Реферат: Законність і шляхи її зміцнення в Україні

Другим принципом законності є принцип верховенства закону щодо всіх інших правових актів.

В правовій державі закон володіє вищою юридичною силою. Він виступає головним, основоположним регулятором суспільних відносин. Ті відносини, які в силу об’єктивних умов повинні знаходитись у сфері правового впливу, регулюються, як правило, законом. Підзаконні акти діють лише в тому разі, коли які-небудь відносини законодавчо не врегульовані. При цьому вони повинні видаватись у суворій відповідності із законом і на основі закону.

Наступний принцип законності – єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії .

Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони пред’являють однакові вимоги до всіх суб’єктів, що заходяться у сфері їх часової і територіальної дії. Єдине розуміння суті й конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосувальної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає різноманітність в правотворчості й правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська чи комерційна організація конкретизують і застосовують закони з врахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування проходять в рамках закону і у відповідності з ним.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України й Кабінету Міністрів, а також правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Єдність законності, крім Конституційного суду, покликані забезпечувати також суди загальної юрисдикції та органи, що мають право на офіційне тлумачення правових норм.

Четвертим принципом законності можна назвати рівність всіх перед законом .

Перед законом всі повинні бути рівними. У кожного повинен бути рівний обов’язок дотримуватись правових приписів, у рівних умовах всі повинні володіти рівними правами і не мати переваг, всі права повинні бути однаково захищеними. Цей принцип проповідував ще Ціцерон, стверджуючи, що “під дію закону повинні підпадати всі”² . Інакше кажучи, в життя необхідно запроваджувати втілену в праві ідею справедливості, гарантії особистості від зловживань із сторони інших суб’єктів, в тому числі представників влади.

Недопущення протиставлення законності і доцільності – п’ятий принцип законності.

Чому не можна протиставляти законність і доцільність? Перш за все тому, що правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. В них максимально відображаються як суспільні, так й індивідуальні інтереси людей. Доцільність закону не може ігноруватися життєвою доцільністю. Порушуючи вимоги закону, деякі посадові особи і громадяни оправдовують свої протиправні дії місцевою або індивідуальною доцільністю. Вони стверджують, що в даних конкретних умовах додержання закону недоцільно, і підмінюють його суб’єктивними протизаконними діями, з їх точки зору більш корисними і потрібними для даного випадку.

Законність передбачає, що місцеві інтереси в повному об’ємі можуть і повинні задовільнятися в рамках закону. І закон надає такі можливості. Наприклад, при визначенні кримінального покарання судді, керуючись законом, призначають ту міру покарання, яка найбільш доцільна для даного випадку із врахуванням тяжкості злочину й особи злочинця. Таким чином, доцільність у правовій державі реалізується на основі і на виконання закону. В кожному окремому випадку закон повинен додержуватися, але в рамках закону повинна застосовуватись та міра, яка є найбільш доцільною для даного конкретного випадку. Закон володіє вищою доцільністю, тому він дозволяє врахувати всю різноманітність місцевих й індивідуальних інтересів людей.

Необхідність точного і неухильного виконання правових приписів незалежно від суб’єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону. Ця презумпція, в свою чергу, диктує необхідність неухильної, точної реалізації правових приписів незалежно від суб’єктивного ставлення суб’єктів реалізації права до його норм. Тільки політико-правовий режим законності, оснований на доцільності, може огородити суспільство від випадковостей, волюнтаризму і суб’єктивізму окремих осіб.

В силу формальної визначеності закон не може змінюватися одночасно із змінами життя і тому нерідко відстає від його вимог, стає застарілим. Закони можуть бути неефективними, недосконалими з технічної сторони. Бувають випадки, коли такі закони порушуються саме з міркувань їх застарілості, недосконалості, тобто недоцільності. З точки зору принципів законності, будь-які відхилення від вимог закону, чим би вони не мотивувались, припустимими бути не можуть. Законність, точніше, виконання приписів закону завжди доцільні. Звичайно, в окремо взятому випадку виконання застарілих або неефективних правових приписів може викликати негативні результати, однак відступ від вимог такого закону потягне за собою невизначеність, нестабільність правового регулювання, нанесе шкоду суспільству і правопорядку. Інакше кажучи, з точки зору мети правового регулювання в будь-якій ситуації доцільно виконувати приписи закону, а повсюдний відступ від них недоцільний. Законність завжди доцільна, і доцільність виступає як принцип, основа законності. Засноване на принципі законності, право саме являє собою можливість враховувати фактор доцільності в ході правозастосувальної діяльності. Норми права часто передбачають індивідуальне регулювання, коли неминуче врахування суб’єктами особливості окремого випадку – вибір доцільного рішення. Не випадково правові норми носять переважно відносно визначений характер. Наприклад, норми Кримінального кодексу не мають абсолютно визначених санкцій.

Останнім принципом законності можна назвати невідворотність відповідальності за правопорушення. Цей принцип означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як відвертати правопорушення, так і вести ефективну боротьбу з ними. В цьому полягає реальність законності – досягнення фактичного виконання правових приписів у всіх видах діяльності і невідворотність відповідальності за будь-яке їх порушення.

Тут важливо відзначити, що завдячуючи своїм принципам, законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а всякий відступ від цих принципів, їх недооцінка приводять до порушень законності, приниженню її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому.

Потрібно розрізняти законність як систему формальних вимог і реальну законність. На практиці принципи законності в тій чи іншій мірі порушуються, часто спостерігаються відступи від правових приписів. Таким чином, реальна законність має кількісні показники, які визначають її рівень в конкретному суспільстві.

Кожний з принципів законності може бути розгорнутий в сукупність її вимог. Так принцип верховенства закону розгортається в наступні вимоги: всі закони повинні відповідати Конституції та іншим законам; підзаконні нормативно-правові акти повинні відповідати законам; акти правозастосування і правозастосувальна діяльність повинні відповідати законам і виданим на їх підставі підзаконним нормативним актам. Важливо, що кожна з цих вимог, в свою чергу, може бути розгорнута в сукупність положень, які або прямо зафіксовані в законі, або випливають з його тексту. Таким чином, від загальних принципів законності через її вимоги можна перейти до конкретних правових норм.

Суть законності полягає в суворому і неухильному дотримані й виконанні всіма суб’єктами права чинних законів. Її не можна тлумачити буквально, а слід розглядати як цільову установку суспільного розвитку, яка зводиться до одного – досягнення законопослушності зі сторони членів суспільства. Тому законність характеризує процес формування правової держави і реалізації ідеї соціальної справедливості. Таке розуміння законності дозволяє розглядати її як системне утворення і наперед вирішує елементну структуру. З допомогою неї в категорії узагальнюються конкретні предмети – носії ознак. Вони складають об’єм законності. До структурних елементів законності відносятся: ціль – досягнення суворого і неухильного додержання і виконання всіма учасниками суспільних відносин норм права; погляди і принципи – зміст і теоретико-світоглядна основа законності; система засобів, прийомів і умов, з допомогою яких відбувається здійснення ідей і основ законності, яка визначає її соціальну природу; категорії оцінки поведінки суб’єктів суспільних відносин – чинне законодавство; юридична основа законності – право і правомірна поведінка учасників суспільних відносин.

Можна виділити основні властивості законності: по-перше, її причинно-наслідкову залежність від соціально-моральних і державно-правових процесів; по-друге, загальнообов’язковість вимог законності для всіх суб’єктів правовідносин; по-третє, високу ступінь абстрактності і системності, що пояснюється сукупністю узагальнюючих цією категорією політико-правових думок; по-четверте, об’єктивність як наслідок перерахованих вище рис законності.

В підсумку можна сформулювати загальне визначення законності.

Законність – політико-правове явище, що характеризує процес вдосконалення державно-правової форми організації суспільства і реалізації ідеї соціальної справедливості шляхом суворого і неухильного дедержання і виконання чинного законодавства.

На сьогоднішній день загальні гарантії законності мають ледь не протилежний зміст. Яка може бути законність в умовах тяжкого економічного стану, в нестабільній політичній ситуації при відсутності позитивної ідеології – наукової, релігійної чи навіть псевдонаукової? Теорія законності, таким чином, повинна подолати свій в деякій мірі ідеалістичний характер: адже стопроцентної законності, як показують дослідження, не було ні в одній країні ні в минулому, ні в даний час.

Головне у змісті законності щодо сфери відомчої нормотворчості полягає не тільки в його повноті, відсутності прогалин та протиріч і т. д., як це підкреслюється в юридичній літературі, а й в оцінці його з точки зору послідовності реалізації і втілення в ньому права, адекватно відображеного в нормах Конституції та інших законів, спрямованих на забезпечення невід’ємних прав і свобод людини, на досягнення соціальної справедливості, поєднання особистих, громадських та інших інтересів.

В традиційному розумінні законності і її принципів містилось відоме протиріччя: з однієї сторони утверджувалось верховенство закону, а з іншої – принижувалось його значення, так як у сфері правозастосування мова вже йшла про норми всіх правових актів, безвідносно до їх походження. Розуміння законності, як виконання всіх нормативно-правових актів, всіх правових норм, встанволених або санкціонованих державою, об’єктивно принижувало значення закону в системі нормативно-правових актів держави. Закон опускався до рівня підзаконного акту. І не випадково в літературі отримало поширення поняття законодавства в широкому значенні слова, що охоплювало не тільки закони, які приймались вищими органами державної влади, але й інші акти.

Закон займає особливе місце в системі нормативно-правових актів. Він володіє рядом юридичних та інших властивостей, що не властиві іншим нормативним актам. Нівелювання закону в системі нормативно-правових актів держави слід подолати і визнати, що законність є виконання закону і тільки закону. Ця вимога в рівній мірі стосується як органів державної влади, так і органів місцевого самоуправління, які приймають у рамках своєї компетенції акти, а також безпосередніх виконавців законів – посадових осіб.

Професор М.С. Строгович вважав, що суть законності складає дотримання і виконання саме законів. З цього, на його думку, й випливає необхідність дотриман-ня і виконання підзаконних актів, що відповідають законам та видані на основі закону, у відповідності із законом і на виконання закону³ .

Враховуючи викладене, можна дати наступне визначення законності. Законність – це суспільно-політичний режим, що полягає в пануванні права й зако-ну в суспільному житті, неухильному здійсненні приписів правових норм всіма учасниками суспільних відносин, послідовній боротьбі з правопорушеннями і свавіллям в діяльності посадових осіб та забезпеченні порядку і організованості.

3. Гарантії законності та їх закріплення

Незважаючи на свою значимість, принципи законності не втілюються в життя

автоматично, стихійно. Щоб правові приписи не залишились на папері, і тим більше, не порушувались, необхідні відповідні умови та визначений комплекс організацій-них, політичних і юридичних заходів, які би забезпечували реалізацію, тобто гаран-тії законності.

Гарантії законності – це об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, а також спеціальні засоби, що забезпечують режим законності і стабільність правопорядку в суспільстві. Серед даних гарантій потрібно чітко розрізняти загальні умови і спеціальні засоби.

Загальні умови – це умови суспільного життя, в якому здійснюється правове регулювання. Ці умови створюють макросередовище реалізації права, його функціонування, визначаючи в певній мірі й спеціальні засоби по зміцненню законності. Часто в літературі загальні умови, як гарантії законності, трактуються надзвичайно широко. Під економічними гарантіями розуміється існуюча система господарювання, форма власності, під політичними – політична система, під соціальними – класова структура суспільства і т. д. Таке розуміння гарантій не може задовільняти потреби практики, бо їх вплив на стан законності неодно-значний, деколи вони здійснюють на неї негативний вплив. Тому загальні умови необхідно розглядати конкретно, виділяти в них ті фактори, що позитивно впливають на реалізацію права.

Важливою передумовою найкращого використання сприятливих умов в діяльності по зміцненню законності є їх максимально можлива конкретизація. Економічний лад, політична система, пануюча ідеологія навряд чи можуть розглядатися як фактори, що забезпечують законність. Проаналізуємо це положення на прикладі власності. Довгий час вважалось, що соціалістична власність (на відміну від приватної) сама по собі є умовою забезпечення законності. Такий висновок випливав з припущення, що вона породжує у людини почуття господаря, власника засобів виробництва, сприяючи їх збереженню, примноженню, захисту. Однак, як ми всі переконались, соціалістична власність стала причиною народження й інших, чужих законності явищ – безгосподарності, розкрадань і т. д.