Учебное пособие: ХІХ століття – золотий фонд світового мистецтва
Романтизм та реалізм були запереченням нормативної естетики класицизму з її жанровою ієрархією, обов'язковим дотриманням правил трьох єдностей – місця, дії та часу, структурними канонами. Ідеал свободи, який утверджується у суспільному житті, поширюється і на мистецтво: романтики проголошують ідеал поетичної свободи; реалісти теж прагнуть звільнення від традиційних правил, від канонічності.
Романтизму притаманна власна система принципів відбору та оцінки зображуваного. На першому плані – те, що важко пояснити з допомогою розуму, а також внутрішній світ людини, світ почуттів. Романтики були великими майстрами у відтворенні різних душевних станів, пристрастей. І коли Бальзак або Стендаль, Толстой чи Достоєвський, яких прийнято вважати реалістами, намагалися відтворити почуття, то зверталися до художнього засобу – романтичного психологізму (посилена увага до внутрішнього світу людини).
Невід'ємною особливістю романтичного стилю є символіка (наприклад, троянда і вогонь символи кохання; море і вітер – свободи; білий колір – цнотливість; чорний – туга).
В українській літературі: М. Костомаров, Т. Шевченко.
Романтична література має свою систему жанрів: ліричні (елегія, балада, лірична поема), прозові (психологічна повість, новела, історичний роман).
2. Поряд з романтизмом як художньою системою великого значення в європейських літературах XIX ст. набуває реалізм. Деякий час вони розвивалися нейтрально. Проте романтизм був домінуючим художнім напрямом першої половини століття, а реалізм другої.
Реалізм (лат. realis – речовий, дійсний) – літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.
Починаючи з 30‑х рр. XIX ст. реалізм набуває класичних форм у Франції, згодом і в інших країнах. До типологічних рис реалізму XIX ст. належать:
- тяжіння до достовірності, об'єктивності;
- звільнення від канонічності, переважання індивідуальних стилів над «спільними»;
- пізнавальне спрямування (зв'язки з природознавством, історією, соціологією, психологією);
- намагання відтворити світ як складну єдність;
- увага до проблем взаємодії людини і середовища, до типових характерів за типових обставин;
- перенесення центру уваги на соціальну сферу;
- поява синтетичних індивідуальних стилів, які поєднували реалістичні та романтичні елементи.
Реалізм відрізняється від інших, попередніх художніх систем, проте реалісти запозичували прийоми, засоби, теми у своїх попередників.
У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні тенденції (Стендаль «Червоне і чорне», Бальзак «Втрачені ілюзії»; Меріме; Пушкін, Лермонтов, Гоголь – у російській літературі; Ч. Діккенс, сестри Бронте – в англійській літературі; Уїтмен, Мелвілл – в американській літературі; Т. Шевченко, П. Куліш – в українській літературі). У цьому немає нічого дивного, тому що жоден літературний напрям у чистому вигляді не існує, але на окремих етапах історичного та культурного розвитку відокремлюється як домінуючий.
Отже, у 30–40-і роки XIX ст. в європейських країнах під впливом філософських, соціально-економічних, естетичних чинників утверджується реалізм.
Термін «реалізм» з’явився пізніше ніж саме явище. Протягом першої половини XIX ст. для означення реальних явищ вживався термін «романтизм», а починаючи з другої половини століття поняття «реалізм» стає загальновживаним. Теоретичне обґрунтування нового напрямку міститься у працях Стендаля «Расін і Шекспір» та О. де Бальзака у передмові до «Людської комедії».
Аналітичне начало – одне з провідних в естетиці реалізму, на відміну від емоційного, особистісного начала, на яке орієнтувалися романтики. (Приклад : перш ніж писати про почуття кохання в художніх творах, Стендаль вивчає його як учений і пише трактат «Про кохання» (1822), в якому виокремлює різні види цього почуття і простежує етапи його зародження).
Однією з рис реалізму є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні найменших подробиць життя. Реалісти XIX ст. підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв'язок людини і середовища, вплив влади грошей на формування характерів.
Реалізмові як напряму, який утвердився в літературі 30–40х років XIX ст., відповідала певна система жанрів: прозові твори (роман, повість, фізіологічний нарис). У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним.
Реалізм 50–60‑х років ХІХ ст. помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Творці реалістичних романів передавали складні душевні переривання героїв. Представники: Г. Флобер; Куліш, Панас Мирний; Толстой, Достоєвський, Тургенєв; англ. – Ч.Діккене, Д. Еліот, Баталер.
3. Натуралізм (лат. nature – природа) – літературний напрям, який характеризується прагненням до об'єктивістського, фактографічного зображення дійсності та людських характерів, зумовлених біологічними, спадковими чинниками і соціально-матеріальним середовищем.
Виник у Франції у 70-і роки ХІХ ст. й охопив у 80–90‑ті літературу Західної Європи та США (Е. Золя, Гі де Мопассан, Г. Ібсен, Г. Гауптман). Натуралісти, як і реалісти, прагнуть вести розповідь в об'єктивному плані. Велику роль у їхніх творах відіграють документалізм, бажання охопити соціальні явища і живу природу. Вони сприймають людину як не тільки соціальний феномен, а й природний, підкреслюючи проблеми спадковості; намагалися наблизити мистецтво до науки.
Наприкінці ХІХ ст. докорінно змінюються форми мистецтва, що призводить до виникнення модернізму.
Модернізм (фр. modern – сучасний, найновіший) – загальна назва нових літературно-мистецьких течій кінця ХІХ ст. початку XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм і естетики минулого.
Виник у 60–70-і роки ХІХ ст. у Франції (Бодлер, Верлен, Рембо) поширився у Росії (Блок, Анненський), в Україні (М. Вороний, М. Коцюбинський).