Реферат: Зміст та завдання професійної етики юриста

Ні в царській Росії, ні в радянській державі погляди А.Ф. Коні відгуку офіційної влади не знайшли і судова етика на десятки років виявилася ізгоєм у навчальних програмах правознавчих закладів.

Під судовою етикою - навчальною дисципліною - її російський творець мав на увазі дослідження моральних проблем, що виникають у карному судочинстві та взаєминах професійних учасників судового процесу.

Інтенсивний розвиток руху на захист прав і свобод особи в усьому світі, прийняття важливих міжнародних документів і створення Міжнародної асоціації юристів сприяло підвищенню моральних вимог до .судових і правоохоронних органів і адвокатури в державах-учасницях і поступово привело до утворення юридичної деонтології та юридичної етики. У складі останньої виникли окремі галузі, що досліджують роль і вплив моральних процесів у галузях основних правових спеціалізацій: слідстві, судочинстві й адвокатурі.

А.С. Кобликов вважає, що судова етика це: «сукупність правил поведінки суддів і інших професійних учасників карного, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльності і позаслужбового поводження, а також наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в цій області».

Не досить виправданим є прагнення автора перевантажувати судову етику проблемами «позаслужбової поведінки інших професійних учасників» судочинства. Для цього існує адвокатська етика і деонтологічні норми професіоналів інших спеціалізацій.

Судова етика - це розділ юридичної етики, сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасників судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої процесуальної діяльності.

Етика судді як в судовому процесі, так і поза ним безумовно є складовою судової етики. Природно, судова етика може і повинна містити визначені правила й настанова позаслужбової поведінки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилювати загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.

Моральні вимоги до суддів і суддівської діяльності, майже такі самі як і вимоги, звернені до слідчих, прокурорів. Дотримання положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості), законність, неупередженість, об'єктивність, справедливість - от чого чекає суспільство від судді. По суті, не так вже й багато, однак, як свідчить судова практика, це «дещо» дається нелегко і далеко не усім.

З правового погляду, завдання судді зводиться до правильного застосування матеріального і процесуального закону. Точне і грамотне застосування чинного закону вже саме по собі вирішує безліч моральних проблем, оскільки закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.

Чинна Конституція України пішла шляхом максимального розширення функцій суду, визнавши судову систему самостійною галуззю державної влади. Функції та повноваження судів значно розширені за рахунок звуження функцій прокурорських. Передачу судам права видачі дозволів на виконання науки слідчих дій, варто розглядати як передачу під контроль судової влади дотримання конституційних вимог про недоторканість особи (ст. 29 КУ), недоторканності житла громадян (ст. ЗО КУ), про дотримання таємниці листування, телефонних розмов (ст. 31 КУ), а так само вимоги про суворе дотримання порядку користування конфіденційною інформацією (ст. 32 КУ) і має не тільки правовий зміст.

Історичною подією морально-правового характеру в карному судочинстві стала остаточна відмова України від застосування страти. Цей важкий і неоднозначний за своїм значенням крок українських інститутів влади є ніби символічним і знаковим поворотом українського суспільства до високих моральних ідеалів, зокрема й у карному судочинстві.

Значним кроком до цивілізованого, з погляду моралі, карного законодавства було введення в Конституцію України ст. 63, що звільняє від відповідальності за відмову від свідчень проти себе, членів родини чи близьких родичів. Радянський Союз був однією з держав, у якій це каралося, адже цивілізоване співтовариство вважало аморальним вимагати матері викривати сина тощо.

Приведення карно-процесуальних норм відповідне до конституційних положень припускає наповнення їх моральним змістом, підвищеною повагою до особистості, її прав і законних інтересів, особистого життя.

Морально орієнтоване законодавство України - є важлива складова етико-правового підґрунтя судді, що позбавляє його основ і права виправдовувати несправедливість і неправосудність моральною недосконалістю закону. Однак далеко не всі галузі українського права є бездоганною основою діяльності судді. Особливо недосконалим залишається кримінально-процесуальне законодавство, що допускає застосування окремих, використовуваних у радянські часи порочних правових інститутів. Одним з таких є спроба збереження права судді на повернення справи слідчому на додаткове розслідування. До речі, в Росії уже відмовилися від цієї порочної практики у законодавчій формі.

