Реферат: Життя та діяльність митрополита Петра Могили

Через відсутність точних даних щодо цього ряд дослідників висуває різні гіпотези. Насамперед врни базуються на тісних і дружних зв'язках сім'ї Могил зі Львівським братством та його школою, на традиції аристократичних родин Молдавії та Польщі посилати своїх дітей на навчання до західноєвропейських університетів. Панегіристи відзначали, що Петро Могила з дітинства виявив велику любов до науки, а М.Смотрицький свідчив, що він у юнацькі роки вже знав грецьку й латинську мови.

Хоч ніяких документальних даних про це немає, але майже всі біографи П.Могили більш-менш одностайні в тому, що початкову освіту він здобув у Львівській братській школі, а закінчив її у закордонних університетах. Але при конкретизації думки про закордонну освіту Петра Могили у західноєвропейських країнах через брак достовірних даних знову виникали різнорідні здогади. Відомий біограф Петра Могили С.Голубєв, спираючись на пануючий у ті часи звичай посилати своїх синів “для завершення освіти в колегії та університети за кордон”, на “самий уклад освіти П.Могили і випливаючий зцього характер його діяльності”, а також на те, що “П.Могила був знавцем західноєвропейської літератури, дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах”, та свідчення, що “в Україні брак освіти духовенства і відсутність належного навчання молоді дуже шкодить православію” і єдиним дійовим засобом для виправлення цього зла було перенесення на руську ниву західної науки, - твердить, що “не можна відмовити у вірогідності даних про те, що П.Могила відвідував західноєвропейські навчальні заклади”[2] . Румунські дослідники І.Міхалческу і К.Ербичану у своїх твердженнях були більш конкретними. Вони прямо веазували на паризьку Сорбонну. Про навчання Петра Могили у Франції писав В.Щурат, зазнаючи, що київський просвітитель навчався у відомому єзуїтському коледжі Ла Флеш (“La Flèche”), слухав там лекції у патера Варона разом з майбутнім видатним філософом Рене Декартом. В.Щурат своє твердження висуває на підставі одного листа латинською мовою, знайденого у церковному архіві села Берески під Ліском Перемиської дієцезії, що має назву “Magna ars disserendi de qualibet materia.” (“Велике мистецтво пояснення матерії”). Лист цей був написаний у ХVІІ ст., і його невідомий автор, стаючи на захист Петра Могили зазначає: “Per summum nefas vituperatur. Varonem enim praeceptorem habebat eminentissimum” (“Великий гріх лаяти його. Бо найславетніший Варон був його вчителем”). Намагаючись якось перекинути місток між Петром Могилою і Вароном та Р.Декартом, В.Щурат пише: “Може й патріотичні мотиви велять біографам подавати П.Могилу за ученика паризької Сорбонни – того Могилу, що після смерті свого батька, опускаючи Францію, міг мати найвище 12 літ віку”[3] .

Оскільки документальних свідчень про життя Петра Могили дуже мало, вважаю за необхідне навести уривок з книги знатного київського історика С.Голубєва “Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники”. “Після повідомлення про участь в Хотинській битві біографічні свідчення про Петра Могилу до посвяти у сан києво-печерського архімандрита стають дедалі рідшими й уривчастими. На їх основі можна вивести лише один досить вірний висновок: після смерті свого опікуна С.Жолкевського Могила задумав переселитися з Бельського воєводства і у зв'язку з цим звертає увагу на Київську область. Він починає часто відвідувати Київ , де у той час митрополичну кафедру займав його друг, а може й наставник Іов Борецький, і купляє в околицях міста помістя. Часті стосунки з Борецьким не полишаються без впливу на релігійні погляди Могили, який почав брати діяльну участь у справах віри. Ця участь скоро досягає величезних розмірів в наслідок послідуючій за цим суттєвій зміні у долі молдавського воєводича. Розуміємо вступ його на києво-печерську архімандрію”. Після смерті 21 березня 1627 року печерського архімандрита Захарія Копистенського на цю посаду виявився ряд претендентів. Але, незважаючи на це, хоч і незначною кількістю голосів, перевага була надана Петрові Могилі. У 1628 р. польський король

