невинності. Реальні порушення процесуальних прав обвинуваченого входять складовою
1 Адаменко В.Д., Субьектьі защитьі обвиняемого, Красноярск,1991, с.15
частиною в предмет права на захист, бо держава зобов'язана поновити порушене право і потім надати можливість суб'єкту реалізувати його.
Захищаючись від пред'явленого обвинувачення, обвинувачений відстоює на попередньому слідстві і в суді свої особисті інтереси. Чи всі інтереси обвинуваченого підлягають захисту в кримінальному процесі? Питання це не таке просте, як може здатися на перший погляд.
Інтереси обвинуваченого можуть співпадати з кінцевими завданнями правосуддя і можуть їм протирічити. Повністю співпадають із завданнями правосуддя інтереси тих обвинувачених, які не вчиняли злочинів і хочуть звільнитися від кримінальної відповідальності, виправдатися. Цілком відповідає завданням правосуддя інтерес обвинуваченого, який виражається в тому, щоб не бути засудженим за більш тяжкий злочин, ніж той, який він в дійсності вчинив. Відстоює свій інтерес, який являється одночасно завданням правосуддя, також той обвинувачений, який захищається від несправедливого покарання.
Інтереси обвинуваченого, однак, можуть вступати в протиріччя із завданнями правосуддя. Це має місце тоді, коли обвинувачений, який вчинив злочин, прагне уникнути відповідальності, применшити ступінь своєї вини, уникнути справедливого покарання.
Висновок, здавалось би, напрошується сам собою: інтерес обвинуваченого, який співпадає із завданнями правосуддя, є законним інтересом, а який не співпадає - незаконним, тому захисту
має підлягати тільки перший з них.
Проте більш ретельний розгляд проблеми приводить до трохи інших висновків.
Закон дійсно сприяє тому, щоб інтереси обвинуваченого і кінцеві завдання правосуддя не розходились між собою. З цією метою в перелік обставин, які пом'якшують кримінальну відповідальність включені щире розкаяння, явка з повинною, активне сприяння розкриттю злочину (ст.40 КК).
Але якщо обвинувачений не бажає розкаятися і займе в процесі розслідування позицію повного заперечення своєї, здавалось би, безспірної вини, його право на захист все рівно не може бути ні в чому ущемлено. По дуже простій причині: до закінчення провадження по справі, до вступу вироку в законну силу неможливо визначити, який же інтерес відстоював обвинувачений -такий, що співпадає з інтересами правосуддя, чи протирічить йому. Виявити це можна тільки заднім числом.
Наприклад, не визнав себе винним, просив про виправдання, а суд визнав його вину доведеною і виніс обвинувальний вирок. Тим самим з'ясувалось, що позиція обвинуваченого протирічила об'єктивній істині і, отже, кінцевим завданням правосуддя. Але як незаконну її кваліфікувати не можна. Допустим, вирок скасували, а обвинуваченого реабілітували. Тому незалежно від того, чи буде обвинувачений визнаний винним чи виправданим, його інтерес — захищатися від пред'явлених обвинувачень — це законний інтерес.
За загальним правилом процесуальні інтереси обвинуваченого законні, якщо вони регулюються нормами права. Неправові процесуальні інтереси можна віднести до законних тоді. коли вони
не протирічать нормам права, моральним засадам суспільства1 . Незаконними процесуальними інтересами обвинуваченого є:
бажання вчинити втечу з-під варти, підмовити свідків до дачі неправдивих показів, сфальсифікувати докази і ін.
1 Резник Г, Славин М., Конституционное право на защиту, М., 1980, с.22
II. Правовий статус захисника в кримінальному процесі
Процесуальний статус будь-якого учасника судочинства визначається виконуваною ним функцією, його правами і обов'язками, а також тими правовідносинами, які виникають в процесі реалізації останніх. На захисника покладена функція захисту; йому надані широкі права і він зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають їх відповідальність, і подавати їм необхідну юридичну допомогу ( ч. 1 ст.48 КПК).
