Статья: Розкол православної церкви в Україні

Студента групи П—22

Хорбаладезе Володимира

Анотація. У цій науковій статті розглянуто проблему розколу православної церкви в Україні з різноманітних аспектів. Насамперед було зроблено історичний аналіз подій, які призвели до розколу. Потім досліджено проблему взаємовідносин між церковними органами і органами державної влади, і взагалі роллю держави у врегулюванні церковних проблем. В самому кінці була зроблена спроба запропонувати основні принципи і напрямки вирішення досліджуваної проблеми.

Аннотация. В этой научной статье рассмотрено проблему раскола православной церкви в Украине из разнообразных аспектов. В первую очередь было сделано исторический анализ событий, которые привели к расколу. Потом исследовано проблему взаимоотношений между церковными органами и органами государственной власти, и в целом ролью государства в регулировании церковных проблем. В самом конце была сделана попытка предложить основные принципы и направления решения исследованной проблемы.

Постановка наукової проблеми

Розкол православної церкви в Україні являє собою дуже складну проблему, яку можна розглядати з різних точок зору, як ш внутрішньоцерковної так і наукової. Причому досліджувати дане питання бажано людині, яка і особисто має відношення до православної церкви. Тому-що така людина зможе дати більш глибокий і точний аналіз даної конфліктної ситуації. Потреба в дослідженні розкольницького руху на Україні пов'язана з проблемою пошуку шляхів подолання кризової для українського православ'я ситуації. Зокрема, у зв'язку з необхідністю нормалізації релігійного життя на Україні неодноразово висловлювалася думка про діалог з всіма православними українськими конфесіями з метою подолання церковної смути і возз'єднання всіх православних в одну Церкву. І хоча перспективи подібного об'єднання все ще залишаються досить туманними, все ж таки виникає питання: яким чином і на яких засадах може бути здійснений даний процес? У зв'язку з цим існує потреба в більш глибокому дослідженні, як історичних джерел, так і сучасного стану автокефального розколу.

Дослідження розкольницького руху на сучасному етапі вкрай необхідно для того, щоб успішніше вести конструктивний діалог з автокефальними церквами і спробувати з ними без шкоди інтересам канонічного православ'я.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дана тема неодноразово піднімалась в церковних колах, де вона широко досліджується, але як не парадоксально вона майже не досліджувалась в наукових колах з того аспекту, в якому роблено дане дослідження. Тобто були і раніше дослідженні питання історії розколу і можливих шляхів подолання кризи. Але саме із сторони взаємовідносин між державою і церквою в період розколу відомі дослідження не проводились.

Мета статті і постановка завдань. Метою статті є дослідження розколу православної церкви в Україні із різноманітних сторін.

Завдання:

— дослідити історичний аспект розколу;

— розглянути проблему взаємовідносин між державою і церквою;

— запропонувати можливі шляхи виходу із конфліктної ситуації

— робити висновки і узагальнення

православний церква розкол україна

Українська Православна Церква (УПЦ) є складовою частиною Московського Патріархату на правах практично повністю незалежною в управлінні митрополії.

Це єдина церковна структура та одна з кількох суспільних інституцій в Україні, що має сильні позиції як на лівому, так і на правому берегах Дніпра.

В даний час її діяльність значно ускладнена наявністю на її території двох непідвладних їй спільнот. Це "Українська Православна Церква Київський Патріархат" (УПЦ КП) і "Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Розкол сьогодні є однією з найголовніших причин дестабілізації церковного життя на Україні. Самопроголошені церкви не визнані жодною з Помісних Православних Церков.

Питання про те, якою буде Православна Церква в Україні має, за великим рахунком, хвилювати лише тих, кому не байдуже, куди ходити і в що вірити. Тим, для яких різниці немає, все одно куди ходити - хоч в Храм, хоч у пагоду. Коли ж людина усвідомлює міжконфесійні відмінності, настає момент вибору. Основним чинником, що впливає на цей вибір, буде пріоритет, верховенство тих чи інших життєвих цінностей людини. Наведу, умисно, в довільному порядку: «Місце роботи, сімейний стан, національність, віросповідання, країна проживання, улюблений колір, громадянство ...», та інші анкетні дані. Завдання гранично просте - потрібно вибрати найголовніше і розставити всі пункти в порядку пріоритетної значимості.