Сигізмунд ІІІ затвердив Могилу на цій посаді. “Новий архімандрит, - відзначає у своєму нарисі про нього М.Костомаров, - зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвольних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську постинь, побудував за свій рахунок при лаврі богодільню для жебраків і задумав заводити при Печерському монастирі вищу школу”. На той час повернулися з різних університетів Європи послані ним, ще у його перші дні перебування в Лаврі, юнаки, які утримувалися за кордоном власними коштами Петра Могили. Вони й стали його першими помічниками в організації якісно нової системи освіти в Києві. Так було відкрито в Лаврі школу, яка відразу ж стала набагато авторитетнішою за Богоявленське (Братське) училище. Воно в цій конкуренції могло загинути. І це стривожило високих духовних осіб, які справедливо вважали, що училище треба зберегти. Вони звернулися до Могили з проханням порятувати навчалиний заклад. Архімандрит вирішив об'єднати школу з училищем. В такий спосіб творився найавторітетніший центр освіти в усій Україні. Сам Могила виділив власні кошти, на які було збудовано один з навчальних корпусів на Подолі, утримувалися викладачі й школярі.

Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалась вона за зразком польських шкіл вищого типу – колегій. Всього в ній навчалося понад 100 учнів. Однак було немало труднощів і незгод. З самого початку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень, які, до речі, відбиралися саме у них. Втім Могилою цей опір був знищений скоро: він покарав незговірливих іноків, усунув упертого ігумена Арсенія й, поставивши нового, уладнав з ним згідну зі своїми передбаченнями справу.

Та щойно розпочалося навчання, як виникли нові ускладнення. Київське братство, козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Наприкінці 1631 року 32 братчики Київського богоявленського братства склали акт, у якому Могила називався старшим братом, блюстителем і пожиттєвим опікуном братства. Прохання братства підтримав і новий митрополит Ісайя Копинський. А 12 березня 1632 р. до Петра Могили звернувся гетьман реєстрових козаків Іван Кулага-Петражицький з “Листом військовим”, у якому просив об'єднати школи, обіцяючи зі свого боку їх “твердо захищати, охороняти й за них до самой смерті стояти”. Вирішили об'єднати школи в одну, яка отримала назву Києво-Печерської колегії. Петро Могила за згодою братства став її “старшим братом”, “довічним охоронцем і наставником”.

Мине час, і колегія стане на честь Могили - Києво-Могилянською,

а згодом і академією, яка відіграла найвизначнішу роль у розвитку освіти й науки як в Україні, так і в Росії. А тоді, навесні 1632 р., студенти-ритори заснованого Могилою “гімназіума” склали і піднесли йому на Великдень панегірик “Евхарістірон, або Вдячність Петру Могилі”, у якому прославляли Могилу як першого, хто дав православній науці, “досі безплідній”, справжню вченість.

Між іншим, культурна й освітня діяльність Петра Могили не обмежувалася лише турботою про Київську колегію. Саме за його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. Багато зусиль доклав він і до розвитку книговидавничої справи в Україні.

У квітні 1632 року помер польський король Сигізмунд ІІІ. В Кракові збирався сейм, на якому мало розглядатися питання про його наступника. Старий і хворий митрополит Київський Ісайя Копинський не міг рушити в таку далеку дорогу. Рада вищого духовенства вирішила послати від себе на сейм П.Могилу. Прибувши туди, архімандрит Києво-Печерської лаври заявив від імені всього українського народу, що київська депутація не братиме участі в сеймі, якщо негайно не буде прийняте рішення про повернення православних усіх захоплених у них уніатами монастирів і церков. Після тривалої дискусії сейм змушений був винести таке рішення. Ось що зробила одна людина, яка мала незламну силу волі, гнучкий розум і знання дипломатичної справи. Княжич за походженням, мало мав собі суперників за вихованням, був зразком ревної відданості в вірі й православ'ї – тільки один Могила міг на той час так невтомно боротися і так переможно вийти з такої нерівної боротьби.

Як козацькі посли, так і делегація духовенства на чолі з Петром Могилою виявляли неабияку активність на сеймі. Щоб забезпечити собі більшість, королевич Владислав склав спеціальний матеріал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство.

