Реферат: Життя і творчість Степана Васильченко

Важкі це були часи. Та Васильченко сповнений оптимізму: “Немає взимку дров, немає потрібного ремонту. Фізичний кабінет до краю убогий, майже порожня бібліотека, але школа бадьоро дивиться в своє майбутнє й вірить, що вона згодом стане в повному розумінні тією кузнею, де кується краща доля”. Оця нова школа цікавила його як письменника, звідси він черпав сюжети, конфлікти, характери. Вона стала об'єктом його художнього дослідження. Уважно й пильно стежив він за її розвитком.

Можливість навчатися, здобувати знання, освіту дала дітям трудящих Радянська влада. Письменник показує потяг дорослих і дітей до науки. На відміну від дожовтневих творів, де цей потяг зображувався як пристрасна, часто недосяжна мрія, у повісті “Олив'яний перстень” він поставлений на конкретну основу: саме освічених кадрів чекають оновлені міста й села, в цьому запорука суспільного прогресу.

В оповіданнях і повістях Васильченка, написаних у перші роки Радянської влади, відтворені тогочасні суспільні процеси, типові картини життя, народження нових форм моралі й етики. І в цьому їх велике художньо-пізнавальне значення.

Наприкінці двадцятих - на початку тридцятих років Васильченко з великим натхненням працює над твором про Тараса Шевченка. Це мало бути велике полотно в п'яти частинах під назвою “Широкий шлях”. Але встиг письменник закінчити лише одну частину (“В бур'янах”).

Безприкладний громадянський подвиг геніального поета, його полум'яна творчість наснажували Васильченка протягом усього свідомого життя. “Якось прохали мене написати маленький доклад на Шевченкові дні, тему радили взяти узеньку - Шевченків словник абощо. Звечора роблю собі свято - беру “Кобзаря”, розгортаю. Не написав я того докладу ні одного рядка, хоч просидів допізна. Не туди повів він мене, не на ті погнав думки, - погнав могучим вітром, противитись йому було трудно, і не хотів противитись. І це не перший раз бувало - візьмеш книжку, якусь справну навести, знайти потрібний вірш, почнеш читати - вхопить жива хвиля і понесе”.

“В бур'янах” - повість про безталанне дитинство Тараса. Тільки й радості було сироті, що читання, малювання й пісні. Легко скривдити наймита, та нелегко зламати його гордість, непокору. Автор обставляє факти біографії поета такими психологічними деталями, подробицями побуту, живими спостереженнями, стільки вкладає свого глибоко особистого, що повість виходить, за біографічні межі, набирає широкого ідейно-художнього звучання.

Степан Васильченко був не лише талановитим новелістом, автором повістей та інших прозаїчних творів. Викликають інтерес і його п'єси, що відіграли певну роль у становленні й формуванні української радянської драматургії, нового театру, який завжди приваблював письменника. Ще в дореволюційний період він пише ряд п'єс (“Чарівниця”, “На перші гулі”, “Недоросток” та ін.), які за своєю тематикою близькі до його прозових творів. Найбільшою сценічністю відзначається п'єса-жарт “На перші гулі”.

Уважно стежачи за сценічною долею своїх п'єс, автор допомагав театральним колективам цінними порадами. Так, загалом схвально відзиваючись про постановку в театрі М.К. Садовського 1913 року п'єси “На перші гулі”, драматург вказував на необхідність кращого відтворення ряду побутових сцен, зокрема сцени з вечірніми співами на селі.

Ніколи зв'язки Васильченка з театром не обмежувалися лише написанням п'єс. У дореволюційній періодичній пресі він виступає з рецензіями на спектаклі М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького та ін., висловлюючи свої критичні зауваження з приводу постановки, художнього оформлення тієї чи іншої п'єси, він зупиняється й на розгляді їх ідейного змісту. Особливо високої думки був він про “Суєту”, “Наталку Полтавку” та інші п'єси українського класичного репертуару. Захоплювався Васильченко талановитою грою П. Саксаганського, І Мар'яненка, М. Литвиненко (Вольгемут), голос якої, за його висловом, “чистий, як щире срібло... іскрами розсипався по найдальнішим куткам театру”.