Головним недоліком цього сумно-відомого законоположення полягає в тому, що воно за відсутності причин для винесення обвинувального вироку дає судді можливість ухилитись від ухвалення рішення. Ухвала судді щодо повернення справи на додаткове розслідування - це власне, ухилення від прийняття рішення, що дозволяє слідчому без достатніх для того причин, часом по декілька років, утримувати невинувату людину в ізоляції від родини, суспільства, від усіх видів діяльності.

Моральність судді багато в чому залежить від хибності діючого законодавства.

Повторення перед судом і великою судовою аудиторією показань, промовлених у напівінтимній обстановці слідчого кабінету, дуже непроста процедура. Не слід також забувати й про психологічний вплив, якому піддаються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від показань або змінити їх.

Обов'язок судді, що домагається істини у цій справі, створити сприятливу обстановку для спокійного освоєння свідка в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз з боку підсудних. Свідок має відчути себе захищеним від можливих наслідків у зв'язку з виконанням свого громадського обов'язку - дачі суду показань. Водночас суддя, зобов'язаний чітко і недвозначно пояснити свідку, потерпілому їхню відповідальність перед законом за дачу завідомо неправдивих показань. Це положення закону, безсумнівно несе в собі й елементи морального впливу, як на особу, що свідчить, так і на присутніх у залі судового засідання.

Одним з найважливіших засобів відшукання істини у справі є тактика допиту та мистецтво одержання інформації в ході судового засідання. Суддя повинен дуже тонко відчувати обстановку в залі суду і враховувати дуже непросте становище людини, що стоїть перед судом, його психологічний і нервовий стан.

Саме тут і виявляються справжні професійні і морально виправдані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можливість освоїтися в судовій аудиторії, відгородити від вигуків і погроз із залу - це мистецтво, досліджуване юридичною етикою. Відсутність цього уміння не може бути компенсовано навіть високою кваліфікацією, тим більше за відсутності моралі.

Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистості - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для дачі показань.

Суддя не повинен бути споконвічне заряджений "однополюсною енергією" стосовно-справи і майбутнього підсудного. Він не має морального права розглядати справу, якщо його особиста думка в силу громадського резонансу чи інших обставин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолютно нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і власними емоціями.

Прояв аморальності багатоликий. Судочинство в цьому розумінні не становить виключення. Такі пороки, як лінощі, байдужість, користь, самомилування, якщо вони хоч один раз відвідали душу судді, здатні, зрештою, привести його до сумних наслідків. Прикладів тому дуже багато. Однак суспільству від цього не легше. Скільки несправедливості, надламаних душ і людських трагедій залишає за собою такий суддівський чиновник у гіршому розумінні цього слова.

Величезного морального і культурного виховання вимагає внутрішнє переконання судді. За українським карно-процесуальним законодавством значна частина кримінальних справ розглядається суддею одноосібне. Стаття 10 Закону України «Про судочинство» уточнює, що «Суддя, що розглядає справу одноособове, діє як суд». Таким чином, право і тягар оцінки доказів у великій кількості карних і цивільних справ покладено законом на одну людину - суддю.

Звертаючись до питання внутрішнього переконання судді, А.С.Кобликов виділяє три аспекти цього процесу: юридичний; психологічний і моральний." Українське право не визнає формального підходу до оцінки доказів. У карно-процесуальному законодавстві України не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих чи інших фактів і обставин. У такий спосіб цінність того чи іншого доказу визначається суддею в процесі об'єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у справі в їх сукупності.

За цих умов результат оцінки суддею доказів у всіх зазначених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб'єктивних критеріїв, як інтелект, культура й освіченість судді. А оскільки ці суб'єктивні характеристики досить різні, то виникає проблема допустимості судової помилки.

Участь у суді присяжних людей з народу, що добираються демократично для кожної судової справи за участю сторін обвинувачення і захисту, захищених від стороннього впливу і вільних в ухваленні рішення, дійсно створює ілюзію щирого правосуддя.

Однак, як і всі життєві явища і соціальні інститути, суд присяжних, поряд з перевагами, має і недоліки. Саме в судах присяжних проблема дисонансу закону і справедливості одна із Найгостріших, тому що від суду присяжних завжди чекають справедливості, але збувається це далеко не завжди.

Суд, рішення якого цілком залежить від вдачі захисника, його уміння використовувати всі недоліки слідства, розжалобити присяжних, зручно для заможних підсудних, що мають фінансові можливості для запрошення знаменитого адвоката (кількох адвокатів). З погляду людей, що потерпіли від злочину і, що цілком природно, чекають «справедливої кари» для злочинця, суд присяжних далеко не завжди є ідеалом правосуддя, а нерідко виглядає як знущання над їхніми почуттями.