Зовнішня політика сучасної Росії

Зміст

Вступ

1. Основні етапи еволюції теорії зовнішньої політики сучасної Росії

2. Політична практика сучасної Росії

3. Загрози в зовнішньополітичних відносинах

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Зовнішня політика держави належить, як відомо, до однієї з найскладніших сфер діяльності. Але так само, як у випадку з внутрішньою політикою, ефективність цієї діяльності у величезній мірі залежить від її реалістичності, цілеспрямованості і послідовності. Всі ці характеристики значною мірою закладаються вже на етапі вироблення теорії політики, що приймає в кінцевому рахунку форму доктрин, концепцій, конкретних програм і т.д.

Але якою б досконалою і вивіреною не була теорія, практична політика завжди буде від неї відрізнятися, оскільки жодна теорія не здатна врахувати всі ті конкретні проблеми, які ставить життя. Незважаючи на це не можна не визнати справедливість виразу "Немає нічого практичніше гарну теорію" і не віддати належне високій ролі хорошої стратегії. Без реалістичною фундаментальної теорії практика просувається вперед на дотик, як би наосліп, знаходиться в необмеженій владі методу "проб і помилок". Тому, перш ніж розглянути питання, пов'язані з еволюцією практики зовнішньої, політики сучасної Росії, розглянемо, як в останні роки відбувалося становлення теорії цієї діяльності.

1. Основні етапи еволюції теорії зовнішньої політики сучасної Росії

Інтенсивний пошук нової зовнішньополітичної концепції (про теорію на цьому етапі говорити ще не доводиться) Росії почався незабаром після розпаду СРСР і здобуття нею повного суверенітету. Перша спроба сформувати та подати її світу була зроблена Президентом Росії Б. Єльциним вже 31 січня 1992 р. виступила в цей день на спеціальному засіданні Ради Безпеки ООН перед главами держав і урядів 15 країн - членів цієї Ради, російський Президент запропонував перетворити програму Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ) у міжнародний проект з урахуванням технологічних розробок оборонного комплексу Росії. У результаті такого об'єднання могла б бути створена глобальна система космічної захисту. Заявивши, що Росія розглядає США та інші західні держави не тільки як партнерів, але, швидше, як союзників, Б. Єльцин висунув цілу низку ініціатив. Він запропонував, зокрема, створити механізм швидкого реагування, який міг би бути оперативно задіяний Радою Безпеки ООН в будь-якому районі планети, де виникає загроза миру і стабільності. "Ми, - говорив президент Росії у промові на засіданні РБ, - виключаємо будь-яке підпорядкування зовнішньої політики ідеологічним доктринам, її самодостатній характер. Наші принципи прості і зрозумілі: верховенство демократії, прав і свобод людини, законності та моральності".

Виступу російського Президента в РБ ООН передувало його спеціальне Послання Генерального секретаря ООН Бутрос Галі. У ньому було викладено основні напрямки російської політики в області скорочення озброєнь та роззброєння: стратегічних наступальних озброєнь, тактичної ядерної зброї, протиракетної оборони та космосу, заборони випробувань ядерної зброї та заборони виробництва розщеплюються, для цілей зброї, нерозповсюдження зброї масового знищення та засобів її доставки, звичайних озброєнь, хімічної і біологічної зброї, оборонних бюджетів, конверсії військового виробництва. Двома тижнями пізніше міністр закордонних справ Росії А. Козирєв виступив у Женеві на конференції з роззброєння і в Комісії ООН з прав людини, роз'яснивши і доповнивши пропозиції Б. Єльцина, що містилися у згадуваному вище його Посланні Генеральному секретарю ООН.

Паралельно з виконавчими структурами влади над зовнішньополітичною доктриною працювали і в представницьких владних органах. У результаті вже в кінці лютого 1992 світ побачила паралельна, точніше кажучи, альтернативна зовнішньополітична концепція. Це була концепція Верховної Ради Росії. Виступаючи на науково-практичній конференції в МГІМО "Перетворена Росія в новому світі" голова Верховної Ради Р. Хасбулатов виклав її основні аспекти. У конференції брали участь також Є. Примаков, що був тоді генеральним директором зовнішньої розвідки Росії, А. Козирєв, міністр закордонних справ, і інші державні діячі.

Зміст концепції Р. Хасбулатова багато в чому збігався з головними положеннями президентської доктрини. Обидві виходили з відмови зовнішньої політики нової Росії від біполярності, тобто від звичного поділу світу на дві протиборчі світові суспільні системи; обидві декларували відмову від переважної опори на військову силу як засіб зовнішньої політики, обидві визнавали важливість "формування в Росії дієздатної економіки", "допомоги національній промисловості, національному підприємництву загалом у виході на зовнішні ринки і т.д. Обидві концепції визнавали також важливість для нової Росії дружніх та конструктивних відносин з США, країнами Європейського Співтовариства, Японією, Китаєм, Індією, Туреччиною та іншими державами.

Однак в концепціях Б. Єльцина і Р. Хасбулатова містилися не тільки однакові або співзвучні підходи, але й помітні відмінності, що явно вказувало не тільки на розбіжності, але і на певне протистояння між двома гілками влади. Так, у концепції голови Верховної Ради особливо акцентувалися ті напрями зовнішньої політики Росії, які були традиційними для СРСР у минулому, а саме відносини з країнами Центральної та Південно-Східної Європи і, зокрема, з країнами, що входили у свій час в РЕВ і ОВД. Арабський Схід і Азія і Африка також згадувалися як особливо важливі напрямки зовнішньої політики нової Росії. На думку Р. Хасбулатова, цього вимагали геополітичні міркування і економічні інтереси Росії. У концепції Хасбулатова, крім того, мова йшла також про перевагу та пріоритетності відносин з державами - членами СНД і країнами, що межують з СНД.

Концепція виконавчої влади, навпаки, припускала помітну переорієнтацію зовнішньої політики Росії на США і інші країни Заходу.

Практика наступних років показала, що "проамериканська" і "прозахідна" зовнішня політика Росії не виправдала себе в очікувалася ступеня і ще раз підтвердила ту істину, що в силу багатьох об'єктивних причин ця політика повинна бути різно векторної і різно характерної. Ця обставина була врахована на наступних, більш високих стадіях роботи над зовнішньополітичною концепцією Росії.

У кінці квітня 1993 розпорядженням Б. Єльцина був затверджений документ під назвою "Основні положення концепції зовнішньої політики Російської Федерації". У його підготовці брала участь група висококваліфікованих експертів від МЗС, МЗЕЗ, Міноборони, Служби зовнішньої розвідки, апарату Ради Безпеки і двох комітетів Верховної Ради - за міжнародними справах і зовнішньополітичним зв'язків, а також з питань оборони і безпеки. Керував цією роботою голова Міжвідомчої зовнішньополітичної комісії Ради Безпеки Юрій Скоков. Документ пройшов всю процедуру погодження та затвердження в рамках нового механізму підготовки і прийняття зовнішньополітичних рішень. Він був схвалений Міжвідомчої зовнішньополітичної комісією і затверджений на засіданні Ради Безпеки країни.

Концепція, як відзначали її творці, розроблялася виходячи з "життєво важливих інтересів країни і її громадян", а не з ідеологічних установок або пристрастей тих або інших сил у російському суспільстві. У числі цих інтересів - "забезпечення процесів формування державності Російської Федерації та захист її територіальної цілісності, створення умов для забезпечення стабільності і незворотність політичних та економічних реформ; активне і повноправна участь Росії в будівництва нової системи міжнародних відносин, в якій їй було б забезпечено гідне місце".

2. Політична практика сучасної Росії

Одним з головних політичних кроків є зближення з НАТО, як майбутнього прообразу єдиних збройних сил ЄС. Але ми повинні працювати саме в "двадцятці", оскільки є ризики і з боку, ново вступили до ЄС країн - Польщі, Чехії, які несуть стару ідеологію і можуть перешкодити Росії.

Непогано б створити політичну консультативну групу Росія - ЄС - США, яка буде працювати незалежно від зміни президентів, оскільки Росії, щоб відновитися необхідно близько 50 років. Якщо ця зовнішньополітична система проіснує 50 років можна говорити, що Росія збережена. Ризики Проведення політики "збереження і розвиток" пов'язане з низкою ризиків, що криються перш за все всередині нашої країни, і можуть завадити відновленню Росії як великої держави.

Перш за все, це радикальні політичні і суспільні рухи, наприклад КПРФ як носій ідеології "старої держави" (за сталінської моделі напружуються всі ресурси країни для ривка і протистояння). Китайська проблема, хоча можна спробувати поставити Китай в те ж положення, в якому знаходитися ЄС по відношенню до Росії і США, можливий неуспіх цієї політики - Китай уже вважає себе великою державою, що володіє збройними силами. До речі, не дарма лідери КПРФ так активно закликають до китайського досвіду, це ризики одного поля. Є ще одне питання - наскільки довго Росія буде їм потрібна? А це залежить від самої Росії, її зовнішньої політики, головне знати і розуміти наші цілі.

Особливу тривогу викликає ситуація навколо Грузії. Напад на яку неприпустимо з точки зору підрахунку наших плюсів і мінусів. У результаті (стратегічному підсумку) ми програємо. А з проблемою переходять кордон бойовиків розбереться Федеральна прикордонна служба. Російський кордон весь час хтось турбує, але не починати ж через це війну?

Президент Путін може розгубити весь свій зовнішньополітичний багаж через цієї ситуації. Вирішувати проблему бойовиків можна тільки помінявши політичний режим у Тбілісі на більш сприятливий для нас.

Гарантії тільки монарх може забезпечити спадкоємність політики "збереження і розвиток". Тому присутність Глави Російського Імператорського Дому з офіційним статусом на території Росії є гарантія того, що, в крайньому випадку, ця політика може бути продовжена майбутніми російськими імператорами. Інший гарантією, є побудова громадянського суспільства, "вирощування" у його середовищі нових політиків, вихованих на ідеології "великої держави-посередника" та політики "збереження і розвиток". Тільки з цього середовища і повинні з'являтися нові управлінці. Наявність громадянського суспільства дозволить нам згладити і проблему радикалізму.

3. Загрози в зовнішньополітичних відносинах

Зовнішня політика Росії при Путіні - це логічне продовження політики Єльцинського режиму. Різниця лише в тому, що їй доводиться діяти в умовах, коли ліміт можливих подальших поступок Заходу скорочується, як шагренева шкіра, що робить необхідним для російської дипломатії проявляти більшу гнучкість і спритність, показну твердість і винахідливість, ширше використовувати в своїх цілях методи інформаційного прикриття і пропаганди, залучати під виглядом "професіоналів" доморощених і чужоземних фахівців для обдурення народу і паралізації його волі. Треба відразу сказати, що чималу допомогу російському істеблішменту надають у цій справі Зюганова, які в прагненні наблизитися до влади вже рік, як "роздумують" над тим, чи відповідає зовнішня політика Путіна національним інтересам Росії, всіляко намагаються вигородити президента і списати всі його очевидні огріхи в цій області на уряд і МЗС, приписати собі те, що вони вважають "досягненнями зовнішньої політики президента".

Як же насправді формується зовнішня політика Росії на її нинішньому етапі? Цілком очевидно, що найбільший вплив на її проведення продовжують надавати прозахідні угруповання, ті, що в адміністрації президента, уряді, Раді Безпеки, в МЗС, в економічних, військових, наукових та інших відомствах з часів Горбачова і контрреволюційного перевороту 1991 р. Ним як би протистоять з більшим чи меншим успіхом групи вболівальників "національних інтересів Росії", набраних президентом в основному з числа колишніх високопоставлених діячів КДБ, які зрадили Радянську Батьківщину, а зараз під виглядом "патріотів" намагаються опанувати ключовими позиціями у владі. Зрозуміло, що обидва ці угруповання, які в різних іпостасях називаються ще й "московськими" і "петербурзькими", прямо або побічно відображають інтереси компрадорського і національного капіталу Росії.

Не дивно, що при такому положенні справ зовнішня політика Росії, будучи до того ж пов'язаної цілком певними зобов'язаннями щодо партнерства з США і НАТО і постійно піддається з їхнього боку тиску, а то і неприкритим загрозам, відрізняється крайньою неврівноваженістю, а вживаються нею акції на міжнародній арені часто-густо мають досить суперечливий і двозначний характер. Було б, однак, глибокою помилкою не бачити при всьому цьому її антинародного, про імперіалістичного і капітулянтського характеру.

Це особливо наочно проявилося в ратифікації Державною Думою з подачі президента і уряду Договору СНО-2. Детальна оцінка цього дійства, як акту національного зрадництва, дана в Заяві ЦК ВКПБ та Всесоюзного інформаційного центру з питань боротьби проти імперіалізму і неоколоніалізму (ВІЦ) від 14 квітня 2000 Минулий після цього період показав правильність наших оцінок.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--