Головна функція в діяльності захисника полягає в поданні допомоги підзахисному по реалізації інтересів і процесуальних прав, а подання допомоги державним органам у встановленні істини в кримінальній справі - завдання другорядне, функція додаткова, яка здійснюється специфічними методами і способами. Беручи участь у справі, захисник може сприяти слідчим органам і судові у встановленні лише тих обставин, що виправдовують підзахисного, пом'якшують або виключають його кримінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконанню завдань кримінального судочинства.
Захисник не підмінює підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ними. Водночас він є самостійним учасником процесу, має свої процесуальні права і обов'язки і, як правило, не залежить від підзахисного у визначенні тактики захисту, своєї позиції у справі.
Захисник - учасник процесу, однак самостійне положення захисника не можна розуміти в абстрактному розумінні слова і твердження про те, що захисник не пов'язаний волею підзахисного, протирічить закону. Неможна говорити про незалежність захисника від обвинуваченого перш за все тому, що лише при наявності бажання обвинуваченого захисник бере участь у справі. В будь-який момент обвинувачений вправі відмовитися від захисника, і останній усувається від подальшої участі в судочинстві по даній справі. Це може мати місце не тільки при проведенні попереднього чи судового слідства, але й під час судових дебатів.
Процесуальна самостійність захисника може бути обмежена підзахисним, наприклад, в такому вішалку. Підсудний вправі відкликати як свою касаційну скаргу, так і подану захисником, поскільки підсудний вправі в будь-який момент відмовитися від захисника і позбавити його повноважень по даній справі. Відкликання захисником поданої ним касаційної скарги без згоди підсудного не допускається, так як це означало б залишення підсудного без захисту. Якщо захисник не бачить підстав для оскарження, а підсудний просить захисника скласти мотивовану касаційну скаргу, захисник не може відмовити в цьому підзахисному. Така відмова є забороненою законом відмовою захисника від захисту.
Отже, самостійність захисника носить обмежений характер, що диктується обов'язками захисника і його роллю в кримінальному процесі. Захисник не має права робити те, що може зашкодити його підзахисному, погіршити його становище, сприяти його обвинуваченню. Все, що в якій-небуть мірі сприяє підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, служить його виправданню чи
пом'якшенню відповідальності, будь-яке слабке місце оовинувачення, сумнівність обвинувального доказу, недостатня аргументованість того чи іншого твердження обвинувачення, прогалини в розслідуванні справи, що можуть потягти несприятливі наслідки для обвинуваченого - все це повинно бути предметом уваги захисника.
Визначаючи свою правову позицію, захисник не вправі ігнорувати думку підзахисного, його показання, ставлення до пред'явленого обвинувачення. Захисник не є вільним у визначенні позиції (крім випадків, коли підзахисний обмовлює себе), але у вирішенні питань правового характеру, виборі тактики і методики захисту є незалежним1 . Процесуальна самостійність захисника не виключає необхідності узгодження з підзахисним лінії захисту в цілому і позиції в окремих процесуальних питаннях, зокрема при заявленні клопотань. Підзахисному не байдуже, якими способами буде відстоюватися правова позиція. Захисник повинен інформувати його про тактичні прийоми, які має намір застосувати, роз'яснити їх суть, щоб їх застосування не було несподіванкою для обвинуваченого і не викликало з його боку небажаної реакції.
Щодо правової позиції захисника в справі не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також винесено окрему постанову судді чи ухвалу суду (ч.З ст.10 Закону про адвокатуру, ч. 11 ст.48 КПК).
Якщо підзахисний визнає себе винним у вчиненні інкримінованого злочину, захисник вправі за наявністю для цього підстав відстоювати перед слідчим і судом його невинність чи меншу
1 Варфоломеева Т.В., Криминалистика й профессональная деятельность защитника. К., 1987, с.48
винність. Коли ж він заперечує свою вину, а захисник переконаний у його винності, то колізія (розбіжність) позицій підзахисного і захисника в даному питанні недопустима. У цьому випадку захисник не вправі діяти за своїм внутрішнім переконанням, бо він фактично стане своєрідним обвинувачем і суддею, який вирішує питання про винність свого підзахисного. Така позиція захисника, яка призведе або може призвести до погіршення процесуального стану підзахисного, не може бути висловлена.
Закон про адвокатуру встановлює, що при здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення (ч.2 ст.7).