Реферат: Збірка Івана Франка "З вершин і низин"
Небагато можна назвати в історії людства постатей, рівних йому за різнобічністю таланту й наполегливістю, гідними титанів Відродження...
Валерій Шевчук «Із вершин та низин»
Заголовок книги, яка лежить перед тобою, дорогий читальнику, знайомий тобі: звісно, так затитулував одну зі своїх поетичних збірок Іван Франко: «З вершин і низин». Наша трансформація — «Із вершин та низин» — зроблена зумисне, щоб, з одного боку, залишити назву, яка твердо вписана в історію української літератури, а з другого — нагадати, що йдеться тут не про знамениту збірку І. Франка, а про цілий комплекс української літератури — від найдавніших часів до революції, а Іван Франко, як ніхто, спричинився до його якнаймасштабнішого вивчення та й становлення. Отже, заголовок «Із вершин та низин» я використовую, позичаючи його у свого великого попередника, аби віддати йому честь як найбільшому історику нашої літератури, вважаю-бо Івана Франка одним зі своїх учителів — саме на його творах я формував своє естетичне й наукове мислення.
Мені хотілося по-справжньому поблукати по вершинах та низинах рідної літератури й наділяти увагою не лише великих синів та дочок нашої культури, але й менших за своїм значенням і внеском, забутих чи призабутих; не зайвим, уважав я, згадати й таких, хто в літературу тільки стукався, а не достукався, в кого доля склалася й не склалася, щоб читач міг, хай і в найзагальніших рисах, побачити й відчути літературний процес в Україні — оте широке й не завжди добре вивчене річище, що в ньому багато пливучого й потонулого, відомого й невідомого, багато загадок, драм, дивовижних випадків, особливих ситуацій та явищ.
Отже, ця книжка документальна: кожна найменша фабула з неї супроводжується посиланням на наукову роботу, звідки взято ті чи інші факти; інколи ці факти беруться не з одної, а з кількох праць, інколи вони коригуються новішою літературою, словесно формуються в ту чи іншу історійку, бо я дбав, щоб книга добре читалася, адже її призначення популяризаційне — мені хочеться зацікавити українського читача якнайширшого, тому й розмова моя з ним відбувається найщиріша й найприступніша.
Ще одну маю турботу: оскільки в середній школі та й у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, знову-таки через оте знеславлене звуження нашої культури, предмет української літератури засхоластизувався і спримітивів, учителеві, який підходить до своєї роботи творчо, з цієї книги буде змога добути чимало фактів та історій, які допоможуть оживити виклад предмета, а відтак не тільки дати учневі знання, але й зацікавити його самою літературою.
І про таке я дбав, складаючи видання. Перечитуючи давню періодику та рідкісні книги, немало дивувався: скільки цікавого там лежить без ужитку,— а таки добре було б те цікаве повернути в живе культурне буття. Ми якось розучилися дивитися на літературний процес минулого як на частину життя, для нас це по-схоластичному ілюстрація того чи іншого (визнаного за єдино правдиве) уявлення про минуле життя, тому й факти під те уявлення підганяємо. А життя було багатше й цікавіше, котилося й текло, нерегламентовано дихало, не вкладалося у відведені йому прокрустові ложа, адже все то були живі люди зі своєю величчю й малістю, своїми радощами, смутками й горем. Отож я й вирішив поглянути на колишніх діячів нашої літератури не як на іконні чи агіографічні образи, а таки як на живих і сущих.
Звісно, ця книжка не універсальна, вона могла б захопити в коло свого огляду десятки інших імен, адже ми мали продовж тисячолітнього свого літературного існування таки багату традицію, і не одному уму її освітлювати, й не одним рукам її опрацьовувати. Іван Франко, починаючи свій «Нарис історії українсько-руської літератури» (Львів, 1910 р.), так написав: «Лежить щось у історії і в природі українського (південно-руського або малоруського) народу, що вказує на тисячолітній зв’язок його людності із заселеною ним країною: та сама постійність і однаковість при частковій ріжнородності, та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні». І це справді так: культура наша протягається у глибину глибинну. Через це думається мені й про таке призначення книги: може, захопить вона когось із молоді, хтось захоче піти на ті ж стежки, котрими блукав я, чи пошукати стежок неходжених і стати, відтак, літературним слідопитом,— тоді й розказати новому поколінню читачів те, чого не розповів я чи мої сучасники-літературознавці. Адже дивовижна річ — історія української літератури! Ціле Життя її вивчаю і ціле життя дивуюся з її безбережності, з її глибин, з її, я б сказав, непізнаності. Постійно щось у ній відкриваю, щось у ній розшукую, з чогось завжди вражаюся — немає тому кінця-краю. Мандрую захоплено по її тисячолітніх дорогах і стежках: виїжджених, і утоптаних, і порослих травою забуття. І никне та трава од жалощів, од туги, як сказав автор «Слова о полку Ігоревім», бо ми часом буваємо ліниві до пізнання власного минулого, бо ми на тих стежках та дорогах так багато власного добра розгубили! І справді, тільки в наші часи починає проступати з туману незнання велична будова українського літературного ренесансу та бароко, і XIX століття ще далеко нами не пізнане, а жили ми завжди важко, складно, бо постійно стояло перед нами оте шекспірівське «бути чи не бути». Нас відучували від самосвідомості, переконували, що мова наша — не мова, що народ наш — не народ, а культура — не культура. І це в той час, коли ми стільки мали цікавого й гарного, цільного й прекрасного, дорогого і золотого, як писав Тарас Шевченко.
Отож і думається мені: щоб пізнати культурний комплекс свого народу, не досить знати кількох найвидатніших своїх діячів та їхню творчість — потрібно пізнати її у всій складності і багатоманітній сув’язі, у всій сукупності її явищ та імен, справді, її вершини й низини, величні й малозначні її явища. Тому героями моєї книжки виступають не тільки визначні, але й другорядні письменники,— всі вони трудилися на одній ниві і всі клали (один більше, інший менше) свою частку в будівлю нашого духу. Всі вони посилали своїм сучасникам і наступникам, сущим і ненародженим, енергію свого «я», і наша повинність — ані їх самих, ані добра й праці їхніх не занедбувати й не забувати: хай вони йдуть до нас, а ми йтимемо до них, бо лише за умови такої злуки можемо називатись у цьому світі культурними людьми. Знову звернуся до Івана Франка, до його праці «Теорія і розвій історії літератури», яка цитуватиметься в цьому виданні: «Аж там, де в цивілізаційному поході являється письмо, до нас починає промовляти душа чoловіка безпосередньо, устами до уст, і ми відразу здобуваємо можність заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смутки прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь». Більше того, вони, оті «давно загиблі й забуті покоління», через літературу дають змогу нам пізнати й себе, світ навколо себе і закони рідної землі, адже сказав Григорій Сковорода: «Наступний весело освітлений день — плід учорашнього».
Перший розділмає назву „Автологічне слово у різностиллі збірки „З вершин і низин”. Кожна збірка поезій І.Франка має, образно кажучи, свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній “строкатості” чи – радше – багатогранності монументальної за своїм характером збірки “З вершин і низин”. Уже сама її назва свідчить про опозиційність,контрастність у тематиці і в настроях. Громадянські верховинні пориви з їх оптимізмом та мажором і – меланхолія „низин”. Та ще й кусющі “оси” сатири. Така широка амплітуда вимагала специфічних форм поетикальності, циклічної композиції і нюансування стильових струменів, співдії „верхнього” і „нижнього” реґістрів поетичного вислову. Ударний образ чи вражаюча деталь увиразнювались на тлі автологічного слова і фрази.
Образ автора збірки “З вершин і низин” – це образ „диригента”, який згармонізовує тони „високого” стилю (металогізму) з „низьким” (автологізмом).
Поетичність слова у віршах з першої частини досягається злютованістю багатьох засобів, підпорядкованих образності вищого порядку – алегорії й символу. Цьому „надзавданню” підпорядковане й автологічне слово, за яким стоять асоціації „низинні”, конкретизовані, опредметнені реалії („по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”).
У жанровому синкретизмі „Веснянок” своє структурне місце посідає „образковість” – обмежений фрагмент, сцена, візуально-предметне зображення. Акцентується простір, своєрідно „заземлюються” деталі. Для прикладу, веснянка „Вже сонечко знов по лугах...” позначена автологізмами, що витворюють особливий симбіоз „веснянки” і „образка” (повторюваність місцевого відмінка з прийменником „по” –„по луках”, „по... широких полях”, „по...ріці”, „по голій, тісній толоці”); виразними автологізмами є образи: худа худоба „шкандибає”, віз „тягнеться”, “секвестратор”.
На межі метафоричності, але з виразною автологічністю, структурованавеснянка-романс “Не забудь, не забудь”. Змальовуючи вечір на селі, зображуючи „лихо сьогочасне” (дев’ята веснянка), поет вдається до виразних прозаїзмів: „дівчатонька” не йдуть „ходірком”, не співають соловейкові „всупір”, а„з роботи перемучені спішать”.
Автологічне слово в одному з найориґінальніших циклів у збірці „Осінні думи” пройняте особливою настроєвою тональністю. На тлі сумовитого, а то й похмурого пейзажу „бідні сунуть, терплять, ридають”, „мати, що на гріб дитини прийшла і плаче, шепчучи молитов”.
Дуже часто І.Франко будує свої поезії за принципом психологічного паралелізму. Поезія „Журавлі”, в якій перша частина є „реалістичною”, а друга „символічною” (формула Р + С), теж „наполовину” автологічна: А + М, де А – автологія, а М – метафорика. За цими умовними формулами побудовано весь цикл.
Смутком пройняті, як свідчить заголовок, “Скорбні пісні” поета. Образ ліричного героя зливається з образом автора, який звертається до своїх читачів, до громади.
Автологія стає також „будівельним матеріалом” для афоризмів, сентенцій: “Тяжко-важко цілий вік боліти, А не знати навіть, де болить”.
“Нічні думи” переважно позначені образами “на межі” автології і метафорики (А + М): “Без мислей деревію я”, “Лиш в серці тиск важкого болю”.
Майже суцільною автологічністю відзначається цикл “Думи пролетарія”. Перший вірш циклу “На суді” – це риторична фігура, що деякою мірою перерос