Однак він міг набути сили лише після затвердження “елекційним” сеймом. На ньому й почалися й основні дебати, що доходили мало не до бійок, особливо, коли в суперечку встрявали козаки. В діаріуші князя А.Радзивілла 1632 року зазначалося: “У понеділок (15 жовтня) козаки на сеймі говорили про унію з презирством, робили тисячі протестів і погроз і при цьому заявили: нехай Республіка не доводить їх до відчаю… Тут є багато попів та інших схизматиків, які розпалюють ворожі партії. Ми застосовуємо проти них всі наші намагання, але до сих пір становище досить важке…”

Говорячи про попів, Радзивілл, очевидно, мав на увазі делегацію православного духовенства на чолі з Могилою. Він дійсно разом з Адамом Киселем, Лаврентієм Деревинським і Вороничем постійно виступав на засіданнях сейму, захищаючи православних, і навіть особисто звернувся до новообраного 13 жовтня короля Владислава. Той, зваживши на ситуацію, задовольнив їх прохання, видавши “диплом”, яким гарантував більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в “Меморіалі”.

“Диплом” надавав повну свободу переходу як з православ'я в унію, так і з унії в православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Віддавалась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Коли Петро Могила разом з брацлавським підсудком Михайлом Кропивницьким вітали Владислава з обранням, то дякували йому за рішення, підкреслюючи: “Розумно поглянув ти на наші прохання і справедливо розсудив їх”. Тим часом козаки і православне духовенство, очевидно, інспіроване однодумцями Петра Могили, в один з останніх днів сейму, зібравшись разом, прийняли рішення усунути від митрополії Ісайю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу. Правда, на випадок, коли б король не побажав затвердити Могилу митрополитом, було обрано й іншого кандидата – вінницького підстаросту Михайла Ласку, чия мати – Гулевичівна – віддала свою землю під Київську братську школу. Були також обрані на єпископію Луцьку – князь Олександр Пузін, на Мстиславську – ігумен Віленського Святодухівського монастиря і ректор школи при ньому Іосиф Бобринович.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу і видав йому “привілей” на це. При цьому король відзначив, що добре знає Могилу, “коли той був ще у “світському званні” і коли “на очах його воював проти головного ворога Польщі Османа, царя туркцького”. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд за Пустинно-Микільським монастирем.

Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання “екзарха святого константинопольського трону”.

Настановлення Петра Могили митрополитом у Києві викликало незвичайну радість. Ученики братської школи складали йому гимни і панегірики. “Коли б ти задумав, - говориться до нього в привіті, - відправитися з Києва до Вільна і до країв українських і литовських, з якими радощами зустріли б тебе ті, которими наповнені суди, темниці й підземні в'язниці за непорочну віру східну!?” Печатники присвятили йому віршовану брошуру, що напечатали під заголовком “Евфонія веселобремячая”.

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін.

Насамперед після повернення до Києва він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині – Софійського собору. Після “хозяйнування” уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася. Першим ділом митрополита було надати церкві св. Софії величавого виду і посвятити її для богослужіння; він називав її “одинокою окрасою православного народу, головою і матір'ю всіх церков”. Петро Могила намагався відновити давню святиню Києва і разом з тим оживити в народі споминку старовини. Таким чином, він відновив церкву св.Василя; з руїн Десятинної церкви поставив нову камінну церкву, а підчас тих робіт найшов у землі домовину св.Володимира і переніс її до печерського монастиря, щоб люди могли її поклонитися, відновив також стару церкву Спаса на Берестові.

Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слубу сторону й стверджували, що в православнім богослуженні нема одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалтся доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановив, щоб у майботньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займався їх переглядом сам особисто.

Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православнім богослуженні, щоб священники як слід виконували свої обов'язки, та щоб поправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша церква, - писав Могила в своїм окружнім посланні, - лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника­” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провидною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять”. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.

В 1644 р. Могила написав твір “Лi θоς” , який складався з трьох розділів: в першому обговорюються тайни й обряди, в другому – церковний устав, в третьому – дві головні догматичні різниці між східною й західною церквами: походження святого Духа і верховне начальство папи. Взагалі, з оглядом на значення обрядів, Могила відрізняє єственні головні признаки від додаткових. Єственними він називає ті, що при всяких змінах форм мають лишитися непохибні, вони містяться:

- в матерії;

- в формі або слові;

- в інтенції (намірі) того, що відправляє службу Божу (богослуження).

Таким чином в тайні хрещеня вода становить матерію, виголошення слів: “хреститься на ім'я Отца, Сина і святого Духа” – форму, внутрішній намір або бажання того, що сповнює тайну, щоби звести ласку св. Духа – інтенцію. Зовсім так само в літургії єственну частину її становлять, крім внутрішнього н а м і р у священника: матерія, тобто хліб і вино, і форма, тобто освячуючі її слова Спасителя: “прийміть, їжте й пийте від неї усі”. Весь лад богослуження, в котрий прибрані або влучені єственні признаки, може змінятися в різних церквах. Відповідно до місцевостей, давніх звичаїві переказів, можуть існувати всякі обряди. Обряди можуть в одній і тій самій церкві після потреб часу змінюватися, доповнятися й скорочуватися, та не інакше, як на основі соборів. Кожен священник, зокрема, повинен точно виконувати все, що постановляють богослужебні книги, прийняті в той час. Такий був погляд знатного митрополита на весь лад зверхньго богослуження. Він завзято виступав проти римської церкви, але зовсім не з причин різниці богослужебного ладу, а за її догматичні похиби, між котрими перше місце займає признання абсолютного голови в особі римського папи.

Як тільки Петро Могила зайняв посаду митрополита, він реформував Київську братську школу в колегію, заснував другу школу у Винниці і завів при київськім братстві друкарню та підчинив їх київьському митрополитові. Цим було нарушено стародавній розпорядок патріярха Теофана, після которого київське братство підлягало тільки патріярсі. Але це було виправдано зробленими змінами: заснуванням монастиря і зміною школи на колегію, і тим, що колегію і монастир підтримував на свої власні кошти Петро Могила. Монастир мав тісний зв'язок із колегією. В ній містилися тільки монахи-наставники, їх всіх було взято з Печерської Лаври. Як вже говорилося, Могила підтримувал колегію й монастир за власний кошт: переписав на них дві лаврських волості, подарував колегії своє власне село Позняківку, крім цього час від часу давав грошові підмоги на будівлі й гроші для вчителів й учнів. За його прикладом і проханням, записана в братство шляхта допомогала колегії всякими дарами і щорічно вибирала старостів з-поміж себе для надзору й допомоги в підтримці. Колегію було утворено за зразком тодішніх висших европейських шкіл, за допомогою свідомих духовних осіб, а також світських людей, котрі б могли пильнувати правоти східної церкви і своєю освітою стати на рівні з тими, від кого вони повинні були охороняти права своєї церкви дорогою закона й втолоковування. Ідеалом Могили був такий український чоловік, котрий би, зберігаючи свою віру й свою мову, водночас рівнем своєї освіти і своїми духовними здібностямистояв на рівні з поляками, з якими доля зв'язала його в державних відносинах. До того ідеалу прямували й способи виховання й навчання, прийняті Могилою.

З наукового погляду колегія ділилася на дві конгрегації: висша і низшу. Низша конгрегація в свою чергу ділилася на шість класів: ф а р а або а н а л ь о г і я, де вчили одночасно читати й писати тьома мовами: слов'янською й грецькою; і н ф і м а - клас початкових відомостей; за ним клас г р а м а т и к и і клас с и н т а к с и м и: в обох класах навчали граматичних правил трьох мов - слов'янської, латинської і грецької, пояснювали й перекладали всякі твори, робили мовні практичні вправи, вивчали катихізис, арифметику, музику й нотний спів. Далі – слідував клас п о е з і ї, де викладали поетику і писали всякі можливі вправи у віршованні, як українською, так і латинською. За поетикою слідував клас р и т о р и к и, де учні вчилися складати промови. Висша конгрегація складалася з двох класів: ф і л о с о ф і ї, яку викладали після Аристотеля, приладженого до викладання у західних латинських провідних книжках, і поділялася на три частини: логику, фізику (теоретичне толковання явищ природи) і метафізику. У цьому класі навчали також геометрії та астрономії. Другим найвищим класом було