Учебное пособие: Як допомогти проблемній дитині
Налагодити спілкування з «важкою» дитиною буває доволі непросто. З одного боку, психологічно складно для самого педагога: додаткове емоційне навантаження, постійний пошук вирішення різноманітних «дитячих сюрпризів», – з іншого – важко самій дитині, яка у 99% випадків просто по-іншому спілкуватись не вміє. Є ще і «третій бік»: і вихователь, і «важкий» не розуміють один одного, спілкуються «лоб до лоба», не знаходячи компромісу. Причин тому багато. Ми зупинимося на, наш погляд, на одній із найпоширениших – невмінні налагодити контакт з дитиною.
Часто «важку дитину», особливо вперту та агресивну, порівнюють з чимось рухливо некерованим, кажуть:» занесло», «понесло» та т.ін. До такого «об'єкту» буває також важко «приєднатися», як і до втратившого керування локомотива. І, якщо ситуація з локомотивом має досить стандартне технічне рішення, то дитина часто вимагає експромту і застосування відразу декількох технік, а головне – величезного терпіння з боку вихователя.
Існує декілька психологічних технік допомоги дитині (і вихователю!), що втратила контроль з будь-яких причин. Ми зупинимося на одній з них. Коротко цю техніку можна охарактеризувати словесним «ланцюжком»: догнати – приєднатися – відвести (перевести) на безпечний шлях. Пропонуємо декілька рекомендацій по використанню цієї техніки у вихованні «важких» дітей.
Крок перший. «Догнати»
Головне завдання кроку – налагодити емоційний контакт з дитиною, тому
– не бійтесь виражати співучасть дитині відкрито . Дуже часто у школі педагоги обмежуються діловими рамками спілкування і всі дитячі неприємності намагаються віддати на «самі розберуться». При цьому забувають, частіше за все, вони єдині люди, що можуть допомогти дитині «тут і зараз», бо знаходяться фізично поряд з нею.
– «співчувайте безоціночно» . Інколи «педагогічна натура» так привчає вихователя «вчити та наставляти», що йому вкрай важко втриматися від зауважень:» ось бачиш, якби ти не…» Виходить співчуття «з виховною метою», що суперечить самому змісту його вираження. «Безоціночно» виражати співчуття можна з «констатації» відчуття дитини: «звісно. образливо (неприємно, боляче…), коли … (не виходить, одержуєш, чуєш від…)» або» мені жаль, що…» Також слід пам'ятати, що з якої б причини не переживала б дитина (з власної вини чи ні), вона гідна того, щоб їй співчували.
Крок другий. «Приєднатися»
Головне завдання кроку – продемонструвати дитині: я тебе розумію, я з тобою. Це дуже важливо у всіх «гострих» випадках:
1) сльози : чим старша дитина, тим серйозніше причина для них, і говорити на тему, що хвилює, тим важче. Можна використати «метод переліку»: «Ти плачеш, тобі образливо, неприємності з … (перелічуємо школу. однолітків. сім» ю…) Часто при дуже сильних почуттях дитина просто не може говорити. Постійте поряд – ваша присутність допомагає і без слів. Якщо дитина добре реагує на гумор (особливо у молодшому віці), можна спілкуватися у співчутливому гуморі: «Сльози – річ, звісно, добра. проблему у них втопити можна (особливо, якщо вона плавати не вміє). Тільки краще давай просохнемо (пропонуємо носовичка) і поговоримо…»
– інколи підлітки 10 –13 років (хлопчики) бурхливо реагують на спроби співчуття, виливаючи свою образу на співчуваючого. При цьому реакція може бути агресивною, грубою («А я вас не просив.. Вам що до цього…Відчепіться). Це ні якою мірою не свідчить про те, що дитина бажає вас образити і не потребує допомоги. Навпаки, дуже потребує і при цьому не вірить у можливість її вирішення чи справедивість. «Приєднатися «у цей момент можна, якщо:
а) незважати на власні неприємні відчуття від «відгука» на добрі наміри або образу за те, що доводиться розплачуватися за гріхи інших. Недопустимо поширене:» Ти як зі мною поводишся?!» Потрібно пам'ятати, що відповідь дитини у даний момент призначена не вам, а кривднику, а ви тільки «громовідвід» і ваша самоповага від будь яких слів у цьому випадку не постраждає. Можна трохи помовчати, дати «розряду» остаточно затихнути і вже потім починати розмову;
б) використовувати «парадоксальне» приєднання. Почніть фразою «Оце так довели люди ну!…» «Людина «, після цього, як правило, притихає. Далі продовжуємо спокійно і доброзичливо: «Вибач, що «чипляюся» до тебе, але я не можу, коли когось до такого доводять. Може спробуємо якось управитися з неприємністю?…»
– сильні особистості (вони ж і найбільші «впертюхи») можуть не йти на контакт і після багатьох спроб. Нічого. Дитина має право на самостійне вирішення проблеми., а дорослому у цьому випадку важливо продемонструвати дитині, що вона не залишається «сам на сам» з проблемою і що є «підстраховка». Якщо спроби продовжити розмову не мали успіху, використовуємо «відхід з приєднанням»: «Поважаю людей, що вирішують власні складнощі самостійно. Думаю, що з твоєю рішучістю у тебе все вийде добре. Але якщо захочеш поговорити на цю тему (маємо на увазі проблему дитини), дай мені знати (можна більш довірливо: шепни мені якось, ага)».
2) бійка, розкидання речей, «товкання» меблів чи інші прояви агресивності. Гостра ситуація. Щоб не повторювати звичних недіючих стереотипів («Що ти собідозвляєш!»), треба пам'ятати:
– що б дитина не говорила або не робила у цей момент, гірше, ніж їй зараз немає нікому. Це SOS! Дитина «тоне» у ситуації, а ті, хто не вміє плавати, дуже часто заважають рятівникам.
– дитину до 10 років (а фізично слабких і до 12–13) впевнено, але м'яко обхоплюємо зі спини, доки всі «вибрикування» не припиняться. Говорити при цьому потрібно мінімум, тоном «нейтрального» наказу: «Спокійно. Все нормально. Заспокоюйся. Зараз у всьому розберемося»
– якщо дитина розкидає речі, б'є меблі, досить притримати її за руку: «Тихо! Тихо! Книга (стілець. портфель.) тут ні до чого!» Майже у половині випадків можна почути відповідь: «А я до чого?!» Заперечувати не треба. Можна спробувати вийти з гострої ситуації з гумором:» Так, ти ні до чого. Ну лежить ця річ не на своєму місці, то ж нехай начувається…» Важливо пам'ятати. що дитині у цей момент важко впоратися з роздратуванням, тому вихователю не слід вести себе агресивно.
– як правило, після афективного спалаху дитина відчуває спусторшеність і ні до яких співбесід не готова. Дайте їй можливість відпочити (добре, якщо під наглядом педагога) і поговоріть обов'язково наодинці і трохи пізніше.
Крок третій «Вирішуємо проблему «
Цей етап досить складний через неможливість передбачити всі тонкощі ситуацій, як викликають проблеми у дитини. Спробуємо зупинитися на найбільш поширених.
І. Проблеми у спілкуванні з однолітками.
Ознаки: дитина веде себе агресивно з іншими дітьми, «огризається», б'ється, зачіпляє інших, у класі її не люблять, не хочуть товаришувати і т ін.
Причини: частіше за все дитина почуває себе «зацькованою собакою», вважає, що її зневажають, ображають, налаштовані проти неї.
При дослідженні поведінки дуже типовою є фраза «А він (вона) перший почав…», при чому, якщо продовжувати розбиратися, то згадуються «гріхи» ображаючих аж до дитячого садка. Слова вихователя про власну «ображаючу» поведінку дитини успіху, як правило, не мають, оскільки причина поведінки дитини пов'язана з захистом, який базується на особистісних проблемах та невпевненості. Корені особистісних проблем часто обумовлені родинним мікрокліматом. Дитина рано звикає до агресивно-несправедливого ставлення до себе з боку членів сім» ї (батьків, старших дітей) і переносить свій досвід на спілкування з іншими дітьми як своєрідний спосіб «боротьби за виживання».
Основною стратегією роботи вихователя у цьому напрямку може бути сформульована так:» Наш клас для тебе – острівець безпеки, тут тебе зрозуміють і допоможуть. Тут тобі ніщо не загрожує!»
Напрямки роботи:
а) з дитиною:
– дослідження «провокуючих» ситуацій і «провокаторів», якщо такі є. Зручно це зробити наодинці з дитиною у такій формі: «Мені хотілося б узнати твою думку про наш клас. Я приготувала для тебе деякі питання. тобі не важко буде мені допомогти?»
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--