Сочинение: Мовний дискурс
Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об’ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише осоособливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).[43,45,49].
Отже, досліджувані нами матеріали дають нам право зробити слідуючий висновок: у кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та граматичних одиниць,, що є характерними для того чи іншого стилю. Аналізуючи оіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення до об’єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу увикористанні пасивних конструкцій,. Імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційнийдискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним.У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезурусу реціпієнта. Щож стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Звідси слідує, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу.
Отже, у цьому розділі ми намагалися дати загальнгі оцінки і визначити лише характерні ознаки офіційного та неофіційного дискурсу. Аналіз підходів щодо самого поняття “дискурс” дав нам змогу по можливості об’єктивно дати своє визначення останньому. Аналіз дискурсу з точки зору найбільш важливих його аспектів зробив можливим більш глибоко пізнати суть дискурсу. Детальніший розгляд дискурсу та його видів розглянемо у наступних розділах нашої роботи.
Розділ 2
Адресованість в офіційному дискурсі.
Суттєвою (конститутивною) ознакою комунікації взагалі є направленість на адресата, який є обов’язковим структурним компонентом комунікативного акту і являє собою один із основних факторів у текстоутворюючій діяльності адресата. “Будь-яке висловлювання завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості тощо), адекватне розуміння якого автор мовленнєвого повідомлення шукає і передбачає.”[4,305].Ми користуємось терміном “адресат”, підкреслюючи свідому направленість мовленнєвого висловлювання до особи (конкретної чи неконкретної), яка може бути охарактеризована, при чому комунікативний намір автора мовлення має узгоджуватись із цією характеристикою [2,358]. Адресованість значною мірою визначає формування задуму інформаційного утворення, розрахованого на конкретний вплив у будь-якому типі дискурсів, іманентною властивістю семантики яких є єдність адресанта і адресата.
Будь-який мовленнєвий жанр у будь-якій сфері спілкування має свою концепцію адресата. Усі ці види і концепції адресата визначаються наступними видами факторів: цільовою установкою комунікативного акта, умовами та ситуацією спілкування, соціальним статусом комунікантів, специфікою “культурного контекста”.[1,12].
Знайомство з науковими текстами дає можливість виділити три типи адресата: сипеціаліст у вузькій області дисциплінарного знання (тексти вузькоспеціалізованого характеру); спеціаліст широкого профілю; масовий читач (науково-популярні тексти). Рольові відносини, які задаються і водночас формуються у процесі наукової комунікації, визначаються нами, перш за все , за типом адресата. Разом з цим аналіз рольових відносин ускладнюється рядом факультативних факторів, таких як специфіка канала зв’язку (усний/письмовий тип мовлення) і предмета комунікації (традиційність – новизна наукової проблеми).
У межах наукової комунікації текстоутворююча діяльність автора спрямована, по-перше, на об’єктивне та несуперечливе відображення референтного простору повідомлення: деяку множину наукових фактів і закономірностей, а також суму чужих думок та авторську точку зору стосовно викладених положень.По-друге, діяльність адресанта направлена на переконання адресата в істинності авторської концепції обговорюваної проблеми. До завдань автора наукового дискурсу слід також віднести доведення положень, гіпотез, аргументацію, точний і систематизований виклад наукових питань з метою описання, визначення, і пояснення явищ природи та суспільного життя для передачі суми знань, повідомлення нових результатів дослідження. За допомогою сукупності засобів вираження, притаманних мові наукового викладу, описується дійсно існуюче та доводиться істина. Для досягнення адекватного прагматичного ефекту суб’єкт мовлення обов’язково має орієнтуватись, з одного боку, на запас спеціальних фонових знань, а з іншого – на ту суму інформації, яка стає відомою адресату власне у процесі комунікації, що й створює контекст, на фоні якого розвивається наукове спілкування. В акті наукової комунікації адресант виступає як авторитет у відповідній галузі знань, і його прагматична установка полягає не лише в передачі наукової інформації, а й у переконанні чи, навпаки, в доведенні безпідставності того чи іншого наукового положення, особливо, коли мова йде про зміну дисциплінарного знання адресата.
Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомленняна тих умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно заданими реціпієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими спеціалізованими знаннями, які об’єднують всіх отримувачів повідомлення у деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить і сам відправник повідомлення.
Усі наукові повідомлення є орієнтованими на адресата. У якості сигналів адресованості текста можуть виступати різнорівневі (від графеми до абзацного комплекса) елементи, котрі складають рецептивні труднощі для передбачуваного адресата або окреслюють можливу програму сприйняття й інтерпретації текста. Враховуючи спосіб текстової актуалізації, засоби, що вказують на характер передбачуваної аудиторії аналізованого тексту, можна поділити на експліцитні (прямі та непрямі) та імпліцитні .[11,61].
Розглянемо спочатку перший тип маркерів – експліцитні. До прямих експліцитних маркерів адресованості належать безпосередні звертання до читача, авторські відступи. Матеріали нашого дослідження свідчать про те, що вказування на передбачуваного адресата наукового повідомлення досить часто міститься у передмові: це або молоді вчені, або вчені суміжних спеціальностей, або досить вузьке коло спеціалістів у даній галузі наукових знань. Саме концепція адресата, його наукова позиція, соціальне положення впливають на зовнішню сруктуру адресованого йому дискурсу.
Окрім прямих експліцитних маркерів існують ще й непрямі. Цитати та посилання допомагають адресату співставити власне дослідження, власний досвід роботи у галузі наукових знань із попередніми дослідженнями. І цитати, і посилання передбачають, що отримувач повідомлення із пасивного реціпієнта перетворюється в активного діяча. Виходячи за межі запропонованого повідомлення в дисциплінарну комунікацію адресант залучає (хоча б і подумки) текст-першоджерело і співставляє його з інкорпорованим текстом, в результаті чого адресат іноді приходить до висновків, які не витікають безпосередньо із самого повідомлення.
Оскільки усі наукові тексти призначені, перш за все, спеціалістам з широкою базою наукових знань, то і їх характерною ознакою є використання термінів, які стосуються обраної галузі науки (neutron, atomic energy, chard, bisector, soil acidity, coarse-grained, astratum of shale, radio-telescope, magnetic fields, the solar nebula, carbon-dioxide atmosphere ); специфічних абревіатур (VLB - very long baseline interfereometry; NADW - the North Atlantic Deep Water; ITCZ – the Intertropical convergence zone).
Іноді зустрічаються антропоніми, в основному імена відомих науковців, які зробили свій вагомий внесок у становлення та розвиток тієї галузі науки, в межах якої відбувається комунікація (Galileo, Descarte’s Geometry, Roentgen, Mendeleyev’s Periodic System) та номенклатурна лексика – як правило, назви закладів, де проводились дослідження чи їх апробація (the Joint Nuclear Research Institute, the National Aeronautics and Space administration, the National Oceanic and Atmospheric Department ).
Іншим поширеним засобом вираження адресованості є таблиці, які виконують роль пояснення, конкретизації чи узагальнення інформації загального тексту, графіки, функції, діаграми, формули та інші графічно-схематичні засоби.
Мовним відображенням різних етапів наукового пізнання є протиставно-порівняльні звороти, наприклад,
The tinier we make the hole, the smaller dot the photograph should reproduce [67,83].
The grater the rate of biological activity, the more carbon-dioxide is removed from the atmosphere.[56,28]
No one could eve