Статья: Герменевтичний аналіз п’єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка"

Доба Київської Русі, Козаччини інтегрувала людину в понадчас. Позірне сьогоднішнє наше єднання з часом у давні епохи було замінюване на опір йому. Імперативи високих суспільних ідей концентрували у собі осягнення часу, вивищували людину, сакралізуючи офіру фізичної людської сутності в ім’я високої ідеї, роблячи примат самопожертви ідеаційним у царині суспільної свідомості. Саме тому латинських часів прислів’я – “qulсе et qecorum est pro patria morі” – “солодко і почесно вмерти за Вітчизну” – мислиться не абстрактно-відсторонено, а в конкретному, людському, особистісному наповненні. У Наталки від усього того, що номінувалося як Вітчизна, залишився один плацдарм – її Любов. Ось тому рішення офірувати себе в ім’я Любові, не віддавши на поталу ворогу власну внутрішню гідність (теж незганьблену субстанцію Вітчизни), для неї є прийнятним. Нагадаємо, що тут йдеться про духовне подолання смерті. Інше питання, як суїцид, за християнською катехізою гріх, вмонтовано у християнський світ Наталки.

Риси характеру дівчини можна аналізувати лише через призму релігійних переконань. Мотиви, логіка її вчинків, безумовно, сублімується на межі взаємопроникнень релігійного та світського. У цьому і сила, і слабкість її як особистості. Спробуємо з’ясувати деякі ключові моменти Наталчиного богорозуміння.

Обґрунтовуючи апологію християнського служіння, Серафим Саровський висунув тезу: “Спасися сам – і круг тебе спасуться тисячі”. Наталка теж служить – ідеалам вірності, любові, морального та життєвого стоїцизму – цілком у світлі вимог Заповідей Божих.

У прикладанні цієї формули до чеснот Наталки Полтавки маємо на увазі не просто витворення зразка чи певного феномена для наслідування. Кожна людина, яка потрапляє у духовне поле дівчини, змушена визначати свою життєву позицію і обстоювати її, виходячи з особистісної повноти втілення християнського начала. Незаперечний облагороджуючий вплив на ближніх Наталчиної духовної аури, момент християнського очищення душі, центром і генератором якого є дівчина.

Не можна не бачити, що її несхибність у протистоянні із колоніально-ментальною системою корениться зокрема у твердості релігійних переконань. І тут не лише віра в те, що буде так, як визначено Богом, не лише надія на волю Божу та промисел Божий. Люди, які насильно віддають її заміж, чинять богопротивні дії. Обов’язок християнки – обстоювати засади справедливості любові, як Божої даності, у чому дівчина не має ні тіні вагання.

Повнота прийняття людиною Бога метафоризується через дві позиції.Перша: “Якщо можеш – зціли” – виражає формулу зневіри. У ній закладено сумнів, який є кроком до хибного самовизначення. Друга: “Скажи лише слово – і станеться” – цілковито вводить індивідуальну волю та свободу у волю Божу.

Терпилиха . Аякже! Скілько хороших людей сваталось за тебе – розумних, зажиточних і чесних, а ти всім одказала; скажи, в яку надежду?

Наталка. В надежду на Бога.

Доводиться тільки дивуватися бездоганному художньому чуттю Котляревського, який далі, на розвиток попередньої думки, подає голос серця Наталки: “Петро не такий; серце моє за його ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться. “Серцебачення” – традиційний національний кордоцентризм - вимагає деяку первісну узгодженість між буттям Божественним і людським, незважаючи на всю їх безмірну відмінність. Проте ця узгодженість – результат тривалого внутрішнього індивідуального розвитку конкретної особистості. Людина без цього розвитку перебуває у змішанні розуму і почуття, що є поєднанням протилежностей, і в такому стані не здатна до інтуїтивного проникнення у майбуття. Лише даний від Бога досвід розділення раціонального та духовного, досвід вищої Премудрості дозволяє передбачати природний розвиток природного – Божий промисел. Наталка не просто наділена цією здатністю до “серцебачення” – саму основу своєї концепції душестояння вона засновує на вірі, що Петро не може не з’явитися, що ситуація розв’яжеться не інакше, як через явлене чудо. У цій вірі – джерело її сили та незламності, оскільки Наталчина людська сутність розгортається як у Божому задумі(а не всупереч йому), так і в історичному процесі.

За християнським вченням Бог посилає людині випробування не для того, щоб вона втікала від них у будь-який спосіб. Страждання – запорука очищення від скверни, бо не пізнаєш духа, що вбиває, - не пізнаєш і Духа животворного, як твердить християнський катехізис. Людина слабка під гнітом труднощів може зламатися, відступити, озлобитися, зневіритися – упасти у ще більше зло. Сильний духом утверджується на стезі Любові. Так само, як Бог за безмірної любові Своєї, на всі помилки людини відповідав самопожертвою, так і людина з Богом у серці у самопожертві може бачити противагу злу, до якого схиляються ті, хто її оточує. Адже сила зла – в узгодженні з ним волі людини, що добровільно прийняла щлях зла. Все, викладене вище, безумовно, стосується Наталки, яка в онтологічному плані могла виставити, за Котляревським, найвищу ціну за відстоювання Бога у собі – своє життя.

