Реферат: Жанри мистецтва

Мистецтво, одна з форм суспільної свідомості, складова частина духовної культури людства, специфічний рід практично-духовного освоєння світу. У цьому плані до мистецтва відносять групу різновидів людської діяльності - живопис, музику, театр, художню літературу (яку іноді виділяють особливо - вираження "література і мистецтво") і т.п., поєднуваних тому, що вони є специфічними - художньо-образними формами відтворення дійсності.

Художньо-творча діяльність людини розгортається в різноманітних формах, що називають видами мистецтва, його родами і жанрами. Достаток і розмаїтість цих форм можуть показатися хаотичним накопиченням, у дійсності ж вони є закономірно організованою системою видових, родових, жанрових форм. Так, у залежності від матеріальних засобів, за допомогою яких конструюються художні твори, об'єктивно виникають три групи видів мистецтв:

1) просторові, чи пластичні (живопис, скульптура, графіка, художня фотографія, архітектура, декоративно-прикладне і дизайн), тобто такі, котрі розгортають свої образи в просторі;

2) тимчасові (словесні і музичні), тобто такі, де образи будуються в часі, а не в реальному просторі;

3) просторово-тимчасові (танець; акторське мистецтво і всі що базуються на ньому; синтетичне - театр, кіномистецтво, телемистецтво, естрадно-циркове і т.д.), тобто такі, образи яких володіють одночасно довжиною і тривалістю, тілесністю і динамізмом.

Кожен вид мистецтв безпосередньо характеризується способом матеріального буття його творів і застосовуваним типом образних знаків. У цих межах усі його види мають різновиду, що визначаються особливостями того чи іншого матеріалу і своєрідністю художньої мови, що випливає звідси.

Декоративно-прикладне мистецтво

Декоративно-прикладне мистецтво, розділ мистецтва; охоплює ряд галузей творчості, що присвячені створенню художніх виробів, призначених головним чином для побуту. Його творами можуть бути: різне начиння, меблі, тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і всякий рід прикраси. Поряд з розподілом творів декоративно-прикладного мистецтва по їхньому практичному призначенню в науковій літературі з 2-й половини 19 ст. затвердилася класифікація галузей по матеріалу (метал, кераміка, текстиль, дерево) чи по техніці виконання (різьблення, розпис, вишивка, набойка, лиття, карбування, інтарсія і т.д.). Ця класифікація обумовлена важливою роллю конструктивно-технологічного початку в декоративно-прикладному мистецтві і його безпосередньому зв'язку з виробництвом.

Вирішуючи в сукупності, як і архітектура, практичні і художні задачі, декоративно-прикладне мистецтво одночасне належить до сфер створення і матеріальних, і духовних цінностей.

Твори цього виду мистецтва невіддільні від матеріальної культури сучасної їм епохи, тісно зв'язані з побутовим укладом, що відповідає їй, з тими чи іншими його місцевими етнічними і національними особливостями, соціально-груповими розходженнями. Складаючи органічну частину предметного середовища, з яким повсякденно стикається людина, твори декоративно-прикладного мистецтва своїми естетичними перевагами , образним ладом, характером постійно впливають на щиросердечний стан людини, його настрій, є важливим джерелом емоцій, що впливають на його відношення до навколишнього світу.

Естетично насичуючи середовище, що оточує людину, твори цього жанру в той же час як би поглинаються нею, тому що звичайно сприймаються у взаємозв'язку з її архітектурно-просторовим рішенням, із вхідними в неї іншими чи предметами їхніми комплексами (сервіз, гарнітур меблів, костюм, набір ювелірних виробів). Тому ідейний зміст творів декоративно-прикладного мистецтва може бути зрозуміле найбільше повно лише при ясному представленні (реальному чи думкою відтвореному) про ці взаємозв'язки предмета із середовищем і з людиною.

