Статья: Використання українознавства та етнопедагогіки як основи національного виховання і навчання управлінських кадрів нової генерації

Український степ справив відчутний вплив і на витворення відмінностей між вдачею українського населення. Небезпечні степові рівнини завжди вабили амбітнішу, більш схильну до самовияву частину населення (здобувачів, січовиків, запорожців). Безпечніші, більш захищені регіони Волині та Галичини залишилися осередком слухняніших, дисциплінованіших, менш схильних до ризику людей. Відмінності в духовності, психіці населення різних географічних регіонів стали підставою поділу українців на східних та західних. Для західних українців превалюючими є емоційно-вольові чинники (почуттєвість, стихійність, динамізм, амбітність), а для східних – раціональні (реалізм, діловитість, дисциплінованість тощо).

Географічні умови України, її урожайна та щедра земля не спонукали до активності і спричинилися до формування неквапливої, споглядальної вдачі українця. Водночас це сприяло формуванню індивідуалістичної постави та нехоті до підпорядкування. Життя в екстремальних умовах незахищеного степового простору стимулювало вольовий максималізм і агресивність як інстинктивний засіб до збереження своєї національної ідентичності. Водночас таке життя позначилося на формуванні соціальної структури українського народу. Нехтування матеріальними інтересами перед перманентною загрозою унеможливлювало появу власного купецького стану, гальмувало соціальну диференціацію суспільства. Родюча земля, не вимагаючи надмірних фізичних зусиль для здобуття засобів до існування, спричинилася до слабкої соціальної активності і характерної непідприємливості. Це виявилося у відомій погорді українців до крамарювання. До нівеляції суспільних верств та соціальної однорідності українців призвів і занепад міст та міських ремесел, спричинений зовнішніми агресіями та внутрішнім розбратом [10].

В умовах централізовано – керованої системи разом з такими рисами, як ентузіазм, віра в світле майбутнє, усвідомлення соціальної захищеності, взаємодопомога, колективізм з’явилися і потяг до зрівнялівки, утриманство, інертність та апатія, впевненість у тому, що мінімум благ буде отриманий працівником у будь-якому випадку.

Характерними рисами типового вітчизняного працівника (керівника, спеціаліста, робітника) в середині 90-х років XX ст. було визнано безвідповідальність; відсутність намагання цінити або економити робочий час (що обумовило і слабкість виконавчої дисципліни); зневажливе ставлення до виконання інструкцій, стандартів, правил; неповага до діяльності інших працівників, намагання керуватися власними інтересами та ігнорувати чужі; несамостійність; безініціативність на робочому місці; нехлюйське ставлення до оточуючого середовища; намагання завжди працювати колективно, а не індивідуально [11].

На нашу думку, безперспективно перероблювати, «ламати» менталітет, економічне мислення українців. Звичайно, треба і потрібно розвивати риси ринкового економічного мислення, які завжди були притаманні українцям, привносити нові, використовуючи позитивні особливості існуючого державного економічного мислення. Мабуть, доречно згадати при цьому досвід Японії, Китаю, країн Південно – Східної Азії, де успіх соціально – економічних перетворень був досягнутий в результаті сполучення сучасних ринкових методів і економічного мислення з національними традиціями.

Економічне мислення є обов’язковим елементом економічної свідомості і економічної культури й пов’язане з соціально-психічними якостями людини (ощадливість, підприємливість, діловитість тощо). За умови органічного злиття економічної освіти й виховання економічне мислення і свідомість переходять у відповідні соціально-психічні якості вихованця, в практичні навички економічної діяльності.

Без сумніву, відтворення послідовної системи економічного навчання та виховання у нашій країні, формування сучасного соціально – орієнтованого ринкового економічного мислення сприятимуть подоланню кризових явищ, установленню цивілізованої ринкової економіки.

У постсоціалістичні часи модернізація принципів управління в Україні досягла незначних успіхів. У 2002 р. кількість українських підприємств становила приблизно 3 млн., з яких 11 тис. великі (понад 250 працівників) і 33 тис. середні (50-250 працівників). Отже, 2 млн. 650 тис. підприємств – це самозайняті особи, які виробляють і (або) розповсюджують чи продають продукцію. Спираючись на ці дані та об’єктивні закономірності розвитку менеджменту, потребу в менеджерах для сучасного розвитку можна оцінити приблизно в 1 млн осіб.

Переважна більшість українських компаній не здійснює довгострокового планування своєї діяльності, а 83% підприємств навіть на ставлять перед собою такого завдання. Українські керівники з великими труднощами імпортують нові технологічні прийоми. Державний і приватний менеджмент не має важелів для регулярного залучення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу для постійного надходження конструктивних ідей. Водночас слід зазначити, що інтелектуальній еліті України сьогодні бракує необхідної мотивації застосування наявних знань і професійних навичок у своїй державі, а відтак вона прагне реалізувати їх за кордоном. Вітчизняні менеджери зверхньо дивляться на робітників, умови їхньої праці та можливості кар’єри, тобто на ті фактори, що здебільшого і просувають бізнес. Сучасна вища ланка керівників здебільшого не має управлінської підготовки. Вони не вивчали стратегічний або фінансовий менеджмент, маркетинг. За базовою вищою освітою нинішні керівники не корелюють зі своїми посадами і здобутою раніше підготовкою в соціально-гуманітарній сфері. Так, серед керівних кадрів державної служби декілька відсотків юристів, близько 15% економістів і дуже багато керівників-інженерів, тобто фахівців технічних, а не суспільних систем.

Вадою сучасного менеджменту в українському бізнесі є також брак корпоративної культури. Цю культуру визначає психологія вищих керівників. Недоліком української культури менеджменту є те, що керівник переважно на інтуїтивному рівні усвідомлює, що добре, а що погано. При цьому він ще не завжди може сформулювати свої уявлення у вигляді кодексу.

На сучасних українських підприємствах дедалі більше загострюються і диференціюються за великим числом ознак конфлікти між діловими культурами України і Заходу; між підприємцями та інвесторами; між директорами і фінансовими структурами; між управлінцями та неуправлінським персоналом; між акціонерами та найманими менеджерами і фахівцями.

Одним із чинників, що може вплинути на швидкий розвиток управління та подолання неблагополучної економічної ситуації в Україні, є безкомпромісна відмова від старих звичок і умовностей та впровадження нової техніки і методів управління.

Модернізація управління має відбуватися на основі триєдиного підходу, який синтезує мультиплікаційний ефект (постійне наростання); синергетичний ефект (поєднання багатьох чинників конкретної системи); інтегральний ефект (єдність метричних та неметричних цінностей). За таким підходом спільні зусилля державної влади та керівників бізнесу були б націлені на: 1. вироблення нових концепцій управління; 2. екстенсивний та інтенсивний розвиток системи бізнес-освіти; 3. довгострокове планування управління; 4. уведення системи моніторингу стану управління; 5. точне визначення прав і обов’язків для кожного працівника у поєднанні з колективізмом дій; 6. дослідження і розробки з проблем національного менеджменту; 7. використання сучасних технічних (інформаційних) засобів.

Принаймні три з вказаних напрямків – розробка нових концепцій управління, всебічний розвиток бізнес-освіти, дослідження національного менеджменту – базуються на засадах українознавства. Без урахування національних особливостей розвинути власне український менеджмент як науку управління неможливо.

літературА

1. Корсак Костянтин. Цивілізаційна компетентність громадян і завдання обов'язкової освіти // Освіта і управління. – 1998. – № 1. – С.10-11.

2. Кононенко Петро, Сазоненко Галина. Галіцина Людмила. Громадянин України XXI століття. Концепція національного виховання Українського гуманітарного ліцею Київського Національного університету ім. Т.Шевченка // Освіта і управління. – 1998. – № 1.– с. 15.

3. Концепція національного виховання // Освіта. – 7 серпня 1996 р. – № 41 (219). – С.2-7

4. Концепція розвитку вищої освіти Донецької області до 2020 року. – Донецьк: Донецька обласна державна адміністрація, 2007. – 53 с.

5. Українська мова. Теорія і практика: Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк: Донецький державний університет, 2007. – 120с.

6. Проблеми функціонування й викладання української мови у вищих навчальних закладах. Матеріали регіональної науково-практичної конференції / Укладачі: Л.П. Семенова, Л.В. Шавлак, Л.К. Лазарева, Т.О Мачай. – Донецьк: ДонДТУ. – 68 с.

7. Актуальні проблеми мовної освіти у вищих навчальних закладах. Збірник праць регіональної науково-методичної конференції / Укладачі: Л.П.Семенова, Л.В.Шавлак, Л.К.Лазарева та ін. – Донецьк, ДонНТУ. – 160 с.

8. Стельмахович М.Г. Етнопедагогічні основи методики української мови // Дивослово. – 2003. – № 5-6. – С.19-23.

9. Грабовський Сергій. Українська мрія: тріумф і трагедія // Сучасність. – 1995. – № 3. – С.137.

10. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992.

11. Гошко А., Дмитренко Г. Формирование украинской модели менеджмента // Персонал. – 2007. – № 5. – С. 24-27.

1 Збережено авторський стиль авторів повідомлень