З невтомною енергією боровся письменник за створення нового, реалістичного театрального мистецтва в пожовтневий період Він проводить велику організаційну роботу як член Українського товариства драматургів і композиторів, театральної ради, Московського товариства драматичних письменників і композиторів, бере активну участь у диспутах про шляхи розвитку нового українського театру.

За радянського часу створив письменник і кілька драматичних творів. Серед них інсценізації “До світла” (оповідання І. Франка), “Свекор” (власної новели), “Іван Гус” (поеми Т. Шевченка “Єретик”), п'єси “Кармелюк”, “Минають дні” та ін.

Образ народного месника Кармелюка привертав увагу Васильченка ще в дореволюційні часи. Йому, певно, були відомі літературні розробки образу улюбленого селянського ватажка. Про те, що цей образ постійно вабив письменника, свідчить той факт, що йому належать три завершені п'єси про Кармелюка. Одна на чотири дії (1918), друга на одну (1924) і третя на три (1927). Працював він над образом Кармелюка наполегливо, їздив на Поділля, вивчав матеріал. Збереглася копія мандата на ім'я С. Васильченка, що уповноважував його збирати “етнографічний і архівний матеріал про відомого народного революціонера початку XIX століття, так званого розбійника Кармелюка”.

У всіх трьох п'єсах образ Кармелюка витриманий в народно-легендарних традиціях, підкреслюється його розум, незвичайна сила, сміливість. Він завжди у своїх діях спирається на підтримку народних мас. Кармелюк люто ненавидить панів і палко любить кривджених і визискуваних трударів. Щиро зворушують сцени інтимного життя героя, його ставлення до дружини, сина. Такими ж привабливими рисами наділені й Кармелюкові побратими. І навпаки, представники ворожого табору - поміщики, лихварі - змальовані автором темними, непривабливими фарбами.

Працював С. Васильченко і на ниві кінодраматургії. Ним написані сценарії “Бондарівна”, “Ой не ходи, Грицю”, “Олив'яний перстень”, “Петруня”, “Недоросток” та ін. Створювалися вони для німого кіно. На жаль, жоден з цих кіносценаріїв не був екранізований. Заслуговують на увагу й переклади письменника на українську мову творів Гоголя, Лєскова, Серафимовича та ін.

Ще перебуваючи на фронтах імперіалістичної війни, Васильченко захворів на серце. 1927 року хвороба загострилася, а ще через рік він змушений був лишити роботу в школі. П'ятдесятиліття зустрів письменник уже зовсім хворим, не зміг навіть бути присутнім на своєму ювілеї, що відбувся 1 березня 1929 року.

Письменник шкодував, що не міг за станом здоров'я побути на святі: “Там я зустрівся б з моїм читачем лицем до лиця, - згадував він пізніше. - Виключна була аудиторія, виключно панували там інтимність і щирість у настрої, виключні, не стереотипні привітання, живі, гарячі. Більшість їх було писаних. Я читав їх після. Ціла злива. Одно другого тепліше, як читав - мов стояв під гарячим душем”.

В останні роки письменник усе частіше скаржився на хворобу. Виїжджав на лікування й до Кисловодська, але недуга не відступала. Помер Васильченко 11 серпня 1932 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Художня спадщина Степана Васильченка, талановитого письменника і обдарованого педагога, порівняно невелика, але завдяки глибокій правдивості, життєдайному оптимізму і художній довершеності вона завоювала щиру любов читачів.

Яку б тему не порушував письменник, всюди відчувається гуманістичний пафос: твори різних жанрів наснажені світлом любові до людини. На долю його героїв випадало всього - і доброго, і гіркого, але вони ніколи не втрачають високих якостей своєї душі, бережно несуть у душі все те найкраще, що виробив народ упродовж тисячоліть. Це ті духовні цінності, які витримують випробування часу.

Використана література

1. Деркач Б. Співець трудового народу.

2. Костюченко В. Степан Васильченко: Літ. портрет.

3. Храпко П. Українська література.

К-во Просмотров: 162
Бесплатно скачать Реферат: Життя і творчість Степана Васильченко