Архітектоніка предмета, обумовлена його призначенням, конструктивними можливостями і пластичними властивостями матеріалу, часто відіграє основну роль у композиції художнього виробу. Нерідко в декоративно-прикладному мистецтві краса матеріалу, пропорційні співвідношення частин, ритмічна структура служать єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту виробу (наприклад, позбавлені декору виробу зі скла чи ін. нічим не тонованих матеріалів). Тут наочно виявляється особливе значення для декоративно-прикладного мистецтва чисто емоційних, необразотворчих засобів художньої мови, використання яких і ріднить його з архітектурою. Емоційно-змістовний образ найчастіше активізується образом-асоціацією (зіставленням форми виробу з краплею, квіткою, фігурою людини, тварини, її окремими елементами, з яким-небудь ін. виробом - дзвоном, балясиною і т.п.). Декор, з'являючись на виробі, також істотно впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки своєму декору побутовий предмет стає твором мистецтва. Володіючи власною емоційною виразністю, своїм ритмом і пропорціями (нерідко контрастними стосовно форми, як, наприклад, у виробах хохломських майстрів, де скромна, проста форма чаші й ошатний, святковий розпис поверхні різні по своєму емоційному звучанню), декор зорово видозмінює форму й у той же час зливається з нею в єдиному художньому образі.

Для створення декору широко залучаються орнамент і елементи ( порізно чи у всіляких сполученнях) образотворчого мистецтва (скульптура, живопис, рідше - графіка). Засобу образотворчих мистецтв і орнамент служать не тільки для створення декору, але часом проникають і у форму предмета (деталі меблів у виді пальметт, волют, звіриних лап, голів; судини у виді квітки, плоду, фігури птаха, звіра, людини). Іноді чи орнамент зображення стають основою формоутворення виробу (візерунок ґрати, мережива; малюнок плетива тканини, килима). Необхідність погодити декор з формою, зображення - з масштабом і характером виробу, з його практичним і художнім призначенням приводить до трансформації образотворчих мотивів, до умовності трактування і зіставлення елементів натури (наприклад, сполучення в оформленні ніжки столу мотивів левиної лапи, крил орла і лебедячої голови).

У єдності художньої й утилітарної функцій виробу, у взаємопроникненні форми і декору, образотворчого і тектонічного почав виявляється синтетичний характер декоративно-прикладного мистецтва. Його добутки розраховані на сприйняття і зором, і дотиком. Тому виявлення краси фактури і пластичних властивостей матеріалу, майстерність і різноманіття прийомів його обробки одержують у декоративно-прикладному мистецтві значення особливо активних засобів естетичного впливу.

Живопис

Живопис, вид образотворчого мистецтва, художні твори, що створюються за допомогою фарб, які наносяться на яку-небудь тверду поверхню. Як і інші види мистецтва, живопис виконує ідеологічні і пізнавальні задачі, а також служить сферою створення предметних естетичних цінностей, будучи однією з високорозвинених форм людської праці.

Живопис відбиває й у світлі тих чи інших концепцій, оцінює духовний зміст епохи, її соціальний розвиток. Могутньо впливаючи на почуття і думки глядачів, змушуючи останніх переживати дійсність, зображену художником, вона служить діючим засобом суспільного виховання. Багато добутків живопису мають документально-інформаційну цінність.

У силу наочності образа оцінка життя художником, виражене в його добутку, здобуває особливу переконливість для глядача. Створюючи художні образи, живопис використовує колір і малюнок, виразність мазків, що забезпечує гнучкість її мови, дозволяє їй з недоступної ін. видам образотворчого мистецтва повнотою відтворювати на площині барвисте багатство світу, об'ємність предметів, їхня якісна своєрідність і матеріальна плоть, глибину зображуваного простору, світло-просторове середовище. Живопис не тільки безпосередньо і наочно утілює всі зримі явища реального світу (у т.ч. природу в її різних станах), показує широкі картини життя людей, але і прагне до розкриття і тлумачення сутності процесів, що відбуваються в житті, і внутрішнього світу людини.

Доступні даному виду мистецтва широта і повнота охоплення реальної дійсності позначаються й у достатку властивих їй жанрів (історичний, побутовий, батальний, анімалістичний та ін.).

По призначенню, по характеру виконання й образів розрізняють: живопис монументально-декоративний (стінні розписи, плафони, панно), що бере участь в організації архітектурного простору, що створює ідейно-насичене середовище для людини; станкову (картини), більш інтимну по характеру, звичайно не зв'язану з яким-небудь визначеним місцем; декораційну (ескізи театральних і кінодекорацій і костюмів); іконопис; мініатюру (іконописи рукописів, портрети і т.д.).

По характеру речовин, що зв’язують пігмент (барвну речовину), по технологічних способах закріплення пігменту на поверхні розрізняються масляний живопис, живописозвідними фарбами по штукатурці — сирій (фреска) і сухій (а секко), темпера, клеєвий живопис, восковий живопис, емаль,живопис керамічними фарбами (сполучні — легкоплавкі стекла, флюси, глазурі — закріплюються випалом на кераміку), силікатними фарбами (зв'язувальна речовина — розчинне скло) і т.п. Безпосередньо з нею стуляються мозаїка і вітраж, вирішальні ті ж, що і монументальний живопис, зображувально-декоративні задачі. Для виконання мальовничих добутків служать також акварель, гуаш, пастель, туш.

Основний виразний засіб живопису — колір — своєю експресією, здатністю викликати різні почуттєві асоціації підсилює емоційність зображення, обумовлює широкі образотворчі і декоративні можливості цього виду мистецтва. У добутках він утворить цільну систему (колорит).Звичайно застосовується той чи інший ряд взаємозалежних квітів і їхніх відтінків (гамма красочная),хоча існує також живопис відтінками одного кольору (монохромна). Колірна композиція (система розташування і взаємини плям кольору) забезпечує визначену колірну єдність добутку, впливає на хід його сприйняття глядачем, будучи специфічної для добутку частиною його художньої структури. Інший виразний засіб живопису — малюнок (лінія і светотень) — ритмічно і композиційно разом з кольором організує зображення; лінія відмежовує друг від друга обсяги, є часто конструктивною основою мальовничої форми, дозволяє чи узагальнено детально відтворювати обрису предметів, виявляти їхні дрібні елементи.

Архітектура

Архітектура (лат. architectura, від грец. аrсhіtекtоn — будівельник), зодчество, система будинків і споруджень, що формують просторове середовище для життя і діяльності людей, а також саме мистецтво створювати ці будинки і спорудження відповідно до законів краси. Архітектура складає необхідну частину засобів виробництва і матеріальних засобів існування людського суспільства. Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства. Функціональні, конструктивні і естетичні якості архітектури (користь, міцність, краса) взаємозалежні.

Добутками архітектури є будинки з організованим внутрішнім простором, ансамблі будинків, а також спорудження, що служать для оформлення відкритих просторів (монументи, тераси, набережні і т.п.).

Предметом цілеспрямованої організації є і простір населеного місця в цілому. Створення міст, селищ і регулювання всієї системи розселення виділилися в особливу область, неподільно зв'язану з архітектурою — містобудівництво.

Найважливішим засобом практичного рішення функцією, і ідейно-художніх задач архітектури є будівельна техніка. Вона визначає можливість і економічну доцільність здійснення тих чи інших просторових систем. Від конструктивного рішення багато в чому залежать і естетичні властивості добутків архітектури. Будинок повинний не тільки бути, але і виглядати міцним. Надлишок матеріалу викликає враження надмірної ваги; зрима (удавана) недостатність матеріалу асоціюється з нестійкістю, ненадійністю і викликає негативну емоції. У ході розвитку будівельної техніки нові принципи архітектурної композиції, що відповідають властивостям нових матеріалів і конструкцій, можуть вступати в конфлікт із традиційними естетичними поглядами. Але в міру поширення і подальшого освоєння конструкції обумовлені нею форми не тільки перестають сприйматися як незвичайні, але і перетворюються в масовій свідомості в джерело емоційно-естетичного впливу.

Якісні зміни будівельної техніки, створення нових конструкцій і матеріалів істотно вплинули на сучасну архітектуру. Особливе значення має заміна ремісничих методів будівництва індустріальними, зв'язана з загальними процесами розвитку виробництва, з необхідністю підвищення темпів масового будівництва і яка вимагала введення стандартизації, уніфікованих конструкцій і деталей.

Основні засоби створення художнього образа в архітектурі — формування простору й архітектоніка. При створенні об'ємно-просторової композиції (у т.ч. і внутрішньої організації споруджень) використовуються принципи чи симетрії асиметрії, чи нюанси контрасти при зіставленні елементів, їх різні ритмічні співвідношення і т.д. Особливе значення в архітектурі мають домірність частин і цілого один одному (система пропорцій) і домірність спорудження і його окремих форм людині (масштабність). У число художніх засобів архітектури входять також фактура і колір, розмаїтість яких досягається різними прийомами обробки поверхні будинку. Цілісна художньо-виразна система форм добутків архітектури, що відповідає функціональним і конструктивним вимогам, називається архітектурною композицією.