Надзвичайно цікавим видається аналіз п’єси з боку архетипності системи образів-персонажів. Ця тема – предмет іншого ґрунтовного дослідження. Тому обмежимося констатацією фактів.

У світлі архетипних значень Наталці дісталася роль... мудрого старого. На перший погляд, таке твердження здається абсурдним і невмотивованим, але це справді так. На початок ХІХ століття світ українського універсуму виявився настільки деформованим в умовах кріпацько-конформістської неволі, що дівчина змушена була “взяти на себе” таку не властиву для жінки, незвичну, проте знакову функцію – виконувати архетипну роль мудрого старого. І знову подивуємося провіденційності автора, який не знайшов у тому хронотопі чоловіка, який би був гідний місії вожака.

В образі української дівчини показаний тип національного характеру, загнаний у неприйнятні, невластиві, нестерпні для нього умови конформізму – пристосовництва, пасивного підкорення панівним аморальним суспільним порядкам, втрати елементарної внутрішньої і зовнішньої свободи. Конформізм є відсутність власної позиції, небажання її відстоювати. Конформізм – це безпринципне і некритичне слідування за усталеним зразком, який має найбільшу силу психологічного тиску (думка більшості, визнані авторитети, традиції, що склалися за певних суспільних умов).

Чи могла Наталка добровільно-примусово піти проти совісті, відмовитися від боротьби для досягнення небесної волі своєї душі?

Дослідимо індивідуально-особистісні фактори.

За рівнем інтелекту Наталка не переважає своїх опонетів. Але є одна субстанція, яка вивищує дівчину над оточенням. Від природи вона наділена тонкою інтуїцією у поєднання зі здоровим глуздом (не плутати з раціо). Опоненти заперечать: хіба Возний чи Терпилиха позбавлені славнозвісного здорового глузду? Адже вони всі свої життєві концепти обґрунтовують, виходячи з міркувань саме “здорового глузду”. Та не все так однозначно й одновимірно. Глузд характеризується тим, що у його межах поняття не перебувають у процесі перетворення, але зберігають стійку форму; вони виступають як готові “теоретичні мірила” для емпіричного матеріалу, для конструювання діяльності людини.

Ось тут і відмичка... Живучи в одному часі, Наталка, мати і Возний мають різні типи характерів – козацький, хліборобський, манкуртсько-колоніальний. Тому навіть схожі словесно оформлені концепти їх “здорового глузду” мають абсолютно різні гносеологічні корені. Особливо протистоять Наталка та Возний – вони вихідці з різних світоглядних систем. Гравітаційно ці світоглядні світи змушені взаємодіяти, але площини їх орбіт далеко віддалені. І гіпотетичне злиття їх у сімейному колі знаменувало б катастрофу, як падіння однієї планети на поверхню іншої. Це добре розуміє Наталка. У контрпозиції – Терпилиха і Тетерваковський. Зрозуміло, їх “здоровий глузд” – продукт конформістських стандартів. У його межах людину можна зігнути хочби і в баранячий ріг – аби у відповідності до узвичаєних міщанських уявлень про щастя. Уже тут чітко прокреслюються ескізи тоталітарно запланованого благополуччя епохи комуноідеології, з дрібничкою-нестиковкою, коли тетерваки з партбілетами мільйонами знищуватимуть носіїв українського світу оріїв. Злий жарт утнула історія над однодумцями , матір’ю та Возним – десь через сто років. Хто би здогадався, що зав’язка, вперше художньо осмислена в нашій літературі , - на вулиці у селі біля Полтави – під пером великого Котляревського.

Позиція зденаціоналізованої особи – облаштуватися у злі. Це Возний, Виборний, мати. Сім’я, побудована на злі, - апологія звичайного біологічного синтезу. За цією сім’ю, як вислід її розтлінного впливу, - зруйнована етносвідомість молодого покоління, дітей. Тобто у “Наталці Полтавці” І.П.Котляревський викрив один із активних способів руйнівного впливу розполюсованого класового суспільства на осереддя українського світу – на патріархальну українську сім’ю.

Наталка не хоче вживатися у зло, не хоче облаштовувати себе во злі, бо це означало б для неї зрадити питомі моральні засади, загубивши які, дівчина втрачала б сенс буття. Пристосувати до зла – це означає самому собі прищепити комплекс меншовартості, у якому сьогодні і барбається “пересічний українець”.