Але, перед тим як досліджувати проблему розколу православної церкви в Україні, необхідно спершу розібратись в історичних аспектах цієї проблеми.

Після смерті Патріарха Пимена Місцеблюстителем Патріаршого Престолу 3 травня 1990 став у ході голосування митрополит Київський і Галицький Філарет, Патріарший Екзарх України. Митрополит Київський вважався другим за значенням після Патріарха архієреєм Російській Церкві і найвпливовішим з постійних членів Священного Синоду. За традицією вважали, що Місцеблюститель є найбільш імовірним кандидатом у майбутні Патріархи. Однак, в пресі все частіше і наполегливіше стала з'являтися інформація про далеко не бездоганну моральну зовнішність митрополита Філарета. Не подобався багатьом, особливо українському духовенству, і стиль управління, який був обраний митрополитом, владний і грубий, властивий скоріше партійному начальнику, ніж архієреєві. Вкрай невміло повів себе Екзарх і щодо уніатської проблеми, роблячи необережні заяви, які тільки сприяли зростанню популярності унії. Багато з тих, хто від’єднався від церкви свідчили, що єдиним мотивом їх дій було бажання піти з тієї задушливій атмосфери, яку насадив в Українській Церкві митрополит Філарет. У той же час було помітним прагнення митрополита Філарета стати Патріархом Московським і всієї Русі. На Помісному Соборі 1990 Екзарх України фігурував у виборчому бюлетені на першому місці. За нього при виборах Патріарха було подано 66 голосів. Проте, новим предстоятелем Російської Церкви став не Філарет, а митрополит Ленінградський Алексій. Можна припустити, що ця обставина також відбилося на подальшій діяльності митрополита Філарета.

Літом 1991 р. він ще приймав новообраного Патріарха Алексія II в Києві, закликав боротися з автокефалістами (з тими з українських націоналістів, які вимагали незалежної церкви для незалежної України)[1] . Ще навесні 1992 р. він брав участь у Архієрейському Соборі і переконував архієреїв дати Української Церкви канонічну самостійність[2] , хоча вже з 1990 р. українське церковне управління володіло самою широкою автономією у всіх внутрішніх церковних справах. Не ставши Патріархом Московським, Філарет прагнув до патріаршества хоча б у межах України, в чому митрополита Київського вельми підтримував у той час президент Леонід Кравчук, а ще більше підтримували депутати-націоналісти з Верховної Ради.

На Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви в березні 1992 р. більшість українських архієреїв з питання про незалежність Української Церкви підтримало не його, а архієреїв російських. Справа обернулося для Філарета загальним осудом і вимогою піти на спокій і забезпечити проведення виборів нового Предстоятеля Української Православної Церкви. Митрополит Філарет заявив, що якщо для досягнення церковного миру на Україні це є необхідним, то він виконає волю Архієрейського Собору.

Але митрополит Філарет вирішив здійснити по своєму. Повернувшись до Києва, він 7 квітня 1992 р., у свято Благовіщення, у Володимирському кафедральному соборі заявив, що Собор у Москві був для нього Голгофою, де його розпинали, і зазнав він все це заради незалежності Української Церкви.[3] Вражений Патріарх Алексій II звернувся до Філарета з телеграмою-запитом: «Чи правда те, що ми дізнаємося про ваші слова?»[4] Філарет відповів - і це була його остання відповідь Патріарху Московському – «Все що відбувається на Україні в церковних справах належить до виключного відання самого Філарета і нікого більше». Це був розкол.

У Москві ж йшла підготовка до обрання нового Предстоятеля Української Церкви. Ним став митрополит Володимир (Сабодан), до цього митрополит Ростовський і Новочеркаський. Філарета заборонили в служінні, позбавили сану, потім позбавили чернечого звання (тепер він вже не може називати себе чернечим ім'ям) і в 1997 р. відлучили від Церкви через проголошення анафеми.[5]

Отже, з історичної точки зору можна зробити висновок, що розкол церкви в Україні виник в головному із-за двох головних причин:

- небажання Московського патріархату розширяти і так велику автономію православної церкви в Україні;

- особисті амбіції митрополита Філарета, і підтримка, яку він отримав від українських націоналістів.

Але окрім історичних аспектів є і багато різних інших сторін цієї проблеми. Серед них і соціальна, економічна, геополітична. Але однією із найважливіших є відносини між органами православної церкви та держави, і роль останньої і подоланні конфлікту церков.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--