Стійка спільність характерних рис художньої форми архітектури і її ідейно-змістовної програми утворить її стиль. Найважливіші риси стилю виявляються в системі функціональної і просторової організації споруджень, у їхній архітектоніці, пропорціях, пластику, декорі.

Скульптура

Скульптура (лат. sculptura, від sculpo — висікаю, вирізую), ліплення, пластика (грец. plastike, від plasso — ліплю), вид мистецтва, заснований на принципі об'ємного, фізично тривимірного зображення предмета. Як правило, об'єкт зображення в скульптурі — людин, рідше — тварини (анімалістичний жанр), ще рідше — природа (пейзаж) і речі (натюрморт). Постановка фігури в просторі, передача її руху, пози, жесту, світлотіньова моделювання, що підсилює рельєфність форми, архітектонічна організація обсягу, зоровий ефект його маси, вагових відносин, вибір пропорцій, специфічних у кожнім випадку характер силуету є головними виразними засобами цього виду мистецтва. Об'ємна скульптурна форма будується в реальному просторі за законами гармонії, ритму, рівноваги, взаємодії з навколишньою архітектурним чи природним середовищем і на основі спостережених у натурі анатомічних (структурних) особливостей тієї чи іншої моделі.

Розрізняють два основні різновиди скульптури.: круглу скульптуру, яка розміщується в просторі, і рельєф, де зображення розташовується на площині, що утворить його тло. До добутків першої, звичайно потребуючого кругового огляду, відносяться: статуя (фігура в ріст), група (дві чи кілька фігур, що складають єдине ціле), статуетка (фігура, значні менша натуральної величини), торс (зображення людського тулуба), погруддя (погрудне зображення людини) і т.д. По змісту і функціям скульптура поділяється на монументально-декоративну, станкову і т.зв. скульптуру малих форм. Хоча ці різновиди розвиваються в тісній взаємодії, у кожної з них є свої особливості. Монументально-декоративна: скульптура розрахована на конкретне архітектурно-просторове чи природне оточення. Вона носить яскраво виражений суспільний характер, адресується до мас глядачів, розміщається насамперед у громадських місцях — на вулицях і площах міста, у парках, на фасадах і в інтер'єрах суспільних споруджень. Монументально-декоративна скульптура покликана конкретизувати архітектурний образ, доповнювати виразність архітектурних форм новими відтінками. Здатність монументально-декоративної скульптури вирішувати великі ідейно-образні задачі з особливою повнотою розкривається в добутках, що називають монументальними і до яких звичайно відносять міські памятники, монументи, мемориальние сооружения. Величавість форм і довговічність матеріалу з'єднуються в них з піднесеністю образного ладу, широтою узагальнення. Станкова скульптура, прямо не зв'язана з архитектурой, носить більш інтимний характер. Зали виставок, музеїв, житлові інтер'єри, де її можна розглядати поблизу і у всіх деталях, є звичайним її середовищем. Тим самим визначаються особливості пластичної мови скульптури, її розміри, улюблені жанри (портрет, побутовий жанр, ню, анімалістичний жанр). Станковій скульптурі в більшій мері, чим декоративною-декоративній-монументально-декоративної, характерний інтерес до внутрішнього світу людини, тонкий психологізм, розповідність. Скульптура малих форм включає широке коло добутків, призначених переважно для житлового інтер'єра, і багато в чому стуляється з декоративно-прикладним мистецтвом. Призначення і зміст скульптурного твору визначають характер його пластичної структури, а вона, у свою чергу, впливає на вибір скульптурного матеріалу. Від природних особливостей і способів обробки останнього багато в чому залежить техніка скульптури. М'які речовини (глина, віск, пластилін і т.п.) служать для ліпки; при цьому найбільш вживаними інструментами служать дротові кільця і стеки. Тверді речовини (різні породи каменю, дерева й ін.) обробляються шляхом рубання (висікання) чи різьби, видалення непотрібних частин матеріалу і поступового вивільнення як би схованої в ньому об'ємної форми; для обробки кам'яного блоку застосовуються молоток (киянка) і набір металевих інструментів, для обробки дерева — переважно фасонні стамески і свердли. Речовини, здатні переходити з рідкого стану у тверде (різні метали, гіпс, бетон, пластмаса і т.п.), служать для виливка добутків скульптури за допомогою спеціально виготовлених форм.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--