Музыка
Будь-ласка, допоможіть скласти план до твору Антоніни Литвин "Цвіркун"
Ріс собі на світі хлопчик. І дуже люди того хлопця любили, бо умів
він співати, як ніхто на світі. Вечорами, після денної роботи, коли
можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. Кожен,
хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив
живу воду з цілющого джерела. Співав хлопець про сонце, про квіти-трави,
про землю. І кожна його пісня славила рідний край. Ті пісні хлопчина
складав сам. А коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що
все те — від квітів, дерев, води, птахів та звірів.
Якось прийшло в цей край лихо. Про співучого хлопчика прочули злі
вороги й вирішили викрасти його. Темної ночі, коли він наслухав пісню
місячного сяйва, щоби потім переспівати його людям, схопили вони його й
понесли в свої землі. Володар тої країни хотів мати співучого раба. Та
хлопець йому не співав. Просили його — мовчав, били — мовчав. Тільки
одного разу, змучений вкрай, завів тужну-тужну пісню. Від тої пісні
німіли люди, а каміння плакало. Була вона про розлуку з рідною стороною.
Злий володар наказав відвезти хлопчика в його землю і, якщо він там
співатиме, убити. Тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в
нього вирвалася пісня.
Котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря,
але шабля свиснула в повітрі, а хлопця не стало. Лише в зеленій траві
застрибало маленьке чорненьке створіння. І задерикувато заспівало.
Відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні пісні
славлять рідну землю, звеселяють смутних. А хто понад усе любить
батьківщину, той чує в пісні маленького цвіркуна слова про красу нашої
землі.
Скласти план до казки
ВИШЕНЬКА
Жив собі на світі бідняк. І був у нього син - Янош. Та такий ледачий був Янош, такий лежебока, що й розповісти не можна. Цілісінький день лежить, з боку на бік перекидається. Скажеш зробити що-небудь - пальцем не поворухне, бровою не поведе.
Якось сказав батько синові:
Ходім, сину, подивимось, що на білому світі робиться.
І рушили вони в путь-дорогу.
Йшли вони, йшли, і раптом бачить Янош: підкова лежить - корисна річ! Підняв би її Янош, так от біда - нагинатися ліньки. А батько його не полінувався - нагнувся, підкову підняв і заховав собі за пазуху.
Незабаром прийшли вони в село. Зайшов батько до крамниці і продав крамареві підкову. Дав крамар біднякові за підкову цілий гріш*. Пішли вони далі.
А сонце високо в небі. Янош то на небо гляне, то озирнеться навкруги, чи нема поблизу села або якої корчми. Уже й полудень настав і обідати давно пора. Ох, як їсти хочеться Яношу, сил немає!
Увійшли вони ще в одне село. Ідуть вулицею. По боках - хати, а на них димарі стирчать. Зрадів Янош! Та, мабуть, рано ще було радіти: димарі стирчать, а диму над ними нема. Всі вже пообідали. Зрозумів бідолаха Янош, що піде він звідси, облизня піймавши.
Сумний ішов він селом, навіть на перехожих не дивився. Раптом на базарному майдані побачив Янош віз із вишнями.
Батьку, батьку! - загукав він. - Подивись-но, вишні! Адже гріш у тебе є?
Є, - сказав батько і підійшов до воза.
Зрадів Янош, коли за гріш насипали їм цілу хустку ягід. Та рано ще було радіти. Батько зав'язав хустку вузликом і пішов далі. Поплентався за батьком і Янош. Жде не діждеться, коли посідають вони під деревом, у затишку, та досхочу наїдяться вишеньок. А батько мовчить і йде далі.
От зійшли вони зі шляху. Пішли чистим полем: навкруги трава і квіти.
Ішов-ішов Янош за батьком, раптом бачить: упала вишенька на траву, лежить у зеленій траві, виблискує. Янош нагнувся, схопив вишеньку і в рот. Ой, до чого ж добра! Соковита, м'ясиста, запашна!
Дивиться - знову вишенька упала на траву. Знову нагнувся Янош, підняв її і з'їв.
А старий іде-йде мовчки та ненароком і кине з хустки крізь дірочку вишеньку на траву. Одну загубить, другу, третю...
Янош усі ягоди з'їв. Трохи перебив голод. Тоді батько оглянувся та й каже:
- Бачиш, синку, тобі ліньки було раз нагнутися за підковою, а довелося дев'яносто дев'ять раз нагинатися, вклоняючись кожній вишеньці.
Отак воно завжди буває з ледарями. (390 слів)