За ступенем навіюваності Наталка зовсім не піддається на засоби психологічної обробки, що до неї застосовуються. Виваженість, усвідомлення сутності своєї позиції, чітка логічна арґументація – ось її природні заборола в обстоюванні внутрішньої і зовнішньої незалежності. Контроль над підсвідомими залогами морального – пряма ознака архетипності її світоглядних закладин як незіпсованої особистості, представниці питомої етнонаціональної культури. Більше того, Наталка схильна швидше до самонавіювання: над нею гніт обов’язку перед матір’ю – величина, яку дівчина не може ігнорувати. Знаменно, що уповання її звернені не до світу людського, а до найвищої етичної інстанції – до Бога. Котляревський чутливо добирає лексичні відповідники, щоб найочніше передати психологічний стан героїні. “Чудо” – тільки у такому розумінні Наталка вбачає суму своїх душевних перетворень на догоду домагань матері та Возного. “(Стає на коліна і , піднявши руки догори каже ). “Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за Возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни душу мою до Возного, а без сього чуда я пропаду навіки...”

Наталка має розвинене почуття самоповаги. У людей козацького типу характеру гонор – властива ознака лицарської шляхетності. У зв’язку з цим не можемо не згадати Святе Письмо, у якому гординя вважається одним із трьох великих гріхів, поряд із заздрістю і жадібністю. Так, у запалі протистояння людині легко впасти у крайнощі, передавши куті меду, поставивши себе на невигідний щабель гордування. Ні погордливості перед матір’ю, ні гордування-коверзування у розмовах із Возним не бачимо. Більше того, первинне, чим надихається духовний світ Наталки, мотиви її поведінки виключають гординю з арсеналу можливих засобів оборони. Та і соціальний її статус не тотожний рівню Тетерваковського. А ось природної чистоти у дівчини ніхто не відніме.

Як не відніме і сталості в самооцінках, твердості у поглядах та рішеннях. Наталка – дівчина з характером. Характер виявляється у тому, як людина ставиться до себе, до ближніх, до роботи та речей тощо. Характер має суспільно-психологічну природу, тобто залежить від світогляду особистості, її знань, досвіду, від засвоєних моральних принципів та взаємодії з іншими людьми.

Випробування не розхитують підвалин життєвої позиції дівчини. Навпаки, вона стає духовно сильнішою: “Скреплю серце своє, перестану журитися, осушу сльози і буду весела”. Про силу її характеру свідчить і те, що вона у горі не втрачає здатності відчувати нещастя інших : “А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер”.Наскільки несхожі два характери – Петро і Наталка, коли у перші хвилини зустрічі письменник виставляє , як вони оцінюють ситуацію, що склалася .

Петро . Наталко! В який час тебе я встрічаю!.. І для того тілько побачились, щоб навіки розлучитись.

Наталка . Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!

На людину великі, інколи вирішальні впливи мають мікросоціальні фактори. Для Наталки мікросоціальна група – це її сім’я. Віртуально у колі її сімейних уявлень перебуває і Петро. Вже в першій яві дівчина заявляє: “Я тебе любила і тепер люблю. І я стала така бідна, як і ти”. Цікаво, що тут не жалкування з приводу бідності, але аргумент: нічого тепер не стоїть на заваді їх шлюбу. У людини козацького типу характеру домінуючими є не матеріальні, а духовно-моральні засади.

Наталка “поважає матір свою”, “себе і матір свою на світі держить”. Мати рада б висватити дочку за Возного, а за Петра батько, “умираючи, не дав свого благословенія”, тому і мати не дає. Але всі розуміють, що головна причина у бідності парубка. Авторитет батьківського заповіту потрібен для надання більшої категоричності материному слову. Дочка наполягає на своєму, отже, формально порушує батьків передсмертний заповіт, що за нормами ієрархічної системи сімейних відносин українського селянства вважалося за великий гріх. Як могла високоморальна Наталка так чинити? Розглянемо цю колізію детальніше.

Терпило – міщанин. Сімейні стосунки будував аж ніяк не за скрижалями предків. Спочатку по-християнськи бере “якогось сироту Петра за годованця”. Зазначимо, що в добу Козаччини, коли, як уже згадувалося, з десяти дорослих чоловіків лише двоє доживали до природної старості, діти часто втрачали батьків. Народна традиція виробила інститут годованства, завдяки якому у тому мілітаризованому суспільстві не було явища дитячого бродяжництва, на відміну від сучасної України.

І тут Котляревський показує розтлінний вплив на міщан, учорашніх козаків чи селян, нових “малоросійських” порядків, коли манія збагачення, зневажання свого простого громадянського чину, бажання випнутися поближче до кокардоносіїв правили за еталон поведінки, еталон успіху для тодішніх “нових українців”. Терпило “зачав знайомитися не з рівнею..., з повітчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами..., мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому...”