Реферат: Запорізька Січ у 18 столітті

Козаками з “паланок” і старшиною цей бунт був подавлений, а його призвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген. губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. В архівах збереглися “описи” розграбованого майна, подані постраждалим старшиною і козаками. “Опис” одного з вищих старшин займає кілька сторінок перерахуванням розграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобіт сап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктів сукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки і т.д.

“Опис”, що займав “заможнього” козака, значно скромніше: одна шуба, два кожухи, 4 каптани, різна зброя і готівкою (які не устиг віднести) 2.500 руб великою монетою, 75 червінців і 12 руб. 88 коп. мідною монетою. Сума величезна по того часу.

Крім цих двох бунтів чимало було і більш дрібних бунтів у “паланках” і слободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській “паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. і в багатьох інших місцях.

Те, що бунти були — факт незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми” проти старшини і “знатних”, “старих” козаків доводять збережені документи. Як же погодити ці факти з версією українських істориків про Запорожжя, як про “рівноправне братерство”?

Ясно, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написане про “аскетизм”, “братерстві” і “рівноправності”, що ніби-то панували в Запорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів або міфів.

Не виключено, що на зорі Січі, коли там оселилася невелика група ідейних борців, месників за зганьблену віру і національне достоїнство, оточена ворогами і безперестану з ними воююча, щось подібне і було. Але, з ростом Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя і соціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це, якщо і було, те відійшло в область переказів.

Розповіді ж деяких істориків про життя запорожців звучать просто як поетичний вимисел-плід сентиментально-ідеалістичних настроїв авторів і, досить далекі від дійсності. Так, наприклад, у своїй “Історії Запорізьких козаків” (т. 1. стор. 291), історик 19-го століття, Еварницький, так описує життя в куренях; “ввійшовши в курінь козаки знаходили страви вже налитими в “ваганки” або невеликі дерев’яні корита і розставлені по краях столу, а біля “ваганків” різні иапитки-горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев’яних “кановках”. При цьому чарки запорожців, за словами Еварницького, були такі, “що і собака не перескочить”....

А, про життя в зимовниках, Еварницький пише так: “велику частину продукції власник зимовника, із властивого йому почуття товариства, відправляв у Січ, на потреби січових козаків і лише незначну частку залишав собі. Усіх, проїжджаючих людей, хазяїн зимовника, запрошував сідати і пропонував різні частування — напої і страви. Погулявши весело і досить кілька днів, гості дякували ласкавого хазяїна за частування, хлопці подавали їм нагодованих коней, і січовики, підхопившись на коней, неслися від зимовника”. (Історія Запорожжя. ч. 1, стор. 295).

Таку ідилічну картину життя запорожців малює Еварницький, не вважаючи потрібним навіть спробувати довести її реальність. Інший історик 19-го століття, А. Скальковський, що написав об’ємисту працю про “Нову Січ”, хоча і згадує про бунти, але не поглиблюється в дослідження причин, них що викликали. Сепаратистична, “історична школа” також, делікатно, обходить мовчанням наявність гострих, соціальних протирічь у Запорожжя, а бунти приписує відсталості і консерватизмові мас, що трималися сліпо колишніх звичаїв Старої Січі (чому вони до них прагнули, тепер ми знаємо).

У результаті, у самого широкого кола читачів зі словом — “Запорізька Січ”, зв’язана її картина, дана Еварницьким.

Але, зовсім іншу картину дають незліченні документи, що збереглися в архівах. “Описи” майна старшини і заможних козаків; записки про заробітну плату “молодиків” і “найманців”; скарги курінних отаманів на напівголодний пайок у куренях; заборони заможним козакам відправляти замість себе на війну “найманців”, так до того ж і погано озброєних і постачених; скарга на надмірні побори за користування мостами, перевозами і млинами — усе це незаперечно свідчить, що соціальні взаємини в Запоріжжі, у 18 столітті, мало відрізнялися від таких у, що вже стали або швидко робилися кріпосницькими Гетьманщині і Слободщині. Не було тільки формального покріпачення і більше було можливостей для особистого висуванства.

Ці обставини залучали з півночі всі нових і нових утікачів, з якими безуспішно боровся російський уряд. Безуспішно тому, що Січ їх не хотіла видавати. І, не з яких або ідеалістичних спонукань, як затверджують сепаратисти, а з простої причини, що в інтересах старшини і заможних козаків було мати постійний приплив, як дешевої робочої сили, так і можливих заступників при вимозі явки для несення військової служби. Це останнє (заступництво) прийняло хронічний характер і усю вагу участі у війнах перекладало на бідняків. Російський уряд також звернув увагу на це явище і боровся з ним, як по мотивах справедливості, так і тому, що козак, посилаючи замість себе “найманця”, норовив дати йому і коня і зброю гіршу.

3.4 У часть у війнах

Тут, доречно буде згадати, що начальники російської армії, у рядах якої воювали запорожці у війнах 1736-1739 і 1768-1774 р., були незвичайно високої думки про бойові якості запорожців і вважали для себе честю бути зарахованими в списки Війська Запорізького. У справах Коша Запорізького збереглося кілька десятків копій “атестатів”, виданих різним особам про зарахування їх у списки Війська. Один з них, — на ім’я підполковника М. И. Кутузова, майбутнього головнокомандуючого у Вітчизняній війні. Атестат цей говорить: “По його, підполковника Михайла Ілларіоновича Кутузова бажанню, війська Запорізького низового, у курінь Криловський прийняти і для повсякчасного його при сем війську вирахування в компути військові вписати, а для вірності в тім і цей атестат йому, № 127, при підписі нашої і воскової печатки видати повеліли. З Коша 1773 року січня 30 дня”.

По всій Росії, з одного боку, поширювалося й укоренялася думка про надзвичайну відвагу Запорожців (що відповідає дійсності), з іншого боку, помилкова думка про безкласовий, рівноправний характер запорізького товариства.

І, тільки останнім часом, завдяки дослідженням соціальної структури Запорожжя на підставі вивчення численних справжніх документів тієї епохи, створилася справжня, реальна картина того, що представляло собою Запорожжя 18-го століття.

Картина досить далека від описів і Еварницького і Скальковського і всієї сепаратистичної “історичної школи”.

Не аскетичним, лицарським рівноправним братерством борців за правду було Запорожжя 18-го століття, а вкрапленої в територію Росії великою областю зі своєрідним побутовим укладом, гострими соціальними розшаруваннями і протиріччями і, підпорядкуванням розпорядженням центральної влади тільки остільки, оскільки ці розпорядження подобалися.

До цього часу (половина 18-го століття) віковічні вороги запорожців — татари, турки і католики-поляки, у результаті перемог Російської Імперії, були настільки ослаблені, що не могли і мислити про які-небудь агресії, а думали тільки про збереження колишніх територій, що, крок за кроком, неухильно попадали в підпорядкування Росії.

3.5 Утрат?