Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію "політичного психоаналізу". Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв'язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, "вождями-агітаторами" рухає почуття провини. Вони "шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших". Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. "Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими". На думку Г.Лассуелла, для таких суб'єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем "лідер — маса", "лідер — певна група" тощо. Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом "пристосування" людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було "по-людському". В таких умовах життя для конкретного суб'єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай.

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме "готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку".

Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Вона визначається через "свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги".

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології—теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву "концепція позитивно-функціонального конфлікту.

Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. "Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами".

Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор "загальної теорії конфлікту", намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі "Конфлікт та захист. Загальна теорія" Боулдінг відзначив, що "всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві". Це положення несе основне методологічне навантаження в "загальній теорії конфлікту".

Політичне життя суспільства.

Буття людей здійснюється у рамках певних суспільних сфер. У сукупності вони є організмом, назва якого — суспільство. Водночас ці сфери порівняно самостійні, мають свою специфіку.

Суспільство — багаторівнева система. Вона виявляє себе через певні відносно самостійні сфери: економічну, соціальну, правову, військову, ідеологічну та ін. В основі виділення сфер суспільного життя лежать поділ праці, види людської діяльності і соціальних відносин, їхні норми і цінності. Сфера суспільного життя як підсистема життєдіяльності суспільства характеризується змістом оформлення, організаційними особливостями, які виділяють її з інших сфер суспільства.

У системі сфер суспільного буття важливе місце посідає політична сфера. Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політиковладні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу. Це також діяльність, пов'язана з організацією державної, політичної влади, з визначенням її цілей, завдань та засобів, забезпеченням їхнього функціонування політичними і правовими нормами.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язане з політикою, але визначальними серед них є види і форми політичних відносин і політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності і політичні та правові норми, що лежать в основі політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражена через політичне життя суспільства.

Політичне життя — частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами, між політичними партіями і політичними лідерами та ін.

Політичне життя багатогранне і різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя має такий